Попереду був високий пагорб, але маленька спортивна машина легко його подолала. Люсі з-під важких повік дивилася в темряву попереду. Автівка почала спускатися вниз пагорбом, дорога круто звивалася. Почулося далеке ревіння двигуна вантажівки.

Шини «ем-джі» пищали на кожному повороті.

— Любий, ти занадто швидко Ідеш, — м'яко зауважила Люсі.

Девід увійшов у лівий поворот, і задню частину машини занесло. Щоб не погіршити ситуацію, чоловік перейшов на нижчу передачу замість того, щоб пригальмувати. Приглушені фари підсвічували лише кущі по обидва боки від дороги. На наступному крутому повороті праворуч авто знову занесло. Здавалося, це тривало чи не вічність. Молодят крутонуло на 180 градусів — «ем-джі» поїхала задки, а потім їх закрутило знову.

— Девіде!

На небі раптом з'явився місяць, і молодята побачили вантажівку, що повільно дряпалася на пагорб. Важкий дим сріблом світився у місячному сяйві. Люсі розгледіла перелякане обличчя водія, який з усіх сил натиснув на гальма, та навіть його картузик.

«Ем-джі» знову їхала передом. Якби автівка послухалася керма, то машина молодят могла б розійтися з вантажівкою. Проте Девід сильно крутонув руль і натиснув на газ — помилкове рішення. Машини зійшлися у зустрічному зіткненні.

У ворога є шпигуни, а в Британії — тільки військова розвідка. Здавалося б, і так уже достатньо м'яка назва. Але ж ні — її ще й скоротили до МІ, від англійського «military intelligence». У 1940 році МІ була частиною військового міністерства та росла як на дріжджах. Різні підрозділи МІ мали свої номери. Наприклад, МІ-9 влаштовувала втечу полонених із таборів в окупованих країнах до нейтральних зон, МІ-8 прослуховувала радіопередачі ворога та була цінніша, ніж шість звичайних полків, а МІ-6 відправляла агентів до Франції.

Професор Персіваль Ґодліман долучився до МІ-5 восени 1940-го. Холодним вересневим ранком він приїхав у військове міністерство на Вайтхол[21] якраз після безсонної ночі в Іст-Енді, де він допомагав гасити пожежі після нальоту німців.

У мирні часи — коли, на думку Ґодлімана, розвідка не мала особливого значення, — у МІ працювали винятково професіонали. Але зараз, як виявилося, тут було повно любителів. Професор був знайомий чи не з половиною штату МІ-5. У свій перший день він зустрів юриста, з яким ходив до одного клубу, історика-мистецтвознавця, з яким колись вчився, працівника архіву з його ж університету, а також свого улюбленого письменника детективів.

О десятій ранку Ґодлімана провели в кабінет полковника Террі. Той, вочевидь, перебував на роботі вже не одну годину, бо в смітнику валялися дві порожні пачки з-під цигарок.

— Мені тепер звертатися до тебе «сер»? — привітався Ґодліман.

— Ми тут зазвичай без зайвих церемоній, Персі. Якщо хочеш, можеш називати мене «дядько Ендрю», я не проти. Сідай.

А все ж таки в рухах Террі з'явилася якась поспішність, якої точно не було під час їхньої зустрічі в «Савої». Полковник перестав усміхатися й майже не відводив очей від гори повідомлень на столі.

— Так, хлопче, я швиденько введу тебе у справи — скажімо так, закінчу лекцію, яку почав тоді за обідом, — мовив Террі, глянувши на годинник.

— Цього разу я дослухаю, — усміхнувся Ґодліман.

Террі підпалив чергову цигарку.

— Шпигуни Канаріса в Британії приносять мало користі, — Террі дійсно почав лекцію з того самого місця, де спинився минулого разу. Наче пройшло п'ять хвилин, а не три місяці. — Наприклад, Дороті О'Ґрейді — типова шпигунка: ми упіймали її, коли вона перерізала військові телефонні кабелі на острові Байт. Свої звіти О'Ґрейді передавала через листи, адресовані в Португалію. Писала невидимим чорнилом, що продається у крамницях жартів.

