— Правда? — це ж треба, яка вдача. — А можна з ним поговорити?

— Звісно, — жінка підвелася. — Він уже давно не молодий, звичайно. Ходімо до нього в кімнату.

Вони вдвох піднялися на другий поверх сходами, застеленими килимом.

— Ви поки з ним поговоріть, а я пошукаю останнього листа від хлопця, — жінка постукала у двері.

Блоггс з іронією порівняв її зі своєю господинею — не на користь останньої. З кімнати почулося:

— Заходьте.

Капітан сидів біля вікна в кріслі з покривалом на колінах. На ньому був піджак із краваткою та окуляри. Волосся давно поріділо, вуса посивіли, шкіра на вольовому обличчі вкрилася зморшками й обвисла. Ця кімната була домівкою людини, яка жила лише своїми спогадами: картини з вітрильниками на стінах, секстант, підзорна труба на поличці та його юнацькі фотографії на борту військового корабля «Вінчестер».

— Погляньте-но, — він не відводив очей від вікна, — чого ж цей хлопець досі не на флоті?

Блоггс підійшов до вікна. Біля будинку стояв фургон пекаря з запряженим конем, який щось їв зі свого мішка поки виносили потрібний вантаж. Юнак виявився білявою жінкою у штанях, чиї чималі груди було добре видно навіть із такої відстані.

— Та це ж жінка у штанях, — розсміявся Блоггс.

— Господи, дійсно! — капітан повернувся до нього. — Тепер такі часи, що й не зрозумієш! Це ж треба, жінки вже штани носять!

Блоггс представився й пояснив причину свого візиту.

— Ми знову відкрили справу вбивства, що сталося тут у 40-му. Мені сказали, що ви жили в цьому домі одночасно з підозрюваним — Генрі Фабером.

— Так і є. Чим я можу допомогти?

— А ви добре його пам'ятаєте?

— Чудово пам'ятаю. Високий, темноволосий, вихований. Спокійний. Доволі неохайний одяг, якщо судити за зовнішністю. Щодо нього легко помилитися. Не можу сказати, щоб Генрі мені не подобався... Я був би не проти познайомитися з ним трохи ближче, але він цього не хотів. Тоді він був десь вашого віку.

Блоггс подумки посміхнувся: він часто видавався старшим лише через те, що був детективом.

— І все-таки, — продовжив капітан, — я думаю, що він цього не робив. Я трохи розбираюся в людях. Коли командуєш кораблем, треба це вміти. Так ось, якщо той чоловік — сексуальний маніяк, то я — Герман Ґерінґ.

У Блоггса наче склалися докупи шматочки мозаїки: блондинка в штанах і помилка щодо його віку. Висновок був не надто оптимістичний.

— До речі, я б радив завжди перевіряти посвідчення, коли до вас приходить хтось із поліції.

— Так, звісно ж. Покажіть, будь ласка, — старий був збентежений.

Блоггс замість посвідчення показав гаманець із фотографією Крістіни.

— Ось.

Якусь мить капітан розглядав фото, а потім зауважив:

— Хороше фото. Вас тут легко впізнати.

Старий, мабуть, майже повністю осліп.

— У мене більше нема питань. Дякую за допомогу, — розчаровано мовив Блоггс.

— Завжди радий допомогти. Я тепер не можу служити своїй країні, як раніше. Мабуть, від мене вже не буде жодної користі, бо мені виписали інвалідність і звільнили з місцевої оборони.

— Ну, на все добре, — Блоггс вийшов із кімнати.

Жінка чекала на нього внизу з листом у руках.

— Тут зворотна адреса військової пошти. Думаю, вам буде неважко його знайти.

— Ви знали, що капітан нічим мені не допоможе, — докірливо зауважив Блоггс.

— Знала, але ваш візит зробив його на якийсь час щасливим, — жінка відчинила двері.

Раптом Блоггс сказав:

— Можна запросити вас на обід?

— Мій чоловік і досі на острові Мен, — обличчя жінки накрило тінню.

— Пробачте... Я думав...

— Нічого. Мені приємно.

— Просто хотів, щоб ви переконалися, що я не з Гестапо.

— Та я й не сумнівалася. Самотня жінка стає цинічною.

— Я втратив дружину під час бомбардування, — зізнався Блоггс.

— Тоді ви знаєте, звідки в мене ця ненависть.

— Знаю. Знаю, — чоловік вийшов і почув, як за ним зачинилися двері. Почався дощ.

