День Фредеріка Блоггса пройшов вкрай неприємно. Його викликали за місто після того, як п'ять схвильованих жінок зателефонували до місцевого поліцейського відділку та повідомили, що їхні чоловіки не повернулися з патрулювання. У місцевого констебля клепки стало лише на те, щоб дійти висновку, що патрульні місцевої самооборони зникли. Він був переконаний, що чоловіки просто заблукали, бо ж вони всі були або глухі, або криві, або недоумкуваті — інакше їх би забрали в армію. Та все-таки констебль про всяк випадок вирішив зняти з себе відповідальність і доповів керівництву. Сержант, який отримав повідомлення від поліцейського, відразу зрозумів, що патрульні зникли у вкрай важливій військовій зоні, тому миттєво передав виклик у Скотленд-Ярд. Звідти вислали службовця, а також повідомили в МІ-5, і на місце злочину виїхав Блоггс. Скотленд-Ярд відрядив Гарріса — того самого, що працював над убивством шпигуна в Стоквеллі. Чоловіки зустрілися в одному з тих поїздів, що «наче з Дикого Заходу» — їх позичила Америка під час війни, адже Британії не вистачало власних локомотивів. Гарріс знову запросив Блоггса на недільний обід, а той знову відмовився, виправдовуючись роботою.

На станції чоловіки вийшли з поїзда й, позичивши в селі два велосипеди, поїхали стежкою вздовж каналу, аж поки не натрапили на частину пошукового загону. Гаррісу було важко пересуватися: він був років на десять старший, ніж Блоггс, і на чотири стоуни[39] важчий.

— Ну що? Знайшли тіла? — він з радістю зліз із велосипеда й підійшов до місцевих поліцейських.

— Ні. Але знайшли човен. А ви хто? — поцікавився поліцейський.

Гарріс і Блоггс відрекомендувалися. Констебль в самій білизні пірнав, щоб оглянути човен, — чоловік саме сплив на поверхню з корком у руках.

— Що, навмисне затопили? — Блоггс глянув на Гарріса.

— Схоже на те. Ще щось помітили? — звернувся Гарріс до констебля.

— Човен у хорошому стані — тільки-но затопили. Щогла не зламана — її від'єднали.

— Чимало ви побачили за одну хвилину під водою, — зауважив Гарріс.

— Полюбляю ходити під вітрилом у вільний час.

Гарріс і Блоггс знову залізли на велосипеди й попрямували далі. До їхнього приїзду тіла вже знайшли.

— Усіх п'ятьох вбили, — повідомив інспектор, що був тут за головного. — Капітан Ленхем, капрал Лі, рядові Ватсон, Дейтон і Форбс. У Дейтона зламана шия, решту вбили якимсь ножем. Ленхем до того ж утонув. Усі тіла були закопані в неглибокій ямі. Дуже багато крові. — Поліцейського аж трусило.

Гарріс оглянув трупи, які дістали з ями й поклали у ряд.

— Я вже бачив такі рани. Фреде, поглянь-но.

Блоггс придивився уважніше.

— Господи, це точно він.

— Його стилет, — кивнув Гарріс.

— Ви знаєте, хто вбивця? — інспектор був ошелешений.

— Є підозрюваний. Можливо, він уже вбив двох людей. Якщо це він, то ми знаємо, хто він такий, але не знаємо, де він.

— Тут поруч заборонена зона. Сюди вже прямують особовий відділ і МІ-5. Я маю знати ще щось? — очі інспектора підозріло звузилися.

— Лише те, що краще тримати все це в таємниці, аж поки ваш головний констебль не дістане від нас дозвіл.

— Зрозуміло.

— Ще щось знайшли? — спитав Блоггс.

— Досі прочісуємо місцевість. Розширили зону пошуків. Поки що нічого. До речі, у ямі з тілами був також одяг злочинця, — він показав на купку тканини.

Блоггс обережно роздивився одяг: чорні штани, чорний светр, коротка шкіряна куртка, яку пілотів.

— Схоже, одяг для нічної роботи.

— Розмір чималенький.

— А ваш підозрюваний високий?

— Вище шести футів.

— Дорогою бачили наших біля затопленого човна?

— Так, — Блоггс нахмурив брови. — Де у вас тут найближчий шлюз?

— Чотири милі вгору за течією.

— Якщо наш підозрюваний приплив сюди на човні, то наглядач на шлюзі мав би його бачити, правильно?

