Австрійська тьотя з дорослим сином сумлінно намагалася загодувати їх печеньками, аби хоч трохи відволікти від такого нецільового використання матеріальних ресурсів і псування і так вже втомлених індійських екосистем. Коли в тьоті закінчилися печенька, ми спробували відволікати стереомонстрів смаженими бананами та іншими витворами стихійної кухні річкових станцій. На них наш корабель час від часу зупинявся, як той міжміський автобус. Такі відволікатори щось їм у горло не лізли – може, тому, що їх зроду-віку не бачила санстанція, а мої діти, як вроджені американці, мають вмонтований у сітківку ока сканер на відповідність продуктів світовим стандартам (цинічно жартую, якшо шо).

Ну і п’ять годин цього суперекономного класу – просто вічність порівняно з добою класу ультракомфортного. Хоча бувало у моєму житті і значно гірше – розбитий автобус із Джомсома до Похари чи кузов вантажівки, що везла нас із сільського ярмарку в М’янмі до містечка, в якому ми жили і назву якого я тепер нізащо не пригадаю, бо ж розтрусило мені тоді всю карту пам’яті.

З іншого боку, на такому контрасті – твій пролетарський транспорт проти чийогось старомодно-розкішного, де-не-де пришвартованого в крихітних зелених лагунах, та ще й пасажири його, падлюки, радісно махають тобі та іншим невдахам руками – розумієш, що як припече красівой жизні, ти перестанеш жлобитися і спустиш залишки грошей на дещицю комфорту. Таке буває, коли після двотижневого гірського переходу готовий продати сусідню державу за гарячий душ і білу постіль.

Не знаю – можливо, я зніму собі такий от хауз-боут (плавучу хату), якщо припече мені в черговий медовий місяць поплисти. Чи день народження відсвяткувати отак традиційно-спокійно, а не традиційно по-моєму, нелегально перетнувши там китайський кордон з Непалу й показавши китайському режиму дупу з приводу їхньої анексії Тибету. Ну або просто настане якийсь собі звичайний день, і я захочу повалятися в шезлонгу з кампарі оранж і послухати індійського джазу. Головне, щоби на цей момент діти стали достатньо свідомими й дали мені розслабитись бодай наполовину – десь так, аби я повсякчас не ловила їх по палубі, а потім сачком не вичерпувала з неглибокої, а все ж води. «Дурень думкою багатіє», – зітхаю я, фотографуючи гармонійно вписані в беквотерний пейзаж плавучі будинки.

Діти на нашому ультрадемократичному річковому трамваї до середини подорожі встигають дещо втомитися й поводяться вже більш-менш пристойно. З не надто приємного тут, окрім згаданого вже запаху солярки, також туалет. В Індії вони рідко коли бувають ідеально чистими, а тут ще й воду слід зливати власноруч, із геть якоїсь доісторичної (судячи з бруду на ній) пластикової пляшки.

Спасіння санітарної ситуації – памперси – в умовах кочового життя, продаючись у пачечках по дві штуки, мають звичку підозріло швидко закінчуватися. На човникових станціях цей товар чомусь не видається реалізаторам товаром першої необхідності, таким як чебуреки чи газета місцевої компартії. Ти опиняєшся один-на-один із Фатумом і хоробро чекаєш часу Х: наваляхає чи не наваляхає. Бути чи не бути. Бо з ресторану, де твоя крихітка (не забруднивши при цьому жодної штанки своїх шортів – от дитя індиго!) накладе гігантську купу просто в центрі лаундж-зали, можна, непомітно ту купу прибравши, швидко вшитися. А от із човна, навіть і не підводного, самі розумієте, подітися нікуди до самого кінця подорожі.

Насправді дітям на кораблі цікаво. Ну хіба ж не радість розкидати по запилюженій палубі свої мініатюрні іграшки, аби рідна мати порпалася в тих порохах, безнадійно намагаючись ті іграшки відтерти останньою вологою серветкою?… Чи ж не цікаво їм гратися в хованки з міжнародною спільнотою, раз-по-раз викрикаючи наше «ку-ку!», що в англійській значить конкретну вказівку на психічний дефект дитячого товариша з гри? Так, їм дуже цікаво. Хвилин так зо двадцять. А потім починається всезагальний катарсис. Так-так, тут справа вже у християнському чи буддійському співстражданні, бо ж цей їх дикий мультиканальний крик і невгамовну біганину мусять терпіти всі пасажири, з котрих не шкода лише товсту наглу москальку…

Вечір після корабля був єдиним випадком, коли Кору нудило і вона рвала. Ймовірно, просто закачало, бо за поїданням отруйних вороженьків я її не заставала. Блювала Кора, вибачте за колоритні подробиці, щойно з’їденим у дорогому, як на Індію, ресторані, чіз-гарлік-наном – хрумким, запеченим у тандурі хлібом із сиром і часником. Я такий дуже люблю. Так що частину ночі я спала в дещо вологому ліжку, що видавало аромати мого улюбленого харча, без жодного дискомфорту. Щоправда, знову замовити собі чіз-гарлік-нан змогла не скоро, дні через два.

