— Ой, мамо, не кажи дурниць! — усміхнулася Люсі.

— Може, підемо вже назад? Здається, ми достатньо пройшли на сьогодні.

Одного вечора, поки мама нагорі розповідала Джо казку на ніч, на кухні Люсі звернулася до Девіда:

— Я б хотіла попросити маму залишитися ще на два тижні, якщо вона погодиться.

— А що, двох тижнів недостатньо, щоб обговорити мене вздовж і впоперек?

— Що за нісенітниці!

Девід під'їхав ближче.

— Тобто хочеш сказати, що ви про мене не говорите?

— Авжеж говоримо, ти ж мій чоловік.

— І що ж ти їй розповідаєш?

— А чому це тебе так бентежить? Хіба тобі є чого соромитися?

— Чорт забирай, нікому не подобається, коли жінки точать про нього ляси!

— Ніхто не точить про тебе ляси.

— То що ж ти їй розповідаєш?

— Який ти чутливий, виявляється!

— Я поставив запитання.

— Розповідаю, що хочу від тебе піти, а вона мене відмовляє.

Девід розвернувся та поїхав геть із кімнати, і майже з порога він кинув через плече:

— Передай, щоб не надто переймалася за мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Мені ніхто не потрібен, зрозуміло? Я й сам можу з усім впоратися.

— А як же я? — тихо спитала Люсі. — Може, мені хтось потрібен?

— Навіщо?

— Щоб мене кохав.

У кімнату ввійшла мати й відразу відчула напружену атмосферу.

— Джо швидко заснув, — повідомила вона. — Попелюшка ще й на бал не встигла приїхати. Я, мабуть, піду спакую речі, щоб не лишати все назавтра.

Жінка поспіхом вийшла.

— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?

— Не розумію, про що ти.

— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?

— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.

— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!

— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.

Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.

— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.

— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.

Підплив човен, і Люсі обміняла матір на три коробки продуктів і п'ять листів. Море здіймалося невеличкими хвилями. Мама сховалася в крихітній каюті, і скоро човен зник за мисом. Люсі огорнула самотність. Джо розплакався.

— Я не хочу, щоб бабуся їхала!

— Я теж...

По тротуару понівеченої бомбардуванням лондонської вулиці йшли Ґодліман і Блоггс. Вони були дивною парочкою. Згорблений, схожий на пташку, професор в окулярах із товстими лінзами та люлькою в руці не дивився на дорогу. Він ішов дрібними швидкими кроками. Поруч із ним — світловолосий молодик, що цілеспрямовано крокує вперед у своєму «детективному» пальті та капелюсі, як з кіно. Ну просто карикатура — залишилося підпис придумати.

— Думаю, у Die Nadel є хороші зв'язки у верхівці, — почав Ґодліман.

— Чому?

— Це єдине пояснення того, що він відмовляється дотримуватися субординації. Оце його «Привіт Віллі» — мабуть, він звертається до Канаріса.

— Може, вони з ним друзі.

— Мабуть, у нього є більш впливові друзі, ніж Канаріс. У мене таке відчуття, що в цьому напрямку треба попрацювати.

— Зазвичай люди зав'язують хороші стосунки ще в школі, університеті чи військовому закладі. Можна спробувати пошукати щось у цій сфері.

Чоловіки проходили повз напівзруйновану крамницю, де колись була велика вітрина, а тепер — лише величезна діра. На рамі висіла саморобна вивіска з написом «Ми більше відкриті, ніж раніше». Блогсс засміявся.

— Колись на зруйнованому поліцейському відділку я бачив табличку з написом «Поводьтеся добре — ми досі працюємо». Такі вивіски стають чи не новою формою мистецтва.

— А якщо Голка, — продовжив Блоггс, — вчився з кимось, у кого тепер високий посту Вермахті?

— Слухай, Мідвінтер у підвалі в Кенсингтоні (де МІ-6 розташовувалася до початку війни) тримав цілу колекцію фотографій німецьких офіцерів: шкільні знімки, фото з вечірок, парадів, знайомства з Адольфом, вирізки з газет. Тисячі світлин!

