Фабер стояв перед приймачем із якоюсь викруткою в руках. У штанях, але без майки. Обличчя в нього було біле, як сніг, і страшенно перелякане. Місіс Ґарден увійшла та зачинила за собою двері. Що ж тепер сказати? Жінка пригадала фразу з американського фільму:

— Може, купите самотній жінці випити?

От же дурня — у нього в кімнаті немає випивки, а піти вони точно нікуди не зможуть, бо жінка неодягнена. Проте фраза місіс Ґарден прозвучала спокусливо та наче зумовила потрібний ефект. Фабер нічого не відповів і повільно підійшов до господині. У нього дійсно росло волосся навколо сосків. Місіс Ґарден зробила крок назустріч, і чоловік обійняв її. Жінка заплющила очі, підняла обличчя та відчула його поцілунок. В обіймах Фабера її спина трохи прогнулася — і раптом нестерпний біль пронизав усе тіло. Рот відкрився в німому крику.

Фабер чув, як місіс Ґарден перечепилася на сходах. Якби вона почекала ще з хвилинку, він би встиг сховати передавач у ящик, а шифрувальні книги — у шафу, і жінці б не довелося помирати. Проте шпигун не встиг прибрати докази, коли в замку повернувся ключ, і чоловік схопив стилет[10].

Місіс Ґарден трохи вигнулася, і через це Фабер не влучив у серце з першого разу. Довелося засунути пальці їй до рота, щоб жінка не закричала, а потім вдарити ще раз. Удруге чоловік влучив у ребро, тому лише поранив господиню. Приснула кров — чисто вбити не вийшло. Ніколи не виходить, якщо не влучаєш із першого удару.

Тепер жінка вся звивалася, уколом у серце її не вбити. Тримаючи пальці в її роті, Фабер іншою рукою схопив місіс Ґарден за щелепу та притиснув до дверей. Голова господині глухо вдарилася об дерев'яні панелі — краще б він не вимикав музику, та звідки ж йому було знати?

Якусь мить шпигун вагався. Добре було б, якби жінка померла в ліжку — Фабер уже навіть планував, як маскуватиме докази вбивства. Тепер же він не мав певності, чи зможе дотягти її тіло до постелі без зайвого шуму. Фабер міцніше схопив місіс Ґарден за щелепу — жінка продовжувала битися головою об двері — та широкою дугою розрізав її горло. Вийшло неохайно: стилет не призначений для того, щоб різати, і взагалі агент не любив перерізати горлянки.

Фабер відскочив, щоб уникнути першого виплеску крові з горла, а потім швидко підхопив місіс Ґарден, щоб її тіло не впало на підлогу. Намагаючись не дивитися на шию, він підтягнув жінку до ліжка та вклав її на нього.

Шпигуну доводилося вбивати і раніше, тому він знав, якою буде його реакція, щойно він відчує себе у безпеці. Чоловік підійшов до раковини в кутку й нахилився в очікуванні спазмів. Над умивальником висіло дзеркало, в якому відображалося його обличчя: бліда шкіра та широко розплющені очі. Вбивця. Фабера знудило, але потім стало трохи краще.

Тепер можна повертатися до роботи. Чоловік знав, як треба діяти: він усе продумав, ще коли вбивав місіс Ґарден.

Фабер умився, почистив зуби й вимив після себе раковину. Потім він сів за стіл біля передавача, глянув у записник, відшукав потрібне місце та продовжив вистукувати повідомлення. Воно було довгим: треба передати дані про армію, яку готували до відправки у Фінляндію. Фабер устиг передати половину інформації, коли його перервала місіс Ґарден. У блокноті текст уже був зашифрований. У кінці свого повідомлення шпигун передав «привіт Віллі» й на цьому завершив.

Відтак Фабер спакував передавач у спеціальний кейс, а решту своїх речей — у валізу. Штани він почистив від плям крові, а потім і сам помився.

Нарешті агент глянув на труп.

Тепер уже можна ставитися до цього холоднокровно. Іде війна, а вони — вороги. Якби він не вбив місіс Ґарден, вона б стала причиною його смерті. Вона була загрозою, і Фабер відчув полегшення, коли нейтралізував її. Не варто було його лякати.

