«Кутайся, кутайся, нікуди не лазь, бо не завагітнієш ніколи!» – навчала мене мама. Ну, я особливо і не лазила, і не вагітніла. Вже майже плюнула на то діло – не виходить, то й не виходить, у Непалі он всиновимо когось. І поїхали у весільну подорож у Непал – точніше Мустанг, що раніше був автономним королівством, а після приходу до влади комуністів став просто чимсь на зразок закритої області з тепер вже неофіційним королем.

Задоволення не з бюджетних – лише сам дозвіл на перебування там упродовж десяти днів обійшовся в 600 доларів. Плюс гід, проживання-харчування, квитки до монастирів, що всі мали однакову ціну… Нам пощастило з гідом. Тасі Пасанг Гурунг сам родом із крихітного села на кордоні з Тибетом, говорить тибетською і знається на буддизмі. Тому геть усі двері для нас відчинялися і ми були своїми, у той час як кілька інших туристів, що ми їх зустріли в тих марсіанського вигляду пустельних краях, лишалися просто туристами.

Я дуже багато описувала ті містичні місцини зі слідами Падмасамбхави у пригодницькій «Піці Гімалаї», як завжди, навіть найдивовижніші речі беручи з реальності. Як той струмок, що витікав просто з-під сухого дерева, що виросло в храмі, піднявши вверх статую Гуру Рінпоче (він же Падмасамбхава). Була зима – вітер у пустелі не лишив нічому живому, крім низькорослих кущів, жодного шансу. Все наче впало в анабіоз. І лише обабіч цього струмка росли яскраві квіти й пурхали метелики. На фото виглядало би, як у фотошопі, але ж я бачила, так би мовити, все в реальному 3D. Звісно ж, я напилася зі струмка води.

– Вода тут дуже добра, наберіть із собою, – радив Тасі. – А ще місцеві жінки приходять сюди, коли хочуть завагітніти.

Ну дякую. Я вже й не знаю, що то допомогло – чудодійна вода, холод, при якому замерзала звичайна вода в крані у так званому готелі в Ло Мантангу, столиці Мустангу, чи безумний галоп коня, що ніс мене понад прірвами і страшно пердів на підйомах, коли я співала йому «Їхав-їхав козак містом», але я таки завагітніла. І вже за кілька місяців майбутня Кора в моєму животі відправилася з України до Індії – видно, тягло її поближче до кармічної батьківщини.

Подорожувати на п’ятому місяці вагітності не так уже й погано. По-перше, мене взагалі ніколи не нудило, по-друге, можна спекулювати невеликим, та все ж животом, прикидаючись, що тобі там погано чи жарко, чи ще щось. Аби всі бігали. Так мені вдалося безпардонно дрихнути в якомусь лаунджі в делійському аеропорту, хоча загальні правила передбачали сидіння. Там же мій друг наробив галасу, аби мене пропустили без черги на реєстрацію, бо вмлію тут їм і що будуть робити?…

Тикнули ми тоді, пам’ятаю, пальцем у карту й опинилися в штаті Орісса. Звучить красиво, а по факту, крім храму Сонця (Золотої Колісниці) в Конарку та кількох інших індуїстських святинь, краси там небагато. Або ж її просто не видно під тоннами сміття, котре охочі місцеві рибалки й туристи з Калькутти залишають на березі. Те, що на карті виглядало як пляж, виявилося по факту нетрищами, де відходи викидалися просто з вікон бідняцьких хатинок.

А за те, що мій друг дозволив собі зняти ввечері на пляжі сорочку, залишившись у штанах і в капцях (!), нас агресивно атакувала зграйка п’яних місцевих малоліток. Мовляв, ідіть таким неподобством у готель займайтеся, в нас тут моральний штат. І те, що на аморальну парочку вагітна повністю одягнута тьотька і топлес-дядько з сигаретою тягнули слабо, гопників не переймало – вони хотіли крові білого туриста. Що ж, вона в той вечір дісталася не їм, а кровожерним москітам, котрі й змусили нас трьох (майбутня Кора ж теж рахується?) через Калькутту відправитися до Сіккіма.

У джипі (це там такий різновид маршрутки насправді) до Дарджилінгу я серйозно переживала за свою вагітність – трясло так, що час від часу шлунок підскакував до горла десь. І трясло так кілька годин, кидало на поворотах, і я прокляла той джип, цю гірську Індію і весь мій довбаний авантюризм, що попер мене сюди самій собі доказувати, що я не курка. «Ні, я не курка, я ідіотка!» – намагалася я втримати пузяку на місці.

