А ще не зрозуміло, що робити із човном. Найкраще було б його потопити, але хтось може це побачити. Якщо ж залишити шлюпку на якомусь причалі чи просто кинути біля берега, поліція дуже швидко пов'яже це з убивством і зрозуміє, у якому напрямку втік убивця. Остаточне рішення Голка так і не прийняв.

Була ще одна проблема: Фабер не знав, де саме він перебуває. На його мапі водних шляхів Англії позначені всі мости, причали та шлюзи, а ось залізничних станцій немає. Навколо багато сіл, до яких можна дістатися пішки за годину чи дві, але не через кожне селище ходили потяги.

Раптом удача вирішила зразу дві проблеми: попереду був залізничний міст.

Фабер узяв компас, гаманець, стилет і дістав із фотоапарата плівку. Решта його речей піде на дно разом із човном.

У тіні дерев ховався маленький причал. На перший погляд, доріг поруч не було. Фабер згорнув вітрило, від'єднав щоглу, дістав заглушку з кіля та стрибнув на берег, тримаючи кінець мотузки. Човен почав повільно наповнюватися водою, поки течія затягувала його під міст. Німець тримав мотузку так, щоб човен затонув під цегляною аркою моста. Спочатку під водою зникла корма, потім — ніс, і останнім — дах каюти. Якийсь час на поверхні річки ще булькало повітря, але за декілька хвилин уже не залишилося жодного сліду того, що колись тут був човен. Тінь від моста дуже вдало сховала силует шлюпки під водою. Наостанок зникла й мотузка.

Залізниця прямувала з північного сходу на південний захід. Фабер піднявся нагору й попрямував на південний захід — у напрямку Лондона. Дві колії. Мабуть, це була якась сільська гілка. Потягів буде небагато, але вони зупинятимуться на кожній станції.

Сонце почало припікати, і йти ставало нелегко. Чорний одяг шпигуна залишився з трупами, і Фаберу довелося вбратися в двобортний піджак та товсті фланелеві штани. Ну, піджак хоча б можна було зняти.

Через сорок хвилин агент почув далекий стукіт коліс і сховався в кущах біля колії. Повз Фабера на північний схід повільно проповз старий паровоз, що тягнув за собою вагони з вугіллям. Можна було б застрибнути на нього, якби машина йшла в інший бік. Та чи варто? Звісно, не треба буде так довго йти пішки, але Фабер точно б забруднився в паровозі й мав би занадто підозрілий вигляд на вокзалі. Іти пішки безпечніше.

Залізниця прямою лінією прорізала пласку місцевість. Фабер пройшов повз фермера, який трактором орав поле. Сховатися було ніде, і агроном махнув рукою, привітавшись із незнайомцем, хоча від роботи не відірвався. Фермер був занадто далеко й обличчя шпигуна він би нізащо не міг розгледіти.

Ще за десять миль агент побачив попереду станцію. До неї залишилося з півмилі: уже було видно платформи й ліхтарі. Шпигун відійшов від колії та побрів полем, намагаючись триматися ближче до дерев, аж поки не вийшов на дорогу. Уже за кілька хвилин Фабер увійшов у село, дізнатися назву якого було неможливо. Узагалі-то тепер, коли вторгнення ворогів більше не загрожувало Британії, таблички з назвами почали повертати, але в цьому селі ще, вочевидь, не встигли.

У селі була пошта, господарська крамниця та паб під назвою «Бик». Коли Фабер проходив повз військовий меморіал, жінка з коляскою приязно з ним привіталася. Маленька залізнична станція ніжилася під весняним сонцем. Агент увійшов у приміщення вокзалу.

На дошці оголошень поміж іншого був розклад поїздів. Поки Фабер його вивчав, почувся голос:

— Я б не надто розраховував на той розклад. Це скоріш художній твір, аніж щось інформативне.

Звісно, Фабер здогадувався, що розклад може бути неактуальним, але йому потрібно було дізнатися, чи ходять звідси потяги до Лондона.

— То що, є сьогодні поїзди в Лондон?

— Якщо вам повсякчас таланить, — пожартував касир.

— Ну, в будь-якому разі мені потрібен квиток. Один, будь ласка.

— З вас п'ять шилінгів і чотири пенси. Кажуть, в Італії поїзди ходять за розкладом.

— Уже ні, — заперечив Фабер. — Як на мене, краще нехай будуть потяги не за розкладом, головне, щоб свої.

