— А що трапилося? — насупився Фабер. Навряд чи він міг проспати поліцейську перевірку.

— Назустріч проїхав один з американських потягів. Ішов десь зі швидкістю десять миль. Машиніст — негр! Гудів без упину! А спереду — уявіть-но собі! — скидач худоби! Ну просто Дикий Захід!

Фабер посміхнувся й знову пригадав свій сон. Насправді ж його приїзду Лондон пройшов за планом. Він оселився в готелі під своїм бельгійським прикриттям і почав відвідувати сільські кладовища. Оглядаючи могильні плити, він відшукав трьох чоловіків свого віку й зробив три свідоцтва про народження. Коли документи були готові, агент знайшов просту роботу: рекомендації в нього теж були фальшиві, від якоїсь вигаданої компанії в Манчестері. До війни Фабер навіть зареєструвався на виборчій дільниці в Гайґейті й проголосував за консервативну партію. З початком війни ввели продовольчі картки — у Фабера було аж три, бо їх видавали пожильцям домовласники (шпигун проводив ніч у трьох різних будинках, тому отримував по одній картці для кожного свого прикриття). Свій бельгійський паспорт агент спалив: навіть якщо йому й знадобиться цей документ (що було вкрай малоймовірно), Фабер міг би отримати три британські.

Зважаючи на шум, який надходив із вулиці, чоловік виснував, що поїзд зупинився на кінцевій станції. Опинившись на платформі, Фабер раптом усвідомив, що страшенно зголоднів і хоче пити, адже ковбасу з галетами та водою він проковтнув ще вчора. Агент пройшов контроль квитків і відшукав буфет. Там було повно людей — здебільшого солдатів, які спали чи намагались заснути просто за столами. Фабер попросив сандвіч із сиром і чашку чаю.

— Їжа тільки для військових, — відповіла жінка за стійкою.

— Тоді можна просто чаю?

— Чашку маєте?

— Ні, — здивувався Фабер.

— У нас теж уже немає.

Із цим шпигуну довелося піти. Промайнула думка зайти пообідати в готель «Ґрейт Істерн», але на це пішло б багато часу, тому Фабер зайшов у перший-ліпший паб і перехилив там дві пінти розведеного пива. Потім агент знайшов крамницю, де купив порцію риби з картоплею. Голка так зголоднів, що, стоячи на вулиці, з'їв усе просто з газети, в яку йому загорнули наїдки в магазині. Дивно, але цього Фаберу вистачило, щоб утамувати голод.

Тепер треба знайти аптеку, де проявляють плівку, та влізти туди вночі. Перш ніж повертатися до Німеччини, варто переконатися, що знімки хороші. Якщо ж ні, доведеться вкрасти плівку й повернутися на базу знову. Сама думка про це була нестерпною.

Аптека має бути маленькою, і в жодному разі не належати до мережі майстерень, де плівку проявляють централізовано. Мабуть, таку можна знайти в районах міста, де люди достатньо заможні, щоб дозволити собі фотоапарат (принаймні могли дозволити до початку війни). Територія біля вокзалу в східній частині точно не була однією з таких, тому Фабер вирушив у напрямку Блумсбері[38].

Сигналів повітряної атаки поки що не було, й тихі вулиці купалися в місячному сяйві. На Ченсері-лейн Фабера зупинили двоє військових поліцейських — хотіли перевірити його документи. Голка удав п'яного, і його навіть не розпитували, що він робить на вулиці так пізно.

Майстерня з логотипом «Кодак» розташовувалася на півночі Саутгемпот-роуд. Як не дивно, тут було відчинено, тому Фабер зайшов. За прилавком стояв нервовий чоловік із рідким волоссям, одягнений у білий халат.

— Відпускаємо тільки за рецептами лікаря.

— Я хотів спитати, чи друкуєте ви знімки?

— Так, приходьте завтра о...

— А у вас тут майстерня? Я б хотів переглянути знімки, мені треба...

— Так, приходьте завтра о...

— А ви зможете надрукувати їх того ж дня? У мого брата закінчується відпустка, і було б добре, якби він міг узяти якісь знімки із собою.

— Ми не зможемо надрукувати їх швидше, ніж за добу. Приходьте завтра.

— Дякую, я зайду, — збрехав Фабер.

Аптека зачинялася за десять хвилин. Агент вийшов, перейшов вулицю й сховався в тіні будинку.

