— Він був здоровенний чолов'яга. Високий. Вродливий. І манери мав хороші. Ми про нього були не надто високої думки, бо він носив дешевий одяг і їздив на велосипеді, а грошей у нього не було. Думаю, це все робилося задля маскування, — хлопець злегка підвів брову, наче поставив запитання.

— Імовірно, — погодився Блоггс.

Після обіду Паркін знайшов фотографію Голки. Навіть три. І одна з них була зроблена порівняно нещодавно — лише дев'ять років тому. У Мідвінтера був негатив цього фото.

Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер (Ґодліман, сміючись, запропонував і надалі називати його Фабером) народився 26 травня 1900 року в селі Ольн, що в Західній Пруссії. Його родина по батьковій лінії не одне покоління володіла землями в тій місцевості. Генріх, як і його тато, був другим сином у сім'ї, а за традицією другий син ставав офіцером. Мати Генріха була дочкою високопосадовця Другого Рейху — з дитинства її готували до того, щоб стати дружиною аристократа. Нею вона й стала.

Коли Генріху виповнилося тринадцять, він вступив до кадетської школи Карлсруе, що в Бадені, але вже за два роки перевівся до більш престижного закладу — Ґросс-Ліхтерфельде поблизу Берліна. В обох школах панувала сувора дисципліна, а виховання учнів провадилося палицями, холодною водою й поганою їжею. Однак Генріх вивчив англійську та французьку мови, здобув глибокі знання з історії та чудово склав випускні іспити — його оцінки ставали все кращими з кожним роком. Протягом свого навчання юнак отримав лише три зауваження. Перше — коли в люту зиму відмовився виконувати наказ адміністрації, втік зі школи посеред ночі й пройшов 150 миль пішки до будинку, де мешкала його тітка. Друге — коли під час тренувань зламав руку інструктору з боротьби. Третє — за недотримання субординації. За це його навіть висікли.

Після випуску зі школи, в 1920 році, Генріх певний час мав звання молодшого офіцера в нейтральній зоні Фрідріхсфельд, що біля Везеля. У 21-му юнак пройшов підготовку до Військової школі в Меці, а в 22-му здобув звання другого лейтенанта. Як там ми казали? Якщо вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, точно його знайдемо! Так і вийшло!

Протягом наступних кількох років Генріх служив у різних місцях: офіцерів завжди часто переводять, коли готують для служби в генеральному штабі. Увесь цей час чоловік продовжував тренуватися — займався бігом на довгі дистанції. Близьких друзів він ніколи не заводив, дружину не знайшов, у націонал-соціалістичну партію вступати відмовився. Звання лейтенанта йому трохи затримали через якийсь інцидент із вагітністю дочки підполковника з міністерства оборони — Генріх дістав «лейтенанта» лише у 28-му. Поступово всі змирилися з його звичкою розмовляти зі старшими за званням, як із рівними, — беручи до уваги те, що він був перспективним молодим офіцером з аристократичної родини.

Наприкінці 20-х років адмірал Вільгельм Канаріс став близьким другом Отто — дядька Генріха, рідного брата його батька, — та був гостем на декількох святах у їхній родині в Ольні. У 31-му Адольф Гітлер (тоді ще не канцлер) теж гостював у них удома.

У 1933 році Генріх дістав звання капітана. Тоді ж його перевели до Берліна, але не уточнювали обов'язків. Власне, того ж року й зробили останню фотографію з Генріхом. Надалі, якщо вірити документам, він просто зник.

— Ну а решту нескладно уявити, — продовжив Персіваль Ґодліман. — В Абвері він вчився працювати з радіо, відмикати замки, шантажувати, готувати диверсії, безшумно вбивати, вивчав шифрування та картографію. У Лондон він приїздить у 1937 році, маючи в запасі достатньо часу, щоб організувати собі надійне прикриття, а може, навіть і два. Його інстинкт одинака тільки загострюється завдяки можливості вбивати, — професор опустив очі на фото. — Красивий хлопець.

Ґодліман тримав фотографію команди бігунів Десятого Гановерського батальйону стрільців. Фабер стояв посередині й тримав кубок. Високий лоб, коротке волосся, довге підборіддя, маленький рот, вузенькі вуса. Ґодліман передав картку Біллі Паркіну.