— Звісно ж, — чоловік кинув на нього знервований погляд. — Може, почекаєте в «Бику»? Ви почуєте, як прийде потяг. А якщо ні, то я за вами когось пришлю.

Не надто вдала ідея: краще нехай агента бачить якомога менше людей.

— Ні, дякую, в мене грошей майже не залишилося, — Фабер узяв квиток і вийшов на платформу.

За кілька хвилин касир приєднався до нього на лаві.

— Поспішаєте кудись? — спитав він.

— Та ні. Я телеграфував, що спізнюся, тож уже ні. Проспав сьогодні, посварився з керівником, а потім ще й зламалася вантажівка, що мене підвозила.

— Невдалий день. З усіма буває. Ну, — касир глянув на годинник, — вранці поїзд відійшов вчасно, тож, може, вам і пощастить, — він повернувся на своє робоче місце.

Пощастило — уже за двадцять хвилин прийшов потяг. У вагонах було повно фермерів, сімей із дітьми, підприємців і солдатів. Фабер відшукав собі місце біля вікна й сів просто на підлогу. Поїзд рушив. Шпигуну трапилась якась позавчорашня газета з кросвордом — він позичив олівець і почав розгадувати. До речі, розгадувати кросворди іноземною — це неабиякий показник знання мови, тож Голка дуже цим пишався. Скоро монотонність руху потяга приспала шпигуна.

Фаберу наснився знайомий сон про день, коли він прибув до Лондона.

Чоловік приїхав на поромі з Франції за бельгійським паспортом на ім'я Жана ван Ґельдера, представника компанії «Філіпс» (це мало пояснити наявність радіопередавача в його валізі). Тоді він уже вільно говорив англійською, але не настільки, щоб видавати себе за британця. Митників агент не зацікавив, адже бельгійці були союзниками. У поїзді до Лондона тоді виявилося повно вільних місць і навіть можна було замовити їжу. Фабер пообідав смаженою яловичиною та йоркширським пудингом — наїдки здалися йому дивними.

Його попутником був студент-історик із Кардіффа[37], з яким шпигун говорив про політичну ситуацію в Європі. Загалом, уві сні все було наче наяву — аж поки поїзд не зупинився на вокзалі Ватерлоо. Там зчинилося справжнє жахіття.

Усе почалося з перевірки квитків. Як буває уві сні, логіки не простежувалося жодної. У Фабера попросили показати квиток, і чоловік навіть мав один справжній, який і продемонстрував. Тоді контролер сказав йому:

— Це квиток із Абверу.

— Ні! Я кюпиф майн кфиток ан Довер, — заперечив Фабер із вкрай підозрілим німецьким акцентом. Куди зникла його англійська?

Контролер раптом перетворився на лондонського поліцейського — як належить, у капелюсі. Проте він не помітив напівнімецьку мову Фабера, лише посміхнувся та сказав:

— Покажіть, будь ласка, ваші кламоте, сер.

На вокзалі було повно людей. У Фабера промайнула думка змішатися з натовпом і втекти. Він кинув свою валізу з передавачем і побіг крізь юрбу. Раптом агент усвідомив, що забув штани в поїзді, а на шкарпетках у нього була вишита свастика. Треба швидко купити одяг у першому-ліпшому магазині, поки ніхто не помітив голозадого чоловіка в нацистських шкарпетках. Зненацька хтось із натовпу мовив:

— Я вже десь бачив ваше обличчя, — і підставив Фаберу ногу.

Агент перечепився, впав і опинився на підлозі вагона, у якому заснув.

Голка поморгав очима, позіхнув і озирнувся навколо. Боліла голова. На мить його охопило полегшення від того, що це був лише сон. Господи, це ж треба — шкарпетки зі свастикою! Поруч стояв чоловік у робочому костюмі.

— Непогано поспали, — зауважив він.

Фабер кинув на нього гострий погляд: шпигун завжди боявся сказати уві сні щось, що може його викрити.

— Жахи наснилися, — пояснив він.

Чоловік нічого не відповів.

За вікном уже сутеніло. Довгенько ж Фабер спав. Раптом у вагоні спалахнуло світло — єдина лампочка вгорі. Хтось опустив штори. Обличчя людей стали схожі на однакові бліді овали. Робітник знову заговорив:

— Проспали всю розвагу.