Я гадаю, вже зайвим є казати, що самій мені покупатися вдається за двадцять днів рази зо три, коли в зону ураження моїми дітьми потрапляє яка-небудь співчутлива англійська тіточка й відволікає їх відерцем і лопаткою, чи коли я, плюнувши на все, йду в безмежну даль океанську, а діти на березі волають так, що жодному гуркоту хвиль їх не заглушити: «Мама!!! Не йди!!!»
Тим часом, чим ближче до березня, тим суворішими ставали хвилі. Навіть дорослому дедалі важче було зайти в океан, аби бодай встояти на ногах, я вже мовчу про поплавати. Ці хвилі збивають, затягують, перевертають, змушують відчути всю нашу людську нікчемність в умовах некерованої стихії. Воно, звісно, приємно отак кілька разів врізатися в тіло височенної водяної гори, але коли щоразу після такої зустрічі тебе відтягує все далі й далі від берега й при цьому ти явно не олімпійський чемпіон із плавання, робиться не надто комфортно.
Дай-но я ліпше, думаєш, посиджу оно там на піску і, поки всі ці правильні нью-ейджери своєю йогою займаються, вип’ю крихітну пляшечку рожевого вина, припасену ще з літака. Помилуюся цим містичним заходом сонця – він же тут, на півдні Індії, фактично як на краю світу. Розпечене пурпурне сонце занурюється в сизий океан, діти грають у футбол з місцевими парубками, йоги осудливо косяться на моє мікроскопічне вино. Заздріть мовчки, шо.
Коли ми півроку по тому потрапили на Адріатику в Хорватію, я зітхнула з полегшенням – повний штиль, лагідно прогріта галька, тиха бухта з корабликами, м’які кольори передзахідного сонця. Ну, думаю, тепер-то накупаються на рік вперед. Але воно й надалі було, як лотерея – їм моря й хочеться, і колеться. Головне не сильно на дітей нависати, хай самі роблять вибір.
Мої оно зробили вибір – закидали російського хлопчика галькою. Видно, виражали так симпатію. А він, хоч і вдвічі більший за них, стояв, бідний, і плакав. А вони не могли збагнути, чого то хлопчик взаємністю не відповідає. Страх води нападав то на Кору, то на Каю – чорт забирай, можна було заощадити на надувних колах, вони однаково лише по черзі купалися. Жартую, звісно, – я до колекції Каї на день народження ще й надувного човна купила з насосом і веслами. Дня два він у нас прослужив, я навіть встигла відчути себе дівчиною з веслами, а діти в човнику тішилися, як дурні – оно яка в них мама, чиста біозброя пролетаріату…
Коротше, якщо ваші діти бояться води, не варто їх вчити плавати зоологічними методами: ото кину зараз на середину озера, хай пливе. Дайте їм звикнути, їх і так пре. Хай собі в піску копаються чи мушлі збирають. І навіть те, що в басейні з тренером вони плавали блискуче, а у відкритій воді розгубилися, хай вас не тривожить – усьому свій час. Розслабляйтеся, насолоджуйтесь. Ну хіба що ви яну-клочкову виховуєте, тоді, звісно, мене не слухайте.
А ще море – чудовий індикатор того, збісилися діти з жиру чи ні.
– Діти, на море йдемо? – питаю я бадьоро, сподіваючись на купу ентузіазму у відповідь.
– Ми не хочемо на мойе!!! – репетують вони в один голос. – Ми хочемо в Яйемче, до бабці і до діда!!!
Отак от. Нарешті Гуцулія бере свій реванш у моря, відсутністю якого завжди так переймалася і про чиє прадавнє тут існування нагадували їй лише доісторичні мушлі, знайдені подекуди в горах. Ну і якщо вже пішла така бандерівська тема, не можу не пригадати крихітного, але дуже смішного епізоду з Барселони.
Квітень після зими 14-го року. Мої діти при сонячній погоді і відносному теплі порозбиралися до трусів і скачуть по воді на пляжі Побленоу. Поряд – сімейство з Росії, закутане якогось дива так, наче не вони з довколасибірських земель панаєхалі. Їхні діти заздро поглядають на моїх, не наважуючись підійти ближче до холодної і мокрої води. І тут ці дві американо-бандерівки, просто тобі на замовлення Держдепу, синхронно розвертаються до північно-східних сусідів і, бризкаючи водичкою в їх бік, горлопанять слова улюбленої дитячої пісеньки: «Ото собі кізонька капусту їсть, своїм воріженькам на злість, на злість!»
Е.
