Двоє юних Хранителів козирнули нам, піднявши три пальці до краю беретів. Нам приписані такі почесті. Вони мають показувати повагу до природи наших послуг.

Ми дістаємо перепустки із закритих кишень у широких рукавах, їх вивчають, ставлять печатки. Один заходить у буду справа вбити наші номери у Компутроль.

Повертаючи документи, той, у якого вже почали рости персикового кольору вуса, схиляється, намагаючись глянути мені в обличчя. Я трохи піднімаю голову, щоб йому допомогти, він бачить мої очі, я — його, і він шаріється. У нього довге скорботне обличчя, наче у вівці, але очі, великі й круглі, радше собачі — від спанієля, не від тер’єра. Шкіра бліда, хворобливо ніжна, наче та, що буває під струпом. Усе одно я думаю, як би було покласти руку на це відкрите обличчя. Відвертається він.

Ця подія — хай дрібне, але порушення правила, настільки дрібне, що лишиться непоміченим, але я зберігаю такі моменти як винагороду. Наче ті цукерки, які я малою складала в глибині шухляди. Це шанси, крихітні щілинки.

Що, якби я повернулася сюди вночі, коли він сам на чергуванні (хоча йому ніколи не дозволять лишитися на самоті), і пустила його під свої білі крила? Що, якби я зняла свою червону плащаницю, показалася йому, їм, у непевному світлі ліхтарів? Напевно, іноді вони думають про це, коли стоять без кінця на цій заставі, де не буває нікого, крім Командорів Вірян у довгих чорних муркотливих авто, чи їхніх блакитних Дружин і доньок у білих серпанках дорогою на Спасіння чи Молитвосвята, чи кремезних зелених Марф, чи, зрідка, Родомобілів, чи піших червоних Служниць. Чи іноді фарбованих у чорне фургонів із крилатим білим оком. Вікна у фургонах тоновані, чоловіки на передніх сидіннях носять темні окуляри — подвійне затемнення.

Фургони, звісно ж, тихіші за всі інші автомобілі. Коли вони проїздять повз нас, ми відвертаємося. Якщо зсередини лунають звуки, ми намагаємося їх не чути. Нічиє серце не досконале.

Коли чорний фургон доходить до пропускного пункту, його пускають без жодних пауз. Хранителі не хочуть ризикувати, зазирати всередину, шукати, сумніватись у владі. Що б вони не думали.

Якщо взагалі думають, бо ж дивлячись на них — не скажеш.

Імовірно, вони не думають про одяг, розкиданий по газону. Якщо й подумають про поцілунок, то, напевно, одразу ж і про палаючі прожектори, постріли з рушниць. Натомість вони думають про виконання обов’язків, про підвищення до Янголів, про можливий дозвіл одружитися, а тоді, якщо зможуть здобути достатню владу й дожити до належного віку, — про отримання власної Служниці.

Той, що з вусиками, відчиняє нам малі ворота для піших і відходить з дороги, щоб ми пройшли. Я знаю, що, поки ми віддаляємося, вони дивляться на нас, ці двоє чоловіків, котрим поки навіть не дозволено торкатися жінок руками. Замість того вони торкаються очима, і я трохи вихляю стегнами, відчуваючи, як коливається пишна червона спідниця. Це як показувати носа з-за паркану чи дражнити собаку кісткою, до якої йому не дотягтися, і мені навіть соромно таке робити, бо ж ці чоловіки не винні — вони просто надто молоді.

Тоді я думаю, що зрештою мені не соромно. Я насолоджуюся владою: хай це пасивна влада собачої кістки, але вона є. Сподіваюся, у них встали від нашого вигляду, і вони муситимуть потай тертися об фарбований паркан. Пізніше, уночі, вони страждатимуть у своїх уставних ліжках. Тепер у них немає виходу, крім себе самих, а це богохульство. Немає більше журналів, немає фільмів, немає замінників, лише я і моя тінь йдемо геть від двох чоловіків, які виструнчилися, застигли біля застави, дивлячись, як віддаляються наші фігури.

Подвоєна, я йду вулицею. Хоча ми вже не в тому районі, де мешкають Командори, тут теж є великі будинки. Перед одним із них Хранитель косить газон. Газони охайні, фасади будинків величні, відремонтовані, схожі на ті красиві картинки, що їх друкували в журналах про будинки, садки та інтер’єри. Та ж відсутність людей, та ж атмосфера сну. Вулиця схожа на музей чи вулиці в діорамі міста, спорудженій, аби показати, як люди колись жили. Як і на тих картинках, у музеях, у діорамах, дітей немає.

