Тут уже за вами кидаються гіпотетичні далекі родичі Рикші з рецепції готелю. Ай куди ж ви, ай куди?! Та ми вас поселимо в номер для молодят, із кінг-сайз круглим ліжком, та й всього лише за тридцять доларів – що втричі перевищує запланований вами бюджет на ночівлю, – і сервіс весь інклудед. Ви знову здаєтеся, валитеся на ліжко, та так всю ніч і лежите з відкритими очима, спостерігаючи, як товстий пацюк високо на карнизі метикує, яким би робом перескочити на люстру і з неї кудись далі. Бо ліпнина на шикарній стелі не надто придатна для скалолазання, а по портьєрі вниз він уже пробував, але ви в нього кидались тапком, елімінуючи перспективу залізання щура у ваше самотнє ліжко для молодят…

Ні, звісно ж, трапляються і прості робочі люди, чесні і, що найприємніше, байдужі до вас. Ніщо ж так не дратує, як платний друг. Одним словом, вишивати я готова – кажуть, стабілізується внутрішній стан.

До речі про вишивку. У Бангкоку та прилеглих до нього столицях рикші (тук-туки) – просто першокласні експерти у справах ниток, ґудзиків, шовку, намистин, прикрас та будь-якого іншого генд-мейду. Звісно ж, власник «виробництва, що тільки сьогодні продасть вам все з максимальною знижкою» – черговий рикшин двоюрідний брат. А сам рикша возитиме вас абсолютно безкоштовно, бо сьогодні у столиці День рикші… Щоправда, варто вам нічого не купити в магазині шаликів, хусточок і десятиметрових сувоїв розшитого люрексом шовку (у віці п’яти років ви би вдавилися за плаття з такого!), як відразу ж намальовується такса у два щьотчіка. За тією ж схемою, що й із готелем, платите, аби лиш вас залишили в спокої.

Однак, звісно ж, у момент, коли рикші вам кров з носу треба, він нізащо не з’явиться на горизонті. Особливо, коли триває всеіндійський страйк транспортних засобів із кількістю коліс більшою за два. Якось ми саме в такий період намагалися добратися до монастиря в Карунагаппаллі. Ледве-ледве знайшовся готовий за подвійний тариф камікадзе посадити в свою кибитку, призначену для двох вгодованих пасажирів, чотирьох нас дорослих і трьох наших різнокаліберних дітей. Відтак він зметикував, що ще вигідніше буде двічі повернуться і злупити з кожної половини нашої групи ще трохи більше – за ексклюзив і додатковий комфорт. А шо? Право мав. Як заслужений юда мотоколісного страйку. На тому й порішили.

Щоправда, віз він нас не довго не коротко, а до заблокованої доста агресивними молодиками вулиці. Один із профспілкових інквізиторів мав на собі футболку з канонічним портретом Че Гевари в береті, інший – напрасовану рожеву сорочку. Решту не запам’ятала, бо їх ненависть виглядала розмитим акварельним тлом у порівнянні з ненавистю вищезгаданих.

Схопили бідного рикшу, розвернули разом із транспортом і нами, пасажирами, впоперек вулиці, ключі забрали й кажуть: «Вимітайтеся». І тут уже, як писав Шевченко, не благай – не вимолять ні діти, ні жінка. Шевченка вони явно не читали, хоча ж вочевидь кріпосний лад індусам не подобався – недаремно ж в уряді Керали, штату, де вся пригода відбувалася, головують комуністи. «То, може, ви понесете дітей?!» – все не вгавала жінка № 2, з інтонацією переконливого наїзду, після того, як всі мої буддійські спроби посміхатися й говорити довірливо й тихо, киваючи на наші торби і купу дітей, пішли в дупу грайливого павіана. «Ні. Я не буду нічого нести. Йдіть пішки. Самі. Тут півкілометра».

Півкілометра розпеченим асфальтом повз смердючу застояну воду, переступаючи через прогріте сонцем бозна-чиє гівно, з двома дітьми, що верещать і просяться одночасно на ручки, і третьою, старшою, котра просто ниє для рівномірності звукового тла… Втім, я була рада, що з нами не було мого чоловіка. Бо хоч він і з Каліфорнії, а все ж надто довго пожив у Києві на Лісовому. Точно би спокусився бити пику тому, що з Че Геварою, і дерти на іншому його ніжно-рожеву сорочку. І тоді півкілометра несли б на руках Нормана. Але не до монастиря, а в невідомому напрямку.

