Ті, хто дійшов до прилавка, простягають через нього свої талони двом чоловікам в однострої Хранителів, які стоять з того боку. Ніхто особливо не розмовляє, хоча все довкола шурхотить, і жінки крадькома вертять головами: саме тут, за покупками, можна іноді побачити когось знайомого, когось із попередніх часів чи з Червоного Центру. Просто мигцем побачити знайоме обличчя — це вже чудово. Якби ж мені побачити Мойру, просто побачити, знати, що вона досі жива. Зараз важко уявити собі, що таке — мати подругу.

Але Гленова поряд зі мною нікого не шукає. Можливо, вона більше нікого не знає. Можливо, вони всі зникли, її знайомі жінки. Або ж вона не хоче, щоб її бачили. Стоїть мовчки, опустивши голову.

Поки ми чекаємо в подвійній черзі, відчиняються двері й заходять ще дві жінки, обидві у червоних сукнях із білими крилами Служниць. Одна з них глибоко вагітна, її живіт тріумфально напинає просторе вбрання. Кімнатою котиться пожвавлення, шепіт, видих; мимоволі ми безсоромно повертаємося до неї, щоб краще роздивитися, нам аж свербить торкнутися її. Для нас вона — магічна істота, об’єкт заздрощів та бажання, ми прагнемо її. Вона — прапор на вершині пагорба, показує нам, що все ще може статися: ми теж можемо врятуватися.

Жінки перешіптуються майже вголос — такі вони збуджені.

— Чия вона? — чую я в себе за спиною.

— Вейнова. Ні. Ворренова.

— Показушниця, — сичить голос, і так воно і є. Вагітна жінка не має виходити з дому, ходити за покупками. Для кращої роботи м’язів живота більше не прописують щоденних прогулянок. Їй тепер потрібна лише гімнастика, вправи на дихання. Вона може лишатися вдома. І їй небезпечно виходити — напевно, біля дверей на вулиці на неї чекає Хранитель. Тепер, коли вона носить життя, вона стала ближче до смерті й потребує особливої охорони. Заздрощі можуть дістати її, таке вже бувало. Усі діти нині бажані, але не для всіх.

Але така прогулянка може бути її примхою, а примхи вони толерують, якщо вже справа зайшла так далеко і без викидня. Чи, можливо, вона одна з тих мучениць: «Давайте, паплюжте, я все витримаю». Я краєм ока бачу її обличчя, коли вона піднімає голову, озираючись. Голос за спиною мав рацію: вона прийшла похизуватися. Уся сяє, рожева, насолоджується кожною хвилиною.

— Тихо, — каже один із Хранителів за прилавком, і ми замовкаємо, наче школярки.

Ми з Гленовою дійшли до прилавка. Передаємо наші талони, один Хранитель вводить їхні номери у Компубайт, поки інший передає нам наші покупки, молоко, яйця. Ми складаємо їх у кошики й виходимо повз вагітну жінку та її напарницю, яка біля неї здається кволою, зіщуленою — як і всі ми. Живіт вагітної скидається на величезний плід. Здоровецький — слово з дитинства. Вона склала на ньому руки, наче захищаючи, чи так, наче вони витягають щось з утроби, тепло й силу.

Коли я проходжу повз вагітну, вона дивиться мені у вічі, і я впізнаю її. Вона була у Червоному Центрі зі мною, одна з улюблениць Тітки Лідії. Мені вона ніколи не подобалася. У минулі часи її звали Джанін.

Джанін дивиться на мене, у кутиках її рота — слід самовдоволеної усмішки. Вона опускає погляд на мій плаский під червоним убранням живіт, і крила закривають її обличчя. Я бачу хіба що шматочок її лоба та рожевуватий кінчик носа.

Далі ми йдемо у «Всяку плоть»[9], відзначену великою дерев’яною відбивною, що звисає з двох ланцюгів. Тут черга не така велика: м’ясо дороге, навіть Командори їдять його не щодня. Однак Гленова бере стейк уже вдруге цього тижня. Розповім про це Марфам — вони люблять про таке послухати. Їх дуже цікавить те, як ведеться іншим господарствам, такі дрібні плітки дають їм можливість пишатися чи сердитися.

Я беру курку, загорнуту в папір, перев’язану мотузкою. Зараз мало де лишився пластик. Пам’ятаю ті безкінечні білі пластикові пакети із супермаркетів; я ненавиділа їх марнувати, тож пхала у шухляду під раковиною, аж поки їх не ставало забагато, так, що коли відчинити дверцята, вони сипалися звідти. Люк завжди скаржився на це. Час від часу збирав пакети й викидав їх.