— Авжеж, — погодився інспектор.

— Тоді ми з ним поговоримо, — Блоггс повернувся до свого велосипеда.

— Господи, ще чотири милі, — пробубонів Гарріс.

— Нічого, це корисно після тих твоїх недільних обідів.

Стежка вздовж каналу була призначена для вершників, а не велосипедистів, тому їхати через грязюку, каміння та коріння було непросто. До шлюзу чоловіки дісталися лише за годину. Гарріс щедро сипав прокльонами й обливався потом.

Наглядач шлюзу сидів на веранді крихітного будинку й насолоджувався сонцем та люлькою — чоловік середнього віку, який не звик поспішати. Два велосипедисти викликали в нього непідробний подив.

Говорити почав Блоггс, бо Гарріс ніяк не міг відхекатися.

— Ми з поліції, — почав він.

— Дійсно? А хіба щось сталося? — чоловіка це страшенно зацікавило, і він дивився на незнайомців, готовий ловити кожне їхнє слово.

Блоггс дістав фотографію Голки й подав її наглядачу.

— Скажіть, будь ласка, чи бачили ви цього чоловіка?

Наглядач узяв фото, поклав на коліна й знову підпалив люльку. Потім узяв знімок у руки та довго його роздивлявся.

— Ага, — простягнув він фото, супроводжуючи жест кивком голови. — Його човен проходив тут учора, приблизно в цю саму годину. Я пригостив його чаєм. Приємний чоловік. А що він накоїв? Увімкнув світло й забув затулити штори ввечері, чи що?

Блоггс важко опустився на лавку.

— Усе сходиться.

Гарріс почав міркувати вголос.

— Значить, він пришвартувався нижче за течією звідси і вночі пішки вирушив до забороненої зони, — він говорив тихо, щоб наглядач не чув. — А коли агент повернувся, його схопила місцева самооборона, тому він усіх убив. Потім Голка спустився ще трохи нижче, затопив човен і — що далі? Сів на поїзд?

— А куди веде та залізнична гілка, що перетинає канал трохи нижче? — спитав Блоггс наглядача.

— До Лондона.

— От дідько!

У міністерство Блоггс повернувся лише опівночі. На нього чекали Ґодліман і Паркін.

— Це він, — повідомив чоловік і доповів усе, що сталося.

Паркін захоплено слухав, а Ґодліман напружувався ще сильніше.

— Тепер він знову в Лондоні, і нам знову доведеться шукати голку в сіні, — Ґодліман викладав на столі малюнок із сірників. — Знаєш, щоразу, як я дивлюся на його фотографію, мені здається, що я колись бачив цього покидька.

— Думай. Де ти міг його бачити?

Ґодліман у розпачі потрусив головою.

— Один раз, може. Таке відчуття, наче я бачив це обличчя десь на лекції. Чи може на вечірці. Лише на якусь мить. Гадаю, що навіть якщо й згадаю, де його бачив, нам це не допоможе.

— А що саме там розташоване? — Паркіну були цікаві подробиці події дня.

— Я не знаю. Значить, щось украй важливе, — відповів Ґодліман.

Запала тиша. Паркін узяв один із сірників зі столу Ґодлімана й підпалив цигарку. Блоггс підняв погляд на присутніх.

— Ми б могли зробити мільйони копій його фотографії й роздати кожному поліцейському, кожному черговому повітряної тривоги, кожному члену місцевої самооборони, залізничнику... Повісити їх на кожному стовпі та опублікувати в усіх газетах...

Ґодліман похитав головою.

— Надто ризиковано. Якщо він уже передав у Гамбург повідомлення, то ми тільки зробимо йому ласку, здіймаючи такий галас. Тоді німці точно зрозуміють, що це вкрай цінна інформація.

— Але треба ж щось робити!

— Треба. Роздамо фотографії офіцерам поліції. Дамо опис його зовнішності в газети — нехай пишуть, що ми шукаємо звичайного вбивцю. Можемо розсекретити злочини в Гайґейті та Стоквеллі — тільки нехай не кажуть, що цим займається розвідка.

— Тобто прив'яжемо собі одну руку за спину й почнемо битися? — спитав Паркін.

— Поки що так.

— Ну, я тоді почну з цим усім в Ярді, — погодився Блоггс і підсунув до себе телефонний апарат.

Ґодліман глянув на годинник.

— Більше сьогодні ми нічого не вдіємо. Але я все рівно не засну — немає сенсу їхати додому.