О дев'ятій аптекар вийшов, зачинив за собою двері та пішов униз вулицею. Фабер попрямував в іншому напрямку й двічі повернув за рогом. Чорного ходу в аптеки не було, а парадні двері шпигунові виламувати не хотілося, бо це міг помітити патруль. Фабер пройшовся паралельною вулицею, але не знайшов жодного входу. Мабуть, інший бік будівлі виходив у якийсь внутрішній двір, бо між вулицями була занадто велика відстань. Зрештою агент побачив якийсь старий будинок із табличкою гуртожитку місцевого коледжу. Двері були відчинені, і Фабер зайшов досередини, де швидко знайшов спільну кухню — там із книжкою та чашкою кави сиділа дівчина.

— Перевірка світломаскування, — пробубнів Фабер. Дівчина кивнула й знову втопила погляду книжку.

Шпигун пройшов будівлю наскрізь і опинився у внутрішньому дворі. Оминувши сміттєві баки, він вийшов у вузький прохід між будинками й за мить уже стояв біля чорного ходу аптеки. Здавалося, цими дверима ніколи не користувалися, бо вони були завалені якимись старими шинами та матрацами. Фабер відсунув мотлох убік і вдарив плечем двері. Гнила деревина легко піддалася і впустила чоловіка всередину.

Знайти темну кімнату було неважко. Шпигун зачинив двері зсередини й увімкнув червону лампу. Обладнання було чудове: охайно підписані пляшечки з реактивами, фотозбільшувач і навіть сушарка для відбитків. Фабер швидко, але обережно взявся до роботи: підібрав потрібну температуру й засік час за електронним годинником, що висів на стіні. Негативи були чудові. Агент дочекався, щоб вони висохли, а потім збільшив їх і надрукував комплект фотографій 8 х 10 см. Знімки один за одним з'являлися з-під рідини, й Фабера охоплювала невимовна радість. А добряче ж він таки попрацював!

Залишилося прийняти останнє рішення. Вирішити питання, яке не полишало Фабера упродовж усього дня. Яке вже не можна відкладати тепер, коли фотографії були готові.

А що як він не зможе дістатися додому?

Попереду була ризикована подорож. Навіть більше ніж просто «ризикована». Справа навіть не в тому, щоб дістатися до точки призначення (попри обмеження пересування та охорону узбережжя, агент знав, що зможе це зробити). Були чинники, які Фабер не міг контролювати: може виявитися, що субмарини немає у домовленому місці, або ж її потоплять у Північному морі дорогою додому, або ж узагалі чоловіка зіб'є автобус, коли він вийде з аптеки. У Голки в руках була найцінніша військова таємниця — і вона, цілком імовірно, може померти разом із ним. Навіть думати про це було жахливо.

Треба підготувати запасний план — Абвер має обов'язково отримати плівку, будь-якою ціною. Тобто доведеться писати в Гамбург.

Звичайно ж, лист із Англії в Німеччину не дійде — треба писати через нейтральну країну. Усю подібну кореспонденцію ретельно перевіряють, і якщо текст ще можна закодувати, то передати знімки неможливо. Існував інший спосіб — старий, але надійніший. У лондонському посольстві Португалії працював посадовець, який із політичних причин (і з фінансових теж, адже без хабарів не обійшлося) допомагав Німеччині та відвозив повідомлення в посольство, що розташовувалося в Лісабоні. Ця схема працювала з 1939 року, але Фабер ніколи нею не користувався, за винятком тестової перевірки, про яку попросив Канаріс. Цього разу вона повинна була спрацювати.

Але цей план дратував агента: він просто ненавидів розраховувати на інших. Головний принцип шпіонажу — не дозволяти ворогові дізнатися, який саме його секрет розкрито, інакше інформація втрачає будь-яку цінність. Може, цей канал уже не діє, а може, вже не є цілком надійним: британці могли дізнатися, що ворогові відомо про їхню таємницю. Хоча в такій ситуації цим фактом можна було й знехтувати: навіть якщо британці дізнаються, що таємницю розкрито, їм усе одно доведеться наступати на Францію.

Якщо відкинути упередження та зважити всі «за» і «проти», то, безумовно, варто залучати португальський канал зв'язку. Не зважаючи на свій внутрішній опір, Фабер сів писати листа.