Це серце Гілеаду, куди не може втрутитися війна, хіба через телебачення. Ми не певні, де його межі, вони варіюються від атаки до контратаки, але центр — саме тут, де нічого не рухається. Тітка Лідія казала: «Республіка Гілеад не має кордонів. Гілеад у вас усередині».

Тут колись жили лікарі, юристи, університетські викладачі. Юристів більше немає, а університет закрили.

Ми з Люком, бувало, гуляли цими вулицями. Чимало говорили про те, щоб купити собі такий будинок, старий, великий, відремонтувати його. У нас був би садок, гойдалки для дітей. Ми б мали дітей. Хоча ми знали, що навряд чи зможемо це собі дозволити, про це можна було поговорити — така собі недільна гра. Тепер така свобода видається майже примарною.

Ми звертаємо за ріг, на головну вулицю, де рух активніший. Повз нас їдуть автомобілі, переважно чорні, є сірі та коричневі. Ходять інші жінки з кошиками, деякі в червоному, деякі у тьмяно-зеленому кольорі Марф, деякі у смугастих сукнях, червоно-синьо-зелених, дешевих, убогих, що вказує на жінок бідніших чоловіків. Вони звуться Еконожинами. Цих жінок не ділять за функціями, вони все мають робити самі, якщо можуть. Іноді проходить жінка, убрана в чорне, удова. Їх раніше було більше, але зараз, схоже, усе менше й менше.

На тротуарах не побачиш Дружин Командорів. Лише в автомобілях.

Тротуари бетонні. Як у дитинстві, я намагаюся не ступати на тріщини. Пам’ятаю свої ноги на цих тріщинах у старі часи і те, що я на них одягала. Іноді це були бігові кросівки з пружними підошвами та дірочками для вентиляції, із зірками з флуоресцентної тканини, що в темряві відбивали світло. Хоча я ніколи не бігала вночі, та й удень хіба що на узбіччі доріг з активним рухом.

Жінки тоді були незахищені.

Я пам’ятаю правила, котрі ніколи не були записані, але їх знала кожна жінка: не відчиняти двері чужому, навіть якщо він каже, що це поліція — нехай просуне своє посвідчення під двері. Не зупинятися на дорозі, щоб допомогти водієві, який прикидається постраждалим. Замкнути двері й їхати далі. Якщо хтось свисне, не обертатися. Не ходити самій у пральні самообслуговування вночі.

Згадую пральні. Що я вбирала, коли йшла туди: шорти, джинси, спортивні штани. Що клала в машини: власний одяг, власне мило, власні гроші, гроші, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свій простір.

Тепер ми йдемо тією ж вулицею, червоними парами, і жоден чоловік не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкається нас. Ніхто не свистить.

«Свобода буває різна, — казала Тітка Лідія, — свобода для чогось і від чогось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її».

Перед нами, праворуч, — крамниця, де ми замовляємо сукні. Дехто називає їх одіяннями. Непогане слово, хоча діянь від нас ніхто й не чекає. Біля крамниці — величезна дерев’яна вивіска у формі золотої лілії: крамниця зветься «Польові лілеї»[7]. Власне, під лілією видно те місце, де зафарбували літери назви, коли вирішили, що навіть самі назви крамниць становлять для нас завелику спокусу. Тепер місця розпізнаєш лише за вивісками.

Раніше на місці «Лілей» був кінотеатр. Сюди часто ходили студенти; щовесни влаштовували фестиваль Гамфрі Богарта з Лорен Беколл чи Кетрін Гепберн — самостійними жінками, котрі вирішували самі. Вони носили блузки з ґудзиками спереду, це натякало на ймовірність слова «розстібнути». Ці жінки могли бути роздягнені; або ж ні. Здавалося, вони можуть обирати. Ми тоді, здавалося, могли обирати. Тітка Лідія казала: «Наше суспільство помирало, бо мало забагато вибору».

Не знаю, коли вони припинили робити цей фестиваль. Напевно, я тоді виросла й не помітила.

Ми не заходимо до «Лілей» — нам треба через дорогу й далі, бічною вулицею. Перша зупинка біля крамниці з іншою дерев’яною вивіскою: три яйця, бджола, корова. «Молоко і мед»[8]. Тут черга, і ми чекаємо, парами. Бачу, сьогодні в них є апельсини. Відколи Центральна Америка відійшла Лібертеосу, апельсини важко дістати. Іноді вони є, іноді немає. Війна заважає поставкам з Каліфорнії, і навіть Флорида нині ненадійна, якщо блокують дороги чи підривають залізничні колії. Я дивлюся на апельсини, мені так хочеться один. Але я сьогодні не брала талонів на апельсини. «Повернуся і розповім про них Риті», — думаю я. Вона зрадіє. Це буде щось, таке невеличке досягнення — принести апельсини.