З приводу ж чайлд-френдлінес – рівня дружнього ставлення до дітей – то в різних країнах і в різних культурах він щоразу інший. Якщо в Іспанії дитину просто засипають лавиною захвату випадкові перехожі – і чим менша вона, тим більше, – то у Франції все значно стриманіше.

Пам’ятаю, як зніяковіли Кора з Каєю, так звиклі до цих всіх вуличних «guapa, preciosa, linda!» від перехожих бабусьок-метеликів, коли в кав’ярні фундації Міро підбігли до столика з французькою парочкою. Отримали ввічливу, але доволі прохолодну посмішку, ледь не одну на двох. Мовляв, діти, це добре, що ви є, але ми тут вобше-то каву попиваємо і про мистецтво говоримо. Слава Богу, поряд був столик із галасливою компанією каталанських підлітків – загребли моїх кіз до себе з руками й ногами і не могли натішитися. Причому і хлопці, і дівчата відкрито мімімішкають із малюками. У нас такого уявити просто неможливо.

Але з трохи старшими дітьми, як-от коли їм по два і по три з половиною, вже все трохи по-іншому. Принаймні мене дуже вразило те, що в метро їм сімейство зі здорової мамаші, батька, сина-бицюгана й доньки і не подумало вступити місця. І мої праведно-гнівні погляди нічим не зарадили. І це не була справа в хамстві цих окремих людей, це просто отак прийнято – ніхто свою сраку для слабшого не попхає. Не вчать їх такого у школі, видно.

В Індію особливо переляканим мамусям і так вже пертися не слід через низку інших чинників штибу «брудно» чи «нецивілізовано». А тут ще й оця дика традиційна любов місцевих до маленьких дітей. Причому як іноземних, так і своїх. Побачать десь малюка – одразу хвать його на руки. І або прямо так, зі звуком чмокання характерним, у щоки й носа цілувати заходяться, або, у стриманішому варіанті, щипають за щічку і цілують відтак собі складені пальці. Так, наче щось із тієї щічки взяли і з’їли.

Спершу ви, звісно, інстинктивно смикаєтеся – якісь волохаті дядьки хапають вашу кровиночку і майже біжать із нею світ за очі, а потім бачите, що дитятко це анітрішечки не бентежить, і попускаєтеся самі. Я під кінець із цієї милої традиції навіть користь видобувати почала. Ану, казала, донесіть-но мені їх, шановний, он аж до того ресторанчику вгору по сходах, і ні, я не хочу заміж, і так, Україна – це Європа, хоча, ймовірно, ще не зовсім така, як ви собі ту Європу уявляєте, тому в сенсі перспективного шлюбу вам ліпше звернутися до француженок чи голландок – оно, бачте, сидять скучають.

Старий радянський анекдот про те, що у гейші і Мойші народився син рикша – це повний оксюморон. У таких спритних людей не народжуються ті, кого все життя мусять кормити ноги. Хоча, ймовірно, в історії такий факт місце мав, і саме той, винятковий Рикша й вирішив собі пересісти з традиційного велосипеда на мопед із кількаколісною надбудовою. Відтак його нащадки почали втілювати в життя різні форми, функції і навіть імена. Якщо в Індії рикша це «рикшо», то в Тайланді він уже «тук-тук», а на Мадагаскарі «пус-пус».

Якби винятковий Рикша знав, що його пращури-рикші взагалі бігали ногами, символізуючи спершу емансипацію від політкоректного паланкіна, а потім рабську працю з порушеннями ОБЖ, він сидів би день і ніч, писав би кобзарі, співав про сокола й вигадував, як-то тепер моторикшам приробити крила.

У Катманду в старому центрі міста, на Дурбар-сквері, досі оперують велорикші. Головно возять вони товстих дурбар-туристів. Крутять педалі, деколи майстерно оминаючи пропускні будки й заощаджуючи білому туристові 20 доларів за вхідний квиток, сподіваючись на вдячність у вигляді чайових. Є, правда, у Катманду і ті рикші, що бігають ногами й возять подібний товар – овочі.