Тоді теж дощило. Блоггс запізнювався. Він затримався через те, що працював із якимись новими матеріалами разом з Ґодліманом, і тепер поспішав, щоб хоча б півгодини побути разом із Крістіною, перш ніж вона поїде на зміну. Уже спустилася темрява й почався обстріл. Протягом своїх змін Крістіна бачила такі жахіття, що вже давно перестала про них розповідати.

Блоггс страшенно нею пишався. Її колеги казали, що вона одна замінює двох чоловіків: жінка літала темними вулицями Лондона, керуючи машиною, як досвідчений водій — із крутими віражами й веселими жартами навіть серед страшезних пожеж. Крістіну називали безстрашною. Проте Блоггс знав, що насправді вона дуже боялася, просто нікому цього не показувала. Знав, бо щоранку бачив її очі, коли вона лягала спати, а він уставав на роботу. Знав, що це не безстрашність, а мужність. І пишався нею.

Коли він вийшов з автобуса, дощ посилився. Блоггс підняв комір і опустив нижче капелюха. Біля кіоска чоловік на хвилину спинився, щоб купити Крістіні цигарок. Багато жінок почали курити. Продавець завжди віддавав не більше п'яти штуку руки, бо папіроси були в дефіциті. Блоггс згаяв ще трохи часу, ховаючи їх у портсигар.

Дорогою його спинив поліцейський, щоб перевірити паспорт, — ще дві хвилини змарновано. Повз Блоггса проїхала машина швидкої — схожа на ту, якою кермувала Крістіна, а потім вантажівка для перевезення фруктів, котру реквізували та пофарбували в сірий колір.

Наближаючись до свого дому, чоловік нервував усе сильніше. Вибухи лунали надто близько. Двигун літака ревів так, наче був десь зовсім поруч. Знову обстрілюють Іст-Енд — доведеться спати в бомбосховищі. Ще один вибух — надто близько. Блоггс побіг. Мабуть, і вечеряти доведеться теж у сховищі.

Чоловік завернув на свою вулицю і побачив машини швидкої та пожежників. Бомба впала десь посеред вулиці — мабуть, поруч із його будинком. Блоггс побіг швидше. Господи, тільки не в нас, тільки не в...

Бомба впала просто на їхній будиночок — його наче сплющило. Блоггс підбіг до натовпу перехожих, пожежників і волонтерів.

— Моя дружина... З нею все гаразд? Вона вибігла? ЧИ ВОНА ТАМ?!

— Ніхто не виходив із цього будинку, друже, — співчутливо глянув на нього пожежник.

Рятувальники розбирали уламки. Раптом один із них закричав:

— Сюди! Сюди! Господи, та це ж безстрашна Блоггс...

Чоловік кинувся на голос. Крістіна лежала під великим шматком цегляної стіни. Було видно її обличчя із заплющеними очима.

— Кран сюди, швидко.

Жінка поворушилася та застогнала.

— Вона жива! — Блоггс упав поруч на коліна й вхопився за краї стіни, намагаючись підняти.

— Синку, надто важкий шматок, — мовив до нього рятувальник.

Однак стіна трохи відсунулась.

— Чорт забирай, та ти ж і себе вб'єш, — рятувальник кинувся на допомогу.

Піднявши плиту на два фути, чоловікам вдалося підставити під неї плечі. На тіло Крістіни руїна більше не тиснула. Підбіг інший рятувальник, потім ще один — усі почали допомагати.

— Я її витягну, — Блоггс заліз під стіну та охопив дружину руками.

— Дідько, вона повзе!

Блоггс почав вилізати з-під плити, міцно тримаючи жінку в руках. Він вже виліз і почав витягати її — коли стіна ковзнула з рук рятівників і зі страшним гуркотом упала. Упала просто на Крістіну. Тепер все.

Трохи пізніше її дістали з-під уламків. Блоггс заніс її в машину швидкої, яка помчала до лікарні. На мить Крістіна розплющила очі й мовила до свого чоловіка:

— Доведеться тобі перемогти без мене, малий.

Минув рік, і лондонський дощ знову змивав з обличчя Блоггса сльози. Жінка в тому шпигунському домі таки має рацію. Війна породжує ненависть.

На війні хлопчики стають чоловіками. Чоловіки — солдатами. А солдати отримують підвищення. Так сталося і з Біллі Паркіном. Узагалі-то йому було лише вісімнадцять років, і він мав би допомагати своєму батькові на чинбарні поблизу Скарборо, але примудрився переконати приймальну комісію в тому, що йому двадцять один. Так Біллі отримав звання сержанта й повів свій загін крізь спекотний сухий ліс у притрушене пилом італійське село.