— Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?

Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу — вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.

— Хто він такий?

— Кодове ім'я — Блондин, — повідомив Блоггс. — Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна — такі набагато небезпечніші.

— І що ж тут сталося?

— Хто ж, у біса, його знає!

Гарріс оглянув рану на грудях агента.

— Стилет?

— Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра — і просто в серце. Миттєве вбивство.

— Так, не найгірша смерть.

— Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? — запропонував сержант Кантер.

Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.

— Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.

Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.

— Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

— Ніхто з нас не святий, — спробував заспокоїти його Гарріс.

Якийсь час усі мовчки пили чай.

— Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, — почав Гарріс.

— Справ багато.

— Як Крістіна?

— Загинула під час бомбардування.

Очі Гарріса шоковано розширилися.

— От же ти бідолаха!..

— Сам як?

— Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?

— Ні.

— Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.

— Майже всі когось втрачають.

— Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.

— Дякую, але я працюю щонеділі.

— Приїзди, коли захочеш, — кивнув Гарріс.

У кухню зазирнув констебль і звернувся до чоловіка:

— Можна вже пакувати докази?

Гарріс кинув погляд на Блоггса.

— Я вже закінчив, — дав згоду той.

— Гайда, синку, починай, — віддав наказ Гарріс.

— Імовірно, контакт стався після того, як я його загубив, — почав Блоггс. — Мабуть, вони з місцевим агентом домовилися про зустріч тут. Проте той запідозрив пастку — ось чому він увійшов через вікно й відчинив замок відмичкою.

— Ну якщо так, то він просто до чорта підозрілий тип, — зауважив Гарріс.

— Може, тому він ніколи не попадався. Так ось, він увійшов до кімнати Блондина й розбудив його. Юнак мав би сказати, що пастки немає, правильно?

— Правильно.

— Навіщо ж тоді шпигун його вбив?

— Може, посварилися?

— Слідів боротьби немає.

Гарріс втопив свій похмурий погляду чашку.

— Може, він зрозумів, що за Блондином стежать? І якщо ми візьмемо юнака, то він швидко заговорить.

— Якщо так, тоді це неймовірно жорстокий покидьок.

— Може, тому він ніколи й не попадався.

— Заходь. Сідай. Телефонували з МІ-6. Канаріса звільнили.

Блоггс сів.

— То це хороші новини чи погані?

— Дуже погані, — пояснив Ґодліман. — Зараз украй невдалий момент.

— А мені можна знати чому?

Ґодліман пильно глянув на нього.

— Думаю, можна. Наразі у нас сорок подвійних агентів, які передають у Гамбург дезінформацію щодо планів союзників наступати у Франції.

Блоггс присвиснув.

— Нічого собі. Я й не підозрював, що їх так багато. Тобто агенти, яких ми взяли, повідомляють ворогам, що ми наступатимемо із Шербура, а насправді — з Кале? Чи навпаки?

— Саме так. Мені подробиць теж не повідомляють, але зараз уся ця система під загрозою. Ми добре знали Канаріса та вміли його дурити. Дідько, ми ж таки знали, як це робити! А ось нова мітла може не довіряти агентам свого попередника. Крім того, нещодавно з того боку до нас перейшли декілька шпигунів. Вони могли б видати людей Абверу, якби їх не здали ще раніше. Тож Німеччина має багато причин, щоб не довіряти тим агентам, яких ми взяли.

Також можливе просочування інформації. Про нашу систему подвійних агентів знають тисячі людей. У нас є подвійні шпигуни в Ісландії, Канаді та на Цейлоні. Навіть на Середньому Сході. Минулого року ми припустилися великої помилки, коли репатріювали німця Еріха Карла. Пізніше нам стало відомо, що він був агентом Абверу. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб на острові Мен, він міг дізнатися про наших подвійних шпигунів — Мутта й Джеффа. А може, й про Тейта — ще одного подвійника. Отож ми зараз ходимо по тонкій кризі. Якщо хоч один путній агент Абверу дізнається про операцію «Стійкість» — кодова назва нашого плану дезінформації — усе піде під три чорти. Ми взагалі можемо програти цю кляту війну.

Блоггс доклав зусиль, щоб не розсміятися: колись від професора Ґодлімана жодного лайливого слова не можна було почути.

— Згори нам дали настанову, що я маю переконатися у відсутності путніх агентів Абверу в Британії, — продовжив професор.

— Ще минулого тижня ми були в цьому переконані, — зауважив Блоггс.

— Зараз ми точно знаємо, що принаймні один агент тут є.

— І він вислизнув у нас просто з-під носа!

— Доведеться його знайти.

— Малоймовірно, — Блоггс похнюпився. — Ми навіть не знаємо, у якій частині країни він працює. Гадки не маємо, як він виглядає. Його неможливо засікти під час радіопередачі — він надто вправний. Інакше ми б уже давно його впіймали. Ми навіть кодового імені його не знаємо. Із чого ми починатимемо?

— Із нерозкритих злочинів. Шпигуни завади порушують закон. Вони підроблюють паспорти, крадуть пальне й зброю, уникають перевірки документів, проходять у заборонені зони й роблять там фотографії. А ще вбивають людей, коли ті стають їм на заваді. Поліцію точно повідомляли про такі злочини, якщо шпигун перебуває тут уже давно. Якщо ми проглянемо всі нерозкриті вбивства від початку війни, ми вийдемо на його слід.

— Ти взагалі розумієш, що більша частина злочинів так і не розкривається? — Блоггс повірити не міг, що Ґодліман серйозно планує цим займатися. — Ми увесь Альберт-хол[35] завалимо тими справами!

— Значить, звузимо район пошуків до Лондона. І почнемо з убивств.

У перший же день пошуків вони знайшли те, що шукали.

Власне, потрібну справу знайшов Ґодліман, але він не відразу оцінив важливість своєї знахідки. Це було вбивство місіс Уни Ґарден у Гайґейті в 1940 році. Жінці перерізали горло, а над тілом сексуально познущалися, хоча й не зґвалтували. Труп знайшли в кімнаті її пожильця з чималим вмістом алкоголю у крові. Картина злочину була зрозуміла: господиня вирішила пофліртували з орендарем, але той захотів більшого, ніж вона могла дозволити; вони через це посварилися, і чоловік її вбив, після чого його сексуальний запал згас. Поліції так і не вдалося знайти кривдника.

Ґодліман уже майже відкинув теку з документами цієї справи, бо шпигуни зазвичай не скоюють злочинів статевого характеру. Проте він, як людина уважна, проглянув усі матеріали. Виявилося, що в покійної Уни Ґарден на спині знайшли колоту рану від стилета, але померла жінка від рани на горлі.

Ґодліман кинув теку Блоггсу — вони сиділи по різні боки великого дерев'яного стола в архіві Скотленд-Ярду.

— Думаю, знайшли.

Блоггс проглянув записи.

— Стилет.

Чоловіки забрали документи з архіву та повернулися до військового міністерства. У кабінеті Ґодлімана на нього чекало розшифроване повідомлення. Професор без особливого інтересу проглянув записи, а потім його обличчя раптом спалахнуло радістю й він ляснув рукою об стіл:

— Це він!

— Накази отримав. Привіт Віллі, — вголос прочитав Блоггс.

— Пам'ятаєш? Die Nadel?