Однак перед шпигуном постало вкрай неприємне завдання. Він розв'язав халат місіс Ґарден і задер нічну сорочку до пояса. На жінці були панталони — чоловік розірвав їх так, що стало помітно лобкове волосся. Нещасна місіс Ґарден. Вона лише хотіла його звабити. На жаль, у Фабера не було жодної можливості випровадити її з кімнати так, щоб вона не побачила передавача. Британська пропаганда закликала людей уважно стежити за підозрілими речами — до смішного уважно. Якби в Абвері[11] справді працювало стільки агентів, як розповідають у британських газетах, Німеччина вже б давно виграла війну.

Фабер ступив крок назад і знову глянув на місіс Ґарден, схиливши голову набік: «Щось не так. Треба думати, як сексуальний маніяк. Якби мене охопила пристрасть, жага оволодіти такою жінкою, як Уна Ґарден, і я вбив її заради цього, що б я робив?»

Ну звичайно ж! Такий чоловік точно б захотів побачити її груди. Фабер нахилився до тіла, вхопив комір сорочки та рвонув його вниз до талії. Великі груди звісились набік. Звісно, поліцейський патологоанатом швидко зрозуміє, що жінку не зґвалтували, але це вже не матиме значення. Фабер вивчав криміналістику в Гейдельберзі та знав, що часто напади, які мають на меті згвалтування, так і не закінчуються статевим актом. Крім того, на таке шпигун не був готовий навіть заради Фатерлянда. Він же не есесівець. Дехто з тих і справді міг би згвалтувати труп... Треба викинути ці думки з голови.

Фабер знову помив руки та одягнувся. Була майже північ — можна зачекати ще з годину, а потім піти звідси. Так буде безпечніше. Чоловік сів і почав думати, чи не наробив він якихось помилок.

Помилки були, ніде правди діти. Якби його прикриття було бездоганним, він би ніколи не опинився в такій ситуації. І ніхто не викрив би його таємницю. Але місіс Ґарден це вдалося. Точніше, вдалося б, якби вона прожила ще декілька секунд. Значить, його прикриття мало слабкі місця, а це вказує на те, що він десь помилився.

Треба було поставити засув на двері. Краще вже нехай би його вважали звичайнісіньким боягузом, аніж господині в нічних сорочках проникали зі своїми ключами в його кімнату.

Проте це була лише вершина айсберга. Справжня проблема полягала в тому, що Фабер, як холостяк, привертав до себе занадто багато уваги. Ця думка викликала в нього лише роздратування. Шпигун знав, що він вродливий чоловік, у якого немає жодної поважної причини для того, щоб бути самотнім. Агенту потрібно було вигадати якусь «легенду», щоб попередити можливі зазіхання з боку таких-от місіс Ґарден.

Треба пошукати натхнення в реальному житті. Чому ж він самотній? Фабер неспокійно поворухнувся: йому не подобалося копирсатися у власній душі. Відповідь була проста: чоловік залишався холостяком через свою роботу. У більш глибокі нетрі свого внутрішнього світу шпигун залазити не хотів.

Доведеться ночувати під відкритим небом. Наприклад, десь у Гайґейтському лісі. Уранці можна буде віднести речі на вокзал у камеру схову, а ввечері — поїхати в кімнату в Блекгіті. Відтепер Фабер користуватиметься винятково своєю другою «особистістю». Поліції він недуже боявся, бо комівояжер, який жив у Блекгіті на вихідних, був мало схожий на працівника залізниці, що вбив свою господиню. Той, за кого Фабер видавав себе в Блекгіті, був яскравим, відкритим та веселим чоловіком. Він носив барвисті краватки, купував напої на всю компанію та часто змінював зачіску. Поліція ж буде шукати миршавого збоченця, який не брав до рота випивки та тримався подалі від жінок, аж поки його не охопила жадоба. Ніхто й не подумає запідозрити вродливого комівояжера в смугастому костюмі, якого, звичайно, теж час від часу відчуває пориви пристрасті. Проте цьому торговому агенту точно не треба вбивати жінку, щоб побачити її груди.

Однак Фаберу доведеться потурбуватися про прикриття: він звик мати мінімум дві особистості. Потрібна нова робота й нові документи (паспорт, посвідчення, продовольча картка, свідоцтво про народження). Усе це вкрай ризиковано. Чорти б забрали місіс Ґарден! Вона що, не могла напитися та заснути, як завжди?