У вересні почали прибувати нові шпигуни — їхнім завданням було добре вивчити Британію, готуючись до вторгнення. Наприклад, позначити на мапах узбережжя, до яких можна підвести судна, дороги, на які можна посадити літаки з військами, а також лінії протитанкової оборони, блок-пости та перепони з колючого дроту. Щоправда, агентів для цього завдання добирали абияк, навчали поспіхом і обладнання видавали їм мало.

Типовий приклад — четвірка, що десантувалася в ніч із другого на третє вересня. Меєр, Кібоом, Понс та Вальдберґ. Кібоом і Понс приземлилися поблизу Хіта, де їх у піщаних дюнах під час високого припливу заарештував рядовий Толлервей із Сомерсетського піхотного полку, а ось останньому навіть вдалося надіслати звіту Гамбург:

Очевидно, що свого місцеположення він визначити не зміг. У нього навіть кодового імені не було. Підготовка в нього ніяка: він навіть не знав закону про продаж спиртного в Англії. Зайшов у паб о дев'ятій ранку та замовив кварту сидру.

Ґодліман розсміявся.

— Далі буде смішніше. Хазяїн сказав йому повертатися о десятій та запропонував поки оглянути їхню сільську церкву. Можеш собі уявити, рівно о десятій Вальдберґ повернувся — і двоє поліцейських на велосипедах заарештували його.

— Ну просто сценарій для «І знову він!».

— Меєра узяли за декілька годин. Протягом двох наступних тижнів ми схопили ще одинадцятьох агентів — більшість із них заарештували протягом перших декількох годин їхнього перебування в Англії. Майже всіх повісять.

— Майже?

— Так, майже. Декількох передадуть у наш відділ Б-1(a). Я трохи пізніше розповім про нього детальніше. Так ось. Ще декілька агентів вирушили до Ірландії. Одним із них був Ернст Вебер-Дроль, відомий акробат, який має в Дубліні кількох позашлюбних дітей після свого турне «Найсильніша людина в світі». Його заарештували на ірландському кордоні, стягли три фунти штрафу та відправили в Б-1(a). Інший, Германн Гетц, помилково опинився в Ольстері[22]замість Ірландії. Там його пограбували солдати Ірландської республіканської армії, через що Ґетцу довелося переплисти Бойн в самій білизні, а потім проковтнути капсулу з отрутою. Із собою в нього був ліхтарик з написом «Виготовлено в Дрездені». Постає питання: якщо тих хлопців так легко узяли, нащо ж нам потрібні такі розумники, як ти? По-перше, ми не знаємо, скількох ми ще не впіймали. По-друге, треба взятися за тих, кого не вішатимуть. Ось цим і займаються у відділі Б-1(a). Але щоб усе пояснити, мені доведеться повернутися в 1936 рік.

Альфред Джордж Овенс був інженером-електриком і працював у компанії, що мала кілька контрактів із державою. У тридцятих він кілька разів бував у Німеччині, після чого добровільно сповістив Адміралтейству[23] деякі технічні дані, що він їх зібрав упродовж своєї подорожі. Військово-морська розвідка передала досьє Овенса МІ-6, де його вирішили завербувати як агента. Приблизно в той самий час його завербували в Абвері, про що скоро дізналися в МІ-6: ми перехопили декілька листів Овенса на відому нам підставну адресу в Німеччині. Вочевидь, у того чоловіка вірності не було анітрохи — йому будь-що хотілося бути шпигуном. Наші називали його Сніжок, німці — Джонні. У січні 1939-го Сніжок отримав листа з інструкціями щодо використання радіопередавача та квитанцією з камери схову на вокзалі «Вікторія». Чоловіка заарештували на наступний день після початку війни та запроторили до в'язниці Вандсворт, залишивши йому передавач, який він знайшов у саквояжі на вокзалі. Сніжок продовжував передавати повідомлення у Гамбург, тільки тепер їх писали у відділі Б-1(a), що в МІ-5. Пізніше Абвер передав Овенсу контакти двох інших німецьких агентів в Англії — і ми їх відразу взяли. Від них агент отримав шифрувальні коди та детальні інструкції передачі радіоповідомлень, що було для нас просто неоціненним надбанням. Після Сніжка були Чарлі, Веселка, Літо, Бісквіт, а тепер у нас ціла армія німецьких шпигунів, які підпорядковуються нам і яким, вочевидь, довіряє Канаріс.