Йшов уже шостий місяць моєї вагітності Корою. Пузо вимагало нового тла для фотографій, чогось драматичного, з льодовиками, гірськими кіньми і квітами. Коротше, подібного на китайські фотообої, у використанні яких мене і звинувачували заздрісні фейсбук-коментатори чоловічої статі.

Варто зазначити, що дівчатка ніколи не постять нічого жабодавного – вони або радіють разом зі мною, або не принижують себе до публічної демонстрації ненависті. Ну або є поодинокі курки, що виражають своє «фе» щодо мене на приватних сторінках: мовляв, оно що Карпа нас вчить родіну любіть, а ви тільки гляньте, як у неї вдома неприбрано! Ну, про таких я, чесно кажучи, майже не взнаю, бо часу лазити приватними сторінками дєвочок, головним достоїнством яких є вміння гарно прибрати вдома й заявити про свої високоморальні стандарти, в мене просто нема.

Великий трек, ясна річ, на шостому місяці вам не світить. Бо 150 км і висоти понад п’ять тисяч – це все-таки невиправданий ризик навіть для таких придурків, як я. Вирішили дістатися з Норманом до Похари і, кілька днів повисівши в гамаку на горі з видом на тамтешнє озеро, піти собі в ненапряжну прогулянку днів на п’ять, помилуватися рододендроновими лісами й послухати тишу.

Але не тут то й було. Ледь не вперше за всі мої роки відвідувань цього краю напала на мене срачка. І то така, що всім срачкам, вибачайте, срачка. Це коли ти всю ніч сидиш у туалеті, а день мучишся, бо не виспалася. Їсти при цьому наче й хочеться, але будь-якій їжі пряма дорога в унітаз. А тут ще й, як на зло, ірландський господар цього Castle Resort приїхав і запрошував усіх гостей на вечерю з вином, ох… Окрім того, в бунгало по сусідству заселилася німецька родина з трьома жахливими, верескливими, неслухняними дітьми.

Ну, думаю я собі, поглядаючи на пузо, зараз вирішувати, що до дітей я неготова, дещо пізно. Довелося робити титанічні зусилля, аби посміхатися цим чужоземним квітам життя й переконувати себе, що всі божі створіння прекрасні. За умов перманентного болю в животі й прив’язки до місця з туалетом це, погодьтеся, нелегко.

Вагітність – то такий час, коли антибіотиків приймати не можна. Очевидно було, що виною мого багатоденного розладу (а він уже нас затримав у Похарі на цілий тиждень замість трьох днів) є якась кишкова інфекція.

– То ви з Індії привезли, в нас такого немає! – категорично заявляли місцеві. Не знаю, може, з Індії, а може, від надто раннього кавуна в Катманду, а може, й від чогось, що й доктор Хаус не взнає, бо ж він не в себе вдома.

Моя гінеколог у телефонному режимі не радила приймати нічого, окрім звичайних абсорбентів – ентеросгель, атоксил чи вугілля. І піти до місцевих лікарів на консультацію.

– В нас є приватні лікарні, а є державний госпіталь, там індійці працюють. Вам куди?

– Ну звісно ж, у приватний!

Мототаксі доправило нас за вказаною адресою. Це виявився такий собі гараж, де з одного боку стіл, стілець і кілька поличок із ліками, а з іншого, за ширмою, кушетка, куди мене доктор і запросив пройти.

«Покажіть язик, покажіть білки очей, коли останні місячні були?» (Блін, а яке відношення мають мої місячні до кишкової інфекції?!)

Аналізи, які я чемно привезла в баночці, він не взяв – все і так ясно. «Ось вам препарат, пийте».

Взяли ми препарат, залізли в Інтернет. Прогуглили діючу речовину – антибіотик. А твою ж непальську маму! Зібралися ще раз, подалися до державного шпиталю. Добре, що гівно не встигли викинути.

У державному шпиталі було купа людей і правил. Почекайте там, посидіть тут, здайте кров сюди, а кал сюди, ось ваш номерок. В принципі, мушу зазначити, що при такому напливі пацієнтів то ще було дуже ефективно. Правда, Нормана дико розізлило те, що лікар, прийому котрого ми нарешті дочекалися, погнав його оформлювати мені якусь жовту книжечку. Хоча ми всі квитанції сплатили і чеки показали. (Дуже дешево, до речі, менш ніж сто гривень на наші гроші все обійшлося.)

