Кілька років тому заборонили продаж мап. Фабер з'ясував, що внутрішні водні шляхи Британії налічують тисячі миль. У дев'ятнадцятому столітті й без того доволі широку мережу природних річок розширили каналами. У деяких регіонах кількість водних шляхів майже прирівнювалася до кількості наземних. Наприклад, у Норфолку.

Човен мав багато переваг. У машині чоловіку обов'язково довелося б кудись їхати, а в шлюпці можна просто відпочивати. Якщо хтось спить у машині на узбіччі, то це вкрай підозріло, а спати у пришвартованому човні — цілком природно. Окрім того, на водних шляхах завжди мало людей. Хтось хоч раз чув про затори на каналі?

Проте були й недоліки. Аеродроми та казарми найчастіше будували біля доріг, не беручи до уваги наявність водних шляхів, тому місцевість доводилося вивчати вночі, при місячному світлі, лишаючи човен на якорі. Походи на далекі відстані страшенно втомлювали Фабера. Крім того, в темряві шпигун міг легко щось пропустити або ж просто не знайти, адже часу перевіряти кожен кілометр у нього не було.

Агент повертався за кілька годин після світанку й лягав спати аж до полудня. Відтак він знову вирушав у дорогу, іноді спиняючись, щоб роздивитися навколо чи піднятися на якийсь пагорб. Час від часу траплялися шлюзи, поодинокі ферми та паби, де він розмовляв із людьми, сподіваючись почути бодай щось про розташування армії.

Поки що всі спроби Фабера були марними. Шпигун навіть засумнівався, чи в потрібну місцевість він потрапив. Треба думати, як генерал Паттон. Якби я планував наступ на Францію, на схід від Сени, з бази в Східній Англії, де б я розташував армію? Очевидним варіантом був Норфолк: великі незаселені простори, багато рівнинних місцин для аеродромів, близько до моря. Крім того, затока Вош була вкрай зручним місцем для того, щоб зібрати флот. Однак це лише припущення, які можуть бути помилковими з якихось невідомих йому причин. Мабуть, треба пошукати в іншій частині країни. Наприклад, у Фенсі.

Попереду з'явився шлюз, і Фабер спустив вітрило, щоб зменшити швидкість. У шлюз він увійшов вкрай обережно — човен легенько вдарився об ворота. Будинок доглядача стояв поруч на березі. Фабер, склавши долоні рупором, гукнув працівника шлюзу й став чекати. За свою подорож він уже звик до того, що місцевих робітників не можна квапити. Крім того, зараз час для чаю, а отже, жодна сила не владна поворушити їх.

Із будинку вийшла жінка й махнула йому рукою, запрошуючи всередину. Фабер помахав їй у відповідь, стрибнув на берег і ввійшов. Наглядач у сорочці з короткими рукавами сидів за столом на кухні.

— Ви ж нікуди не квапитеся? — спитав він Фабера.

— Ні-ні, звісно ж, ні, — усміхнувся той.

— Майвісе, налий гостю чаю.

— Ні-ні, не турбуйтесь, дякую, — спробував відмовитися агент.

— Та ми щойно заварили цілий чайник.

— Дякую, — Фабер сів за стіл.

У маленькій кухні було чисто й просторо. Перед шпигуном з'явилася чудова порцелянова чашка чаю.

— Рибальська відпустка, еге ж? — спитав робітник.

— Так і є. А ще спостерігаю за птахами. Хочу десь стати на кілька днів та трохи відпочити на суші.

— О, тоді вам краще триматися ближче до іншого берега. Із цього боку заборонена зона.

— Правда? А й я не знав, що тут військові частини.

— Зона починається за півмилі звідси. Військові чи ні, я не знаю — мені не доповідають.

— Ну, нам і не треба знати, мабуть, — зауважив Фабер.

— Як доп'єте, проведемо вас крізь шлюз. Дякую, що не квапили мене.

Чоловіки вийшли з будинку, Фабер повернувся до свого човна і відв'язав його. За кормою повільно зачинилися ворота, й наглядач почав спускати воду. Шлюпка помалу опустилася до потрібного рівня, і ворота попереду відчинилися. Тепер можна підняти вітрило та рушати далі. Робітник помахав Фаберу на прощання рукою.

Десь за чотири милі нижче за течію агент пришвартувався та прив'язав човен до міцного дерева, що росло на березі. Чекаючи ночі, Фабер пообідав консервованими сосисками та сухим печивом і запив усе це водою. Коли почало сутеніти, шпигун одягнувся в чорне і прихопив рюкзак зі спорядженням: бінокль, фотоапарат і довідник «Рідкісні птахи Східної Англії». Компас він сховав до кишені, а ліхтарик узяв у руку. Готовий.