Найбільше ж мене пекла совість за те, що нема, як попередити тих, хто чекав повернення рикші на вокзалі. Степи, палюче сонце, безнадія в очах… Подзвонити їм нема як, повстанці не дозволили горопашному рикші вернутися й довезти їх бодай до місця блокади. Хоча, варто віддати їм належне, навіть почухали голови з приводу того, як би повідомити решту бєлих чєловєков про таку халепу родом з трудового кодексу. Нічо, відповідно, не надумали, але бодай совість лишили чистою перед туристом – не останньою, гадаю, складовою швидкозростаючої економіки Індії…

В результаті наші друзі добралися собі спокійно з іншим рикшею аж до дверей ашрама, і тільки доля того, чий двигун насильно зупинили повстанці, лишилася нам невідомою…

Відтак у містечку Мунар, такій собі Яремчі у Західних Гатах, сталося те, що схолодило би кров будь-якій нормальній мамі, бабі, сусідці чи соціальному працівнику. Намагаючись вкраяти собі бодай трохи вільного часу для елементарного задоволення, (увага!) я залишила дітей на рикшу. Так-так, саме на рикшу, з яким ми, щоб до нього придивитися, їздили перед тим по всіх усюдах цілісінький день. Діти по ньому лазили, як мавпи ліанами, він на те реагував сміючись, його з нами встигли побачити і в лікарні, і в готелі, і на базарчику, і в ресторації, де готувалося найліпше бірьяні. Взагалі-то видавалося, що знав його тут кожен продавець горіхів кеш’ю, тому я вирішила: грін лайт.

– Ось тобі айпад і шоколад, – сказала я, вручивши рикші перед тим ключі від нашого хоум-стею, – в господарській хатці на пагорбі дві кімнати й сарайчик було віддано під гостей, ми з дітьми винаймали дорожезний люкс десь аж за двадцять доларів.

– Як прокинуться, то спершу з ними грайся, а як сили почнуть зникати, одній дай айпад, а з іншою продовжуй гратися. Потім поміняй дітей місцями. І тільки коли зарепетують вдвох, починай давати шоколад. Все зрозумів?

– Так.

– Головне нічого не переплутай.

Ну і все. Сіла я на мопед моделі «драндулет гламур» (нє, ну їй-богу, називалася та машина для пердіння чи то Glamour Star, чи Glamour Honda Speed – ні швидкістю, ні хондою там і не пахло, зате про гламур стовідсотково свідчив колір, рожевий із золотом). Завелася з надцятої спроби і поїхала світ за очі, кілометрів так за чотири, на озеро з дамбою. Знайшовши безлюдний шматок рівної поверхні, лягла горілиць і дивилася тупо в небо, і не було в мене в голові жодної думки, крім класичної «купаться чи не купаться» і далі за текстом…

Навколо зеленіли гори, доводячи мене до сказу своєю недоступністю, – як там не крути, а з двома дітьми півтора і двох із половиною років гори тобі доступні лише там, куди можна заїхати колісним транспортом. На слоні було би довгенько і незручно дупі. (Ми пробували – амплітуда коливань така, що жодного антицелюлітного масажу мені вже до пенсії не знадобиться. Крім того, втримати мені одній двох активних дітей на цій високій рухомій сопці теж задача не з простих. На верблюді, до речі, значно комфортніше пересуватися, от тільки по горах вони чогось не ходять, а до пустелі ще не дійшли ми.) Чарівна дойтерівська переноска, що коштувала, як три моїх наплічника, залишилася в Києві. Там же зостався наш тато, єдиний, хто бодай через матюки і «всьо, я вертаюсь додому з дітьми, йди далі одна!» міг би ще хоч якось допомогти у цих Західних Гатах, як допоміг колись у Карпатах.

От пишу це зараз у ранковому кафе і посміхаюся, згадуючи один діалог із подругою:

– Привіт. У нас на вечерю паста з морепродуктами. Прийдеш?

– Ну не знаю. Якщо прийду, то повибираю креветки, а пасту самі будете їсти. Я в спортзал ходжу, мені треба, щоб жопа була кругла, розумієш? Я хочу круглу жопу!!!

Добре, що вона тоді не прийшла. Не збилася зі шляху досягнення ідеалу ні її дупа, ні моя паста. Я, звісно, люблю пасту й саму по собі, з оливковою олією, наприклад. А якщо видушити ще часнику в ті спагеті, то й взагалі настає гастрономічна нірвана. А от люди, котрі напоказ себе в чомусь обмежують, та ще й у такий дещо нахабний спосіб, не завжди є бажаними гостями моїх вечерь. Ну не лізе мені шматок до рота, коли хтось сидить і кривиться, всім своїм виглядом промовляючи: «Фі! Як таке можна їсти після шести?! Я собі і листочка салату б не дозволила…»