— Вона може натягти собі один на голову, — казав він. — Ти ж знаєш, як діти люблять гратися.

— Вона цього не зробить, — відповідала я. — Вона надто доросла.

(Чи розумна, чи везуча). Але я все одно відчувала холодок страху, а тоді й провини за свою недбалість. Дійсно, я забагато речей сприймала за належне, я тоді вірила у долю.

— Складатиму їх у шафці вище, — казала я.

— Краще взагалі не складай, — переконував він. — Ми ними все одно не користуємося.

— Можна для сміття, — казала я. А він…

Не тут і не зараз, коли люди дивляться. Я розвертаюсь, бачу свій силует у дзеркальній вітрині. Тоді ми виходимо на вулицю.

До нас іде група людей. Це туристи, схоже з Японії, можливо, торгова делегація на екскурсії історичними місцями чи в пошуках місцевого колориту. Вони невеликі, охайні, у кожного чи кожної є камера, кожен чи кожна всміхається. Вони роздивляються яскравими очима, схиляють голову набік по-пташиному, їхня радість навіть агресивна, і я не можу не витріщатися на них. Я давно не бачила жінок у таких коротких спідницях. Вони ледве закривають коліна і відкривають ноги, наче голі в тоненьких панчохах, вульгарні черевики на високих підборах із ремінцями прив’язані до ніг, наче витончені інструменти для тортур. Жінки хитаються на цих шипастих ногах, як на ходулях, втрачаючи рівновагу, спини вигинаються на рівні талії, випинаючи сідниці. У них непокриті голови, волосся виставлене напоказ у всій своїй темній сексуальності. Вони носять помаду, червону, яка окреслює вологі провалля їхніх ротів і схожа на малюнки на стінах туалетів колись раніше.

Я зупиняюся. Гленова зупиняється поряд зі мною, і я знаю, що вона теж не може відвести очей від тих жінок. Вони викликають у нас зачарування, але й відразу також. Вони здаються голими. Так мало часу знадобилося, щоб змінити наші погляди на такі речі.

Тоді я думаю: я теж раніше так вдягалася. То була свобода.

Про-західні, так вони про нас говорили.

Японські туристи наближаються, щебечуть щось, і ми надто пізно відвертаємося — вони побачили наші обличчя.

З ними перекладач у звичному синьому костюмі та краватці з червоним малюнком, зі шпилькою у вигляді крилатого ока. Він виступає з групи вперед, стає перед нами, не дає пройти. Туристи збиваються за ним, один із них піднімає камеру.

— Перепрошую, — доволі ввічливо каже нам перекладач. — Вони питають, чи можна вас сфотографувати.

Я дивлюся вниз, на тротуар, хитаю головою — «ні». Вони, напевно, бачать лише білі крила, шматочок обличчя, підборіддя і частину рота. Не очі. Я знаю, що не варто дивитися перекладачеві в обличчя. Більшість з перекладачів — Очі, принаймні так кажуть.

Я також знаю, що краще не погоджуватися. «Скромність у невидимості, — казала Тітка Лідія. — Не забувайте про це. Якщо вас бачать… якщо вас бачать… це наче до вас пробиваються. А ви, дівчата, маєте бути непробивні». Вона називала нас дівчатами.

Гленова поряд зі мною теж мовчить. Ховає долоні в червоних рукавичках у широких рукавах сукні.

Перекладач повертається до групи, щось стрекоче суцільними стакато. Я знаю, що він каже, знаю правила. Він каже їм, що у цих жінок інші звичаї, що коли на них дивляться через об’єктив камери, це для них насильство.

Я дивлюся під ноги, на тротуар, зачарована ногами жінок. Одна з них взула сандалі з відкритими пальцями, нігті на них пофарбовані в рожевий. Я пам’ятаю запах лаку для нігтів, те, як він зморщувався, якщо нанести другий шар надто швидко, м’який атласний доторк справжніх панчіх, те відчуття в пальцях, коли вага всього тіла підштовхує їх до вирізу у взутті. Жінка з нафарбованими пальцями ніг переминається з однієї ноги на іншу. Я можу відчути її сандалі на своїх ногах. Від запаху лаку для нігтів почуваюся голодною.

— Перепрошую, — повторює перекладач, привертаючи нашу увагу. Я киваю, показуючи, що почула його. — Вони питають, чи ви щасливі?