Естетика
Усі дівчатка в садку ходять із довшим за наше волосся: хто з хвостиками, хто з косичками, хто з густим каре. Кора, як всі юні апологетки принцес, дуже переживає з цього приводу: «Де мої коси?!»
Якось одного ранку збирала її до садка. Зітхнувши, спробувала зробити дитині на голові щось штибу цивільного проділу, як у так званих чемних дівчаток. Кора тут же вирвалася, підбігла до дзеркала і кількома впевненими жестами повернула собі лук імені Ейнштейна, кудлатий і різносторонній.
– Нашо?! – сплеснула руками я. – Та ж було красиво!
– Не хоцу касиво! – блимнула вогняними очицями мала. – Хоцу бути Коя!
Чорт. Здається, діти таки й справді вирішили, що «Ти мама-квочка!» Бо ходить Кая й приспівує:
– У моєї мами йуки два кйила…
А Кора це все ще й фінальним компліманом добиває:
– Ти така гайна, мама, як бойщик!
Естети, блін. Он що українська кров із людьми робить. Втім, відчуття смаку може й справді бути вродженим. Дивлячись музичні канали, Кора залюбки слухає рок і хіп-хоп, спостерігає яскраві картинки під час показу західних поп-хітів, і тільки коли видирається на екран щось низькопробне російськомовне, у паніці вимагає ввімкнути «щось інше».
Я чесно не тренувала в них цього умовного рефлексу вирізняння гівна й не-гівна. Не думаю, що до виховання смаку спричинився контент їх айпадів (діти з-поміж усього лаунджу і світової класики завжди самостійно вибирали Мериліна Менсона чи олдскульних «Бісті Бойз»). Чи наші ранні візити в музеї Пікассо чи Далі, хоч вони й розглядали картини достатньо довго, як для свого ніжного віку й свідомості. Може, вони якось інтуїтивно відчувають вібрації близьких їм дорослих – а в нашому оточенні наче всі адеквати. Але ж рідко буває щось приємніше за те, коли бачиш свою дитину зненацька враженою гірською панорамою чи вогнями старого європейського міста. Коли не за твоєю підказкою, мовляв, що зараз всі по команді милуємося, а сама для себе ця зовсім нова гостя нашого світу вирішує: «Краса…»
Ч.
Чужі діти і чайлд-френдлінес
Якось у нас в Яремчі були в гостях Ілона з Терезою. Ілона – мама, Тереза – доця віку Кори. Крім них, іще була мама Аня з Луцька зі своїми двома дітьми. От якось і почулося відчайдушне багатоголосся з далини.
– Мама! Ма-а-ама!!! Ма-а-ама!!!
Я, в принципі, вирізняла верески моїх дітей з-поміж інших, але вони напровсяк уточнили:
– Мама Кайпа!!!
Бо так от поважно, через прізвище, вони мене й називають. Ну або повністю, коли у нас менш формальні відносини: «Ти мама Ієна Кайпа…»
Чужі діти, якщо вони не якісь винятково притомні діти дорогих серцю людей, як-от для мене Тереза в Ілони, страшно бісять вас (доки не заводите власних). Надто під час подорожі літаком, з якого вийти, як відомо, можна або під час законної посадки, або під час розгерметизації салону, якщо не прищепитися вчасно паском безпеки. Останнього ти щиро бажаєш батькам чужих дітей, якщо діти репетують, а батьки знаходяться в злочинній бездіяльності. Принаймні так тобі видається.
Відтак минає час, і він же з тебе жорстоко глузує: тепер на місці батьків чужих для когось дітей опинився ти сам. І діти твої репетують так, що ти вже й сам ладен витиснути скло, висмикнути шнур, аби лише подітися кудись подалі від цієї ганьби. Ти, звісно, читав усі поради хитромудрих експертів щодо того, що немовлятам під час зльоту та посадки слід давати пити воду чи суміш, бо ж хапати себе за носа й надувати вуха вони ще не навчилися. Однак усі твої старання змусити бідолашних ковтати минають даремно. Не хочеться їм ні ковтати, ні гратися, ні дивитися у вікно, ні навіть ламати дорожезний наногаджет. А хочеться кричати від розпачу, і спробуй-но сказати, що у твоєму дорослому житті все інколи не відбувається достеменно так само.
Якщо ж деколи вдається чудом поподорожувати без своїх дітей і заплачуть діти чужі, ти просто їх обожнюєш – ура, це не мене, не мене зараз ненавидить увесь пасажирський салон! Дякую вам, мої ізбавітелі! Отож. Не можеш змінити ситуацію, різко змінюй своє до неї ставлення.