В мене знову подивилися язик, білки і горло. Знову запитали, коли були місячні. Щось довго-довго писали в тій триклятій жовтій книжечці, що люди тут мають одну на життя, а не на кілька годин, як ми. Продивившись результати аналізів і проконсультувавшись на хінді з колегами, поважний лікар виписав мені рецепт на той самий препарат, що й доктор з гаража.

Тут вже Норман дав повний вперед своєму гніву.

– Вона ж вагітна! – кричав він. – Ідіоти, вагітним не можна антибіотиків! Де ваша довбана гомеопатія?! Ви взагалі тут у чомусь розбираєтеся?…

У відповідь індус став темно-червоним і дав волю всій своїй неполіткоректності, котру, вочевидь, довго беріг саме для такого випадку:

– Це ви в Америці ні в чому не розбираєтеся! – закричав він. – Та від тих препаратів, що ви нам присилаєте, у нас пацієнти мруть!!!

І тільки я вже не слухала цього драматичного діалогу. Мені стало так смішно з ситуації, котра склалася, і так зрозуміло, що, крім мене самої, тут ніхто нічим не допоможе, що срачка припинилася. Отаким от психосоматичним легким рухом свідомості. Воістину, людський організм велика таємниця і дуже крута штукенція.

Керала ще сто років тому підманювала до себе мою увагу отими своїми таємничими backwaters. Що це за такі «задні води», думала я, і чи є там море взагалі – а то все про беквотерз та про беквотерз путівники пишуть і фотки показують. Де-факто ж ми потрапили на цілком собі нормальний океан, і про таємничі беквотерз довелося випитувати хіба що в інших мандрівників – місцеві такого терміну не знали.

Так от, беквотерз – то ціла мережа озер, лагун, каналів і річок. Мальовничих і не дуже, судноплавних і геть вузесеньких. Любителі банальностей назвали би це індійською Венецією, що ховається в лісах паралельно до узбережжя Аравійського моря. Якби по всьому лабіринтові цих дивних водойм хтось протягнув мотузку, аби виміряти загальну довжину, довелося би вичистити запаси не однієї швацької крамниці (а вони на пару з ательє в Індії, варто зазначити, бувають дуже високого класу) – довжина сягає біля дев’ятисот кілометрів.

Беквотерз – не просто природна краса, це ще й національні водні шляхи, що сполучають велетенську кількість міст і сіл і якими перевозять як вантажі, так і туристів. Туристи, як відомо, теж бувають різних калібрів – жирніші, середнячкові і худі. А бувають ще й туристи-авантюристи з мінімальним бюджетом і двома дітьми, з котрих одне ледве ходити навчилося, а друге дуже нагле.

– Корабель, – кажу я дітям, виправдовуючи свою загребущість, – це не розкіш, а засіб пересування.

Ага. Саме тому, замість винайняти ексклюзивний корабель-будинок за сто доларів, ми з ними беремо квиток на паром за 20 гривень на всіх.

Звісно ж, тут нема красивих драпірованих портьєр, ніхто не робить барбекю, не змішує коктейлів, не дозволяє купатися просто з борту, розтинаючи тиху гладь води, а все дико гуркоче і по-пролетарськи тхне соляркою. Зате тут же нащадки пролетарів радо влаштовують собі красівую жизнь – нагла москалька, варто нам встати зі своїх місць, аби вийти на верхню палубу, тут же влягається своїми пересмаженими салами на наші два крісла й на моє прохання запхатися назад на своє місце мямлить томно: «А там жарко, я не могу спать на солнышке!» І все, далі баба вдає з себе сліпоглухоніму, а я, на жаль, не в тій ваговій категорії, аби її випхати з цих крісел силою своїх біцепсів. Місця на бюджетний паром ніхто на квитку не пише, тож, як казали в дитинстві, хто встав, той місце продав. І туристичному широкому загалу жодним чином не рветься шаблон від того, що одна тьотюндра зайняла місце аж трьох чоловік відразу, котрим тепер слід шукати, де би себе подіти на наступні кілька годин мандрівки.

Верхня дека, на яку слід підніматися попри туалет трохи іржавими сходами, це, звісно, романтично, але там затінку кіт наплакав. І навіть якщо ти знайдеш свій квадратний метр без палючого сонця і вкладеш дітей на каремати спати, однаково будеш напружено слідкувати, щоби не скотилися в воду. Тим паче, особливо спати їм не хочеться, а хочеться кидати на воду надувні кульки і все, що є в доступі кольорового і летючого.