Ліхтар на палубі він загасив, каюту закрив. На цьому приготування були завершені, і Фабер стрибнув на берег. Уже було темно, тому чоловік підсвітив собі компас і ввійшов у ліс. Агент прямував на південь уздовж каналу — і приблизно за півмилі від свого човна опинився перед парканом із металевої сітки шість футів заввишки. Угорі огорожа закінчувалася колючим дротом. Фабер відійшов назад у ліс і відшукав високе дерево.

У небі пропливала велика рвана хмара, крізь яку деінде проривалося місячне сяйво. За парканом починалася велика відкрита місцевість із незначним підйомом. Для Фабера така розвідка не була чимось незвичним: він уже вивчав схожі місця в Біггін-Хіллі, Олдершоті та на кількох військових базах, що на півдні Англії. Зазвичай охорона була проставлена на двох рівнях — патруль периметра й стаціонарні пости, що захищали важливі об'єкти.

Якщо поводитися обачно і не квапитися, можна легко залишатися непомітним.

Роздивившись місцевість, Фабер зліз із дерева та повернувся до паркана. Біля огорожі росли чудові кущі, в яких агент сховався й став чекати. Треба зрозуміти, коли саме тут з'явиться патруль. Якщо до світанку охорона жодного разу не пройде біля кущів, доведеться повернутися наступної ночі. Зважаючи на розміри території, патруль проходить лише одне коло за ніч. Якщо Фаберу пощастить, то він уже дуже скоро їх побачить.

Пощастило. Десь по десятій годині почулися кроки і за парканом пройшли троє солдатів.

Через п'ять хвилин Фабер переліз через огорожу й пішов далі на південь (якщо немає визначеного напрямку, завжди краще іти прямо). Ліхтариком чоловік не користувався та якомога ближче тримався до дерев і кущів. На пагорби підійматися теж було ризиковано: якщо раптом шпигун втрапить у місячний промінь, його силует стане легко помітним на узвишші. Місцевість була одноманітною — якась чорно-сіро-срібна абстракція. Земля трохи волога. Мабуть, поруч маршеві болота. У полі попереду пробігла лисиця — швидка, наче хірт, і граційна, наче кіт.

Уперше ознаки присутності військових Фабер помітив о 23:30. Доволі дивні ознаки, щоправда.

Хмара попливла далі, й у місячному світлі десь за чверть милі попереду шпигун побачив декілька рядів одноповерхових будівель, у яких відразу можна було впізнати військові бараки. Тієї самої миті Фабер упав на землю та завмер. Коїлося щось дивне. Хоча химерним було саме те, що нічого не відбувалося: жодних ліхтарів, жодного шуму.

Хвилин десять Фабер лежав на землі й вигадував пояснення на випадок, якщо його знайдуть. Проте, крім борсука, ніхто не квапився його шукати. Тварина втекла, і шпигун поповз далі.

Бараки ставали все ближчими. Фабер зрозумів, що всередині них не просто нікого немає, а що вони взагалі недобудовані. Більшість споруд — це дах на опорі, проте деякі з них мали одну стіну.

Раптом Фабера спинив звук — чоловічий сміх. Агент завмер і прислухався. Спалахнув і згас сірник, залишивши після себе дві червоні цятки в темряві — цигарки двох солдатів в одному з бараків.

Фабер намацав у рукаві стилет і знову поповз уперед, у протилежний від охорони бік.

Виявилося, що в бараків нема ні фундаменту, ні підлоги. Навкруги не було ні будівельної техніки, ні бетономішалок, ні інвентарю чи цегли. Від табору вела ґрунтова дорога, що зникала десь у полях, але колія заросла травою — дорогою давно не користувалися.

Здавалося, що хтось планував розмістити тут десять тисяч солдатів і вже навіть почав будівництво, але потім передумав.

Та щось не сходилося. Щось тут суперечило цьому поясненню.

Фабер безшумно ходив і розглядав табір, не забуваючи про вартових, які можуть зненацька влаштувати ще один обхід. Посеред бараків стояли військові машини — старі, іржаві, без двигунів та інших внутрішніх запчастин. Дивно. Якщо хтось розібрав старі машини — навіщо ж залишив корпуси? Їх же можна здати на металобрухт. Будинки, у яких була лише одна стіна, стояли в зовнішніх рядах. Загалом все це було схоже не на будмайданчик, а на декорації для фільму.