Мій друг геть не знав, чим мені зарадити. Вертольоти – вони тут теж, до речі, замість маршруток – було розібрано на кілька днів вперед. Але все колись кінчається, включно з тією дорогою імені танців святого Віта. Мене не розтрусило, і хочеться вірити, що Корі передалася схильність спокійно переносити будь-які життєві струси. Вкупі зі стресами. Хотілося би побажати дитині, щоби їх взагалі не було, але ж ми з вами знаємо, що так просто не буває.

Дарджилінг у час, коли цвітуть рододендрони, – просто одне з моїх улюблених місць на землі. Як вияснилося після пекельного джипа і поселення в готель неоковирного вигляду, але дуже затишний, з антикварними тибетськими меблями. Колоніальні будівлі часів Британської імперії, вежа з годинником, забуті тут колись чисто лондонські тумани, пагорби і чайні плантації. Якщо колись мені захочеться отаборитися десь для спокійної роботи над книгою, я серйозно подумаю про Дарджилінг. Саме там, здається, я спожила найсмачнішу в житті курку з тандура (піч така, в ній і хліб, і м’ясо, і сир печуть), вилізши на дах у місячну ніч. З другом, звісно, не сама – я не зовсім псих, вагітність мало мені вплинула на мозок.

Ну а потім був безпосередньо Сіккім з його загадковими монастирями, теж позначеними моїм улюбленим Падмасамбхавою. Яке це щастя – просто вирватися з Києва і сидіти десь у гімалайській Індії на терасі. Хай і за нещасним пластиковим триногим столиком, і з мотузками для білизни над головою – але ж під сонцем, вітром, прохолодою, в компанії найкращого друга і з акомпанементом бутанського серіалу десь у глибині кімнати. Підіймаючись на пагорби, сидячи під молільними прапорцями, вдихаючи атмосферу цих вічних гір з їхніми м’якими світанками й заходами сонця, я якось інтуїтивно вірила, що всю цю красу вбирає в себе й моя майбутня дитина. Що ж це я даремно перебуваю в стані матрьошки?…

Звісно, про жоден дуже серйозний трек мови не йшлося, в мене і наплічник-то ультралегкий був. І так достатньо зайвих кілограмів із животом прибуло на мою душу населення. Однак рух – це життя, і я жодного дня за обидві свої вагітності не провела в агрегатному стані морської корови. Не тому, що я така підірвана ідіотка, помішана на фітнесі. Просто вагітною в мене ставало якось більше сили, ніж не вагітною. Вже й не знаю, як це пояснити.

Зрозуміло, що в усіх це по-різному минає. Когось нестерпно нудить, когось пробиває на огірки чи тістечка з жахливим кремом, а мене от на подорожі. Як у випадку з Корою. Чи на вивчення іспанської мови, як із Каєю. І точно з обома – на активну концертну діяльність. Пам’ятаю, як на восьмому місяці давала хардкорний концерт у клубі, то вся моя люба авдиторія тамувала дихання і схрещувала пальці – ану, вродить тут нам Карпа чи не вродить?!

У мене, пам’ятаю, був такий прикол в Сіккімі – піднятися кудись повище, як-от до священного озера буддистів та індуїстів Ха Чот Палрі, такого собі мітичного відбитку ноги богині Тари, і фотографувати красоти, наполовину їх закривши пузом. На пальцях я показувала і тут, і пізніше в Непалі, і геть перед пологами в Ліхтенштайні, скільки місяців уже натікало. Для власної історії, для Кори, для пам’яті і як антидот гіпотетичного бажання нарешті стати порядною куркою.

У Делі я поміняла квиток – вирішила не повертатися до Києва, а полетіти далі в Непал, бодай на кілька тижнів. Там ми мали зустрітися з Норманом, і туди ж я потягла столик із непідйомного мангового дерева, купленого в гарячці в антикварів за п’ять хвилин до закриття крамниці. Моя пристрасть до старих дерев’яшок – то окрема тема. Але подивитися на придуркувату вагітну, що тягне на собі великий рюкзак, маленький рюкзак, сумку через плече і спакований у папір і пластик складений стіл – розвага, варта уваги.

– То ви співачка? – цікавиться моєю анкетою фарбований хною прикордонник. – Чому би вам не спробувати щастя тут у нас, у Болівуді? В нас тут, знаєте, багато іноземок ставали зірками. Аж дві! Обидві з Пакістану…