— Якщо ти маєш рацію, якщо Голка вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, то ми точно знайдемо там його фотографію.

— Шпигуни рідко світяться перед камерами, але агентами стають уже в зрілому віці. Отож у Мідвінтера ми знайдемо хіба що молодого Die Nadel.

Їм довелося обійти велику вирву перед перукарнею. Сама будівля була неушкоджена, але традиційну смугасту біло-червону вивіску знесло начисто. Замість неї у вікні висіло оголошення: «Поголимо вас краще, ніж нас збрило бомбою!».

— Але як нам його впізнати? Його ж ніхто ніколи не бачив.

— Як ніхто? У місіс Ґарден усі пожильці його чудово знають.

Орендарі вікторіанського будинку, що стояв на пагорбі, мали можливість насолоджуватися чудовим краєвидом на Лондон. Будівля була побудована з червоної цегли, й Блоггсу здавалося, наче місто сердиться на Гітлера за те, що той накоїв. Пагорб був досить високий — хороше місце, щоб передавати радіограми. Голка точно жив на верхньому поверсі. Цікаво, яку інформацію він передавав звідси в Гамбургу важкі дні 40-го? Координати авіазаводів і сталеливарень, відомості про захисні споруди на узбережжі, протигази, політичні плітки, мішки з піском і бомбосховища Андерсона, настрої населення та руйнування від бомбардування у місті?.. «Молодці, хлопці, ви таки прибрали Крістіну Блоггс...» Так, усе, годі про це.

Двері відчинив літній чоловік у чорному піджаку й смугастих штанях.

— Доброго ранку. Мене звати інспектор Блоггс, я зі Скотленд-Ярду. Я хотів би поговорити з власником будинку.

В очах чоловіка промайнув якийсь страх, але за його спиною вже з'явилася молода жінка:

— Будь ласка, заходьте, — запросила вона.

Підлога коридору була викладена плиткою. Пахло восковою мастикою. Блоггс залишив пальто та капелюх на вішаку, а старий тим часом кудись зник. Жінка запросила інспектора в старомодну вітальню з дорогими меблями. На столику стояли непочаті пляшки віскі, джину та шері. Жінка опустилася в крісло й закинула ногу на ногу.

— А чому той чоловік так боїться поліції? — поцікавився Блоггс.

— Це мій свекор. Він єврей із Німеччини, приїхав у 1935 році, тікаючи від нацистів, а в 1940 році ви забрали його в концентраційний табір. Його дружина тоді наклала на себе руки. Він щойно повернувся з острова Мен із листом від короля — з вибаченнями за незручності.

— У Британії немає концентраційних таборів.

— Та це ж ми їх і придумали. У Південній Африці. Хіба ви не знали? Ми дуже пишаємося нашою історією і дуже вправно забуваємо неприємні її частини.

— Є й більш позитивні приклади цього.

— Які ж?

— У 1939 році ми вправно забули неприємний факт: нам не виграти війну проти Німеччини. І дивіться, що з того вийшло.

— Свекор теж так каже. Він не такий цинік, як я. Ну, то як ми можемо допомогти Скотленд-Ярду?

Блоггсу вже навіть почала подобатися суперечка з цією жінкою, але довелося повернутися до робочих запитань.

— Я б хотів поговорити про вбивство, що сталося тут чотири роки тому.

— Швидко ж ви!

— Відкрилися нові факти.

— Я чула про те вбивство. Колишню господиню вбив один із жильців. Мій чоловік придбав дім у виконавця заповіту: у тієї нещасної жінки не було спадкоємців.

— Я б хотів відшукати людей, які тоді тут жили.

— Зрозуміло, — уся ворожість жінки зникла. Вона почала пригадувати подробиці. — Коли ми придбали будинок, тут було троє орендарів, що в'їхали сюди ще до скоєння злочину. Морський офіцер у відставці, торговець і хлопчина з Йоркширу. Юнака забрали в армію — я з ним листуюся. Торговця теж забрали, але він уже загинув у морі. Це точно, бо я отримала листи від п'яти його дружин, тільки уявіть собі! А ось офіцер і досі живе тут, у нас.