Отим, з дозволу сказати, кораблем ми пливли від села Карунагаппаллі до містечка Аллеппі. Як я вже писала, зависнути на пляжі впродовж двадцяти двох днів у нас не вийшло, але внаслідок наявності швацького інструменту в одній із частин тіла Матері Кори, Каї і сестри їх Карми вийшло змінити аж п’ять локацій по різних куточках Керали.

У Карунагаппаллі ми зробили спробу пожити в монастирі. Багатоповерховому такому, цілком новому, просторому монастирі живої святої Амми – сучасної нам тіточки, що час від часу роздає паломникам свої фірмові обійми. Така собі Вселенська Мати, що займається благодійністю, сприяє освіті дітей із бідних сімей та курує духовні практики своїх послідовників у монастирях по цілому світі. За смішні гроші там отримуєш дуже базове житло (нари, дзеркало, умивальник, туалет, мурахи як коні) і дуже базову вегетаріанську індійську їжу. Щоправда, можна купити цілком пристойну, але теж вегетаріанську їжу європейську – вона коштуватиме значно менше, ніж у загальнотуристичних (теж недорогих) місцях. Скажімо, щедрий шмат брауні з горіхами обходився нам у 25 рупій – чотири гривні по-нашому.

Вся організація ашраму (монастиря) скидалася на організацію піонерського табору для дітей і дорослих різного віку. В певні години медитація, в певні – продаж соку в кіоску, в певні – платна йога. І теж за розкладом сева, неоплачувана робота на користь суспільству. Радять брати той вид діяльності, який вам найбільш противний. Моя подруга он вибрала миття підлог. І старалася, як могла, вимиваючи гектар підлоги зали для зборів-медитацій-їжі, аж поки хтось із постійних учнів, лєтучіх сазданій у білому одязі, не сказав їй: «Ти надто добросовісно це робиш. А через п’ять хвилин все одно люди її затопчуть. Не відмивай її до чистішого стану, ніж вона була з заводу».

Завдання для севи треба брати у спеціальному віконечку. Тобі пишуть час і місце, а ти вже відтак роздаєш їжу, підмітаєш чи поливаєш квіти. Посуд кожен миє сам за себе. Я було поспитала, чи може хтось у режимі севи глядіти моїх дітей, аби я змогла помедитувати, а строгі хіпі відказали, що ні, що то лише для «блага ком’юніті». Таким чином мене автоматично з ком’юніті виключили. І коли мені прийшла записочка зайти до офісу, бо шо ж таке – я не взяла на себе жодної суспільно корисної роботи, я показала у бік офісу велику бездуховну дулю. Моя суспільна праця полягає в тому, щоб уберегти суспільство від двох наднебезпечних монстрів. І сил у мене після тієї роботи ледве на їжу лишається.

Обійматися з Аммою я таки полізла. Причому нахабно, користуючись двома волаючими дітьми, без черги. Черга з цього приводу нєгадавала, а Аммині пріспєшнікі час від часу репетували, би я цих поганських дітей відмила від піску – а все якраз на пляжі відбувалося, всі ці мантри, питання, відповіді, кілометрова черга за хагом, – а себе, гидку, від поту на обличчі.

І чого, питалися вони, витираючи всіх людей одною серветкою, я так сильно прію?! Може, я хвора? (А нічо, шо в мене двоє дітей на руках по п’ятнадцять кілограмів?!) І чи не проказа то, бува, у Каї – під носом здерта шкірка, – бо вони тривожаться за здоров’я Амми. Чорноволоса надто сумлінна прислужниця святої таки мене виштовхала з черги й голосно, аби мені було встидно, наказала почистити себе і двох дітей. Дітям ця вся проща вже серйозно встигла набриднути, і на чистку вони погоджувалися не надто охоче. Врешті-решт, ми таки обійнялися з Аммою, взяли від неї шматок шоколаду і записочку з мантрою, і пішли. Відчуття було такої полегкості, як у часи радянського дефіциту при відпущенні вам кілограма масла в одні руки.