На Яві, де мені, неробі, довелося пожити після закінчення університету, поки всі порядні діти влаштовувалися в офіси, велорикші були доста популярним видом транспорту. Худі, висохлі дідусі з надзвичайно м’язистими ногами. Коли доводилося їхати круто вгору, вони злізали зі своїх велосипедів і штовхали благеньку халабудку з далеко не благенькими дупами пасажирів з усіх своїх сил. У такі миті я, дитина, вихована в традиції «рівність і братерство», ясна річ, ще загодя зіскакувала з цього і так доволі сороміцького засобу пересування. Щоправда, ніхто з рикш мене за це не нагородив бодай вдячним зітханням, а місцеві сракаті пасажирки лише змірювали зверхніми поглядами – шо, певно, грошей доста не маєш на оплату, шо так перед старим вислужуєшся?…

Але то так було, вкрай рідко, коли не було ні славнозвісних індонезійських «оджеків» (відчайдушних хлопців на скутері, що відвезуть тебе крізь затори в будь-яку точку столиці), ані маршрутного автобуса, для якого в Джакарті мудріша за нашу міська влада зробила окрему, відгороджену бетоном смугу. Та й взагалі ті велорикші лишились головно по селах. Час від часу, аби приглушити голос співчутливого сумління, я питала себе, чи не піти й мені педалі покрутити на благо рикшового соціуму (ну там, гроші віддавати всі тому, в кого взяла цей апарат тортур, хай відпочине… десь так же пропонувалося чинити волонтерам з непальськими носіями в горах?), ну й заодно дупу підкачати. Як і більшість моїх людинолюбних інтенцій, ця зародилася з пляшки пива Bintang, та в неї ж і канула.

Щоправда, рикші – це не самі святі великомученики. Надто ж ті, хто з двигунами, моторикші, нащадки Мойші й гейші. Покажіть мені того, хто був своїм ходом у Делі й кого не намахав моторикша, і я вам вишию рушник. Тобто поки ви шукатимете, кого мені показати, я якраз навчусь вишивати хрестиком. І навіть гладдю.

Делійські моторикші – віртуози нахабності й тупого розводу на гроші. Здається, при посвяченні у їхню професію є основна вимога візуалізувати закордонного туриста як целофановий мішок, туго набитий баблом. І баблу тому не терпиться покинути його мирську суєтну оболонку тут і тепер. Ну за чим же ще, як не за духовним життям і звільненням від матеріального, приїздять до Індії знуджені західняки?

Без залежності від того, ввімкнутий лічильник у мототаксі чи ні, дали ви точну адресу чи лише назву готелю, знаєте дорогу, бо живете тут п’ять років, чи вперше ступили на землі Індії, порядний рикша, згідно свого кодексу, повезе вас до свого двоюрідного брата. У Брата буде саме те, що вам зараз потрібно, – магазин, туристична агенція, готель, притон, курси йоги. І буде воно вам доступне лише через Двоюрідного Брата, а у всіх інших заклади давно переповнені, закриті, згоріли, потонули, стали останньою мішенню метеорита. Не вірите? Ну давайте ми разом подзвонимо.

– Альо, це готель такий-то-такий-то? – питаєте ви самі в телефонної трубки після того, як їй кілька переконливих речень на хінді сказав Двоюрідний Брат.

– Єс! – бадьоро, хоч і трохи насторожено відповідає вам голос з іншого кінця дроту.

– У вас є вільні місця? – цікавитеся ви в цього перевіреного працівника готелю, ціна, локація, гігієнічна ситуація котрого вам підійшла.

– Ні, мем, – відказує тим же тоном він і тупо кладе трубку.

Те саме повторюється з іще десятьма готелями, назви яких ви довірливо викладаєте Двоюрідному Братові. Ви починаєте нервувати, бо не знаєте, як вирватися з цієї пастки. Ви давно зрозуміли, що вас безсовісно дурять, але Рикша і його Двоюрідний Брат липучі, як коричнева стрічка для мух у радянських м’ясних відділах гастрономів. І гидка тупа жирна муха – це зараз ви. Муха, себто ви, втративши після недосипу, перельоту, стресу рештки енергії, переможено метикує, що цим ліпше заплатити, аби їх скараскатися, і тут у Рикші і його Двоюрідного Брата над головами загоряються неонові німби з рожево-салатових, як то буває на кічових образах усіх без винятку релігій, лампочок: бінго-халілуя-харірама! Попався.

Тоді Двоюрідний Брат стає до вас вже менш люб’язним, а Рикша, довізши вас, похнюпленого, до пункту диявольського призначення (брудно, навколо борделі, заламані ціни), хоче ще й додаткового гонорару. Тут уже ви, зібравши рештки людської гідності, кажете: «Ні, дуля з маком. І за готель ваш стільки не заплачу. Піду пішки, і рюкзак з собою потягну».