— Що, дуже він змінився з тих пір?

— Ну, може став трохи старшим на вигляд. Мабуть, більше змінилися його манери, — сержант уважно розглядав фото. — Волосся трохи довше тепер. Вусів не носив. Але це точно він, жодних сумнівів, — Паркін віддав фото.

— У його досье є ще два цікаві факти. Обидва не підтверджені. Згідно з одним із них Фабер вступив у розвідку в 1933 році — це пояснює, чому в його особовій справі перестали робити відмітки. Другий факт — це, скоріше, плітки. Кажуть, що Фабер декілька років був особистим радником Сталіна та носив ім'я Василя Занкова.

— Неймовірно! — вигукнув Блоггс. — Ніколи в це не повірю!

— Ну, хтось же переконав Сталіна стратити офіцерську верхівку просто перед приходом Гітлера до влади, — зауважив Ґодліман.

Блоггс шоковано потрусив головою і змінив тему:

— То що, які наші подальші дії?

Ґодліман задумався.

— По-перше, треба перевести сержанта Паркіна до нас, оскільки він єдиний, хто на власні очі бачив Голку. Крім того, він надто багато знає, щоб повертатися на фронт. Паркіна там можуть узяти в полон і катувати, тоді ми програємо. По-друге, треба зробити якісну фотографію Фабера. Нехай ретушер прибере з обличчя шпигуна вуса й зробить волосся трохи довшим. А далі розмножимо багато копій.

— Будемо здіймати галас? — вагався Блоггс.

— Ні. Ні-ні, зараз треба діяти обережно! Якщо хоч щось потрапить у газети, Фабер щезне. Поки що можна просто розіслати його фото в поліцейські відділки.

— І все?

— Все. А що, в тебе є інші ідеї?

— Пробачте, сер, — прочистив горло Паркін.

— Слухаю.

— Я б дуже хотів повернутися до свого загону. Я не надто схильний до роботи в штабі, якщо ви розумієте, про що я.

— Сержанте, у вас немає вибору. На цьому етапі конфлікту плюс-мінус одне італійське село не матиме жодного значення. А ось через Фабера ми можемо програти всю війну. Як кажуть американці: «Це вам не жарти».

Фабер поїхав рибалити.

Влаштувавшись на палубі тридцятифутового човна, він насолоджувався весняним сонцем. Шлюпка пливла каналом зі швидкістю приблизно три вузли. Однією рукою Голка ліниво тримав румпель, а іншою — вудку, волосінь якої зникала десь за кормою. За весь день він так нічого й не впіймав.

Фабер також спостерігав за птахами. По-перше, це було йому цікаво (він дізнався чимало нового про пернатих через те кляте прикриття). По-друге, це дозволяло без зайвих запитань носити бінокль. Наприклад, сьогодні він уже встиг побачити гніздо рибалочки.

Агент винайняв шлюпку в Норвічі, на станції човнів, де йому з радістю виділили водний транспорт на два тижні. Справи в місцевих торговців йшли погано: у них залишилося тільки два човни, один із яких не використовували ще з часів Дюнкерка. Заради формальності Фабер поторгувався — і отримав ящик консервів у подарунок.

Наживку для риби він купив у крамниці, яка розмішувалася поруч зі станцією, а снасті чоловік привіз із собою з Лондона. Власники човна зауважили, що погода стояла вкрай сприятлива, та побажали Фаберу вдалої риболовлі. Про документи ніхто й не питав.

Поки що все йшло непогано. Найскладніше було попереду — оцінити сили армії. Адже спочатку треба знайти саму армію.

У мирні часи в цьому завданні немає нічого складного: на дорогах навіть підказки є. Проте зараз будь-які вказівники відсутні, навіть на військові бази. Найпростіше рішення — сісти в машину та їхати за першою військовою автівкою, яка трапиться на шляху. Рано чи пізно вона десь зупиниться — ось і все завдання. Проте машини у Фабера не було, а цивільні не могли винаймати авто. Та навіть якщо вдасться десь знайти транспорт, то з пальним виникнуть ще більші труднощі. Крім того, цивільну машину, що переслідує військові вантажівки та шмигляє навколо баз, дуже швидко викриють. Саме тому залишається лише човен.