До цієї зустрічі в нас уже встиг відбутися один нічліг, у кемпінгу на славнозвісному мадярському озері Балатон. У мене вже просто очі на той момент перелізли в область вух від безкінечної їзди з фарами в темряві. Це треба було додуматися виїхати зі Львова в дванадцять дня, так, наче ми живемо в ідеальному світі і черг на кордонах не існує.
6. З малими дітьми треба завжди валити напролом і вимагати, аби вас пропустили без черги. Не будьте скромними – ви й так від тих дітей у машині страждаєте! Наші прикордонники дуже лояльні – і тьоті, і дяді. Мадярські трапляються тупуваті, але я в вас вірю. Важливо, аби вам хтось поміг заповнити дурнуватий угорський папір із питаннями, скільки везете з собою пального. Там просто все угорською мовою, ні на що знайоме середньостатистичній людині не подібною. А ще, аби вас не штрафонули просто на мості між Україною й Угорщиною і ви, як то було з нашими друзями, не втратили купу годин для поїздки до найближчої сільської пошти для оформлення цього штрафу, вмикайте ближнє світло. У Європі це маст – навіть влітку, навіть за яскравого сонця.
Так от, до Загреба, де ми легко і просто за п’ять хвилин через booking.com забронювали недорогі апартаменти, сил їхати вже не було. І не дивлячись на те, що добра тьотя з тих апартаментів час від часу писала мені есемески, питаючи, чи ми живі і чи чекати нас пізно вночі, довелося отаборитися раніше. Не в найгіршому місці, скажу я вам, – у просторому кемпінгу з купою п’яних доброзичливих поляків. За все про все з трьох дорослих і двох дітей з одною машиною вийшло дев’ять євро.
Ну а коли б я ще навмисно поїхала до цього неосяжного озера? Ну так, намету ще не було, але слава французьким розробникам – я і двоє дітей спокійно спали в розкладному багажнику нашого кросовера, а двоє наших друзів у спальниках просто неба. І надпита пляшка горілки «Немирів», котру я знайшла зранку біля їхніх коконами загорнутих тіл, навіть не викликала в мене осудливого хитання головою – ми, буддисти, народ співчутливий.
Ми ще приємно посміялися над черговим розбитим стереотипом про те, що діти шалено втомлюються від одноманітної їзди в машині. Бо переночувавши ніч «на суші» й вилізши з душу, вже до сніданку першим ділом вони залізли до автівки й лементували: «Ну коли ми вже поїдемо?!» А після прибуття в місце призначення – до маленького села на березі Боки Которської – коли ми, заледве відмивши від усіх тих соків і цукерок їхні автокрісла, сушили їх у патіо, Кора з Каєю діловито собі в них повсідалися та так і сиділи. Звичка – страшна сила.
У.
Ушкодження тілесні
Кора і Кая довго щось не можуть між собою поділити – ляльку, візок чи місце на велосипеді. На тлі конфлікту в нас у кухні висить карта світу від National Geographic, котру вони знають у не надто, так би мовити, політкоректних термінах. Усю оту північну сторону, пофарбовану на червоне, називають по-подерв’янськи зловісно: «Там кацяпи…».
– Діти! – втрачаю терпець від їх вересків я. – Ну скільки можна битися?! Невже так важко не жаднічати? Шо ви ставитеся одна до одної, як ті кацапи до України?!
В Кори повільно округляються очі. Зі священним жахом, майже пошепки, вона промовляє обурено:
– Мама… Я не кацяпа!!!
Якщо бути сильно мудрим і думати, що усе на світі в твоїй компетенції і єдина небезпека твоя – не зробити вибору на користь найкращої опції, Всесвіт може постібатися з тебе. З тою чи іншою мірою чорного гумору, це вже залежить від того, наскільки сильно ти той Всесвіт встигаєш задрочити своїм ниттям і вимаганням рекламного «більшого».
Одна моя подруга про мене любить повторювати мудре «єбанутим нєт покоя». На жаль, це не завжди аж так смішно. Бути їбанутим неергономічно, неекономно і взагалі непристойно. Плюс іще заздриш всім, хто не їбанутий. А вони тебе ненавидять.
Намагаючись не йти загальним шляхом, ризикуєш себе зовсім загнати. Бо одного дня не залишиться під рукою високої гори, закинутої дикої бухти чи неходженої дороги. І закінчиш ти або в ол-інклюзіві, або в дурдомі.
(Деколи вони дуже подібні. Як отой, у хорватському містечку, де ми з нашим щастям зупинилися перекусити. Спершу я думала, що то так звучить хорватська і що він нас відганяє від нелегальної парковки – бо чого би то дядечку з внутрішньої сторони паркану, що відгороджував від набережної красивий сад, було просити, як виглядало з його жестів, сигарету в українських туристів. Утім, сигарету йому таки дали, і за хвилину разом із ним, гордим і задимленим, до паркану підійшла й тіточка. Спершу мій друг хотів їй відмовити – на той момент ми вже допетрали, що то реабілітаційний центр для душевнохворих. Але я вдарила на його співчуття і рівність усіх психів перед тютюнозалежністю: «Дай, у неї небагато радостей в житті». Він дав, і ми швиденько вшилися від стін клініки, поки не почався психобунт і нас самих не пов’язали санітари. Бо раптом тут люди лікувалися якраз від нікотинового зашморгу?)
Я постійно, з настирністю старого джанкі, намагаюся будь-що знайти собі бодай кілька грам того незагального шляху. І байдуже мені, що там може бути менш комфортно, чи, може, й менш красиво. Такою в нашому трансбалканському роуд-бебі-тріпі видавалася Македонія, куди я думала на чотири дні втекти, залишивши бебіків із нянею в ідилії коло моря. Ну, так воно видається у планах. А батькам взагалі плететься легенда про супердешевий ол-інклюзів, бо що може бути більшою радістю для наших батьків, як не усвідомлення того, що їх діти – як всі нормальні люди?! І якщо мені вже в житті не пощастило працювати в податковій чи в міськраді, то хоч у готель із аніматором то я можу поїхати? Можу, мамо, можу. Лиш не хочу.
Так от, Македонія. Колись, під час моєї найпершої балканської поїздки велосипедом, коли мене на угорському кордоні посадили в тюрму, мій приятель із сербського BBC показав мені чудовий македонський фільм «Перед дощем». Там були колоритні села на кілька хат, зелені гори і старий монастир, а служба в церкві правилася дуже подібною на українську мовою. Треба їхати, вирішила собі я.
І саме уявною Македонією компенсувався для моєї «не-як-всі»-залежної совісті попсовий чорногорський вибір. Бо що – всі були в тій Чорногорії, кого не спитай, і навіть ті, хто не був, як моя мама, зневажливо казали про неї: «Та-а, Чорногорія…» Утім, уже перші дні показали, що та, але не та. Бо ж люди, полегшуючи собі життя, їдуть у чесний ол-інклюзів з перельотом і дворазовим харчуванням. І ні кроку вліво, ні кроку вправо, не рахуючи автобусних екскурсій, та й то лише для авантюристів – тих, що не бояться, би їх укачало.
Вийшла я вдосвіта на межу моря і старого міста, примружилася на перше сонце, вдихнула післяштормовий вітер, солодко потягнулася всіма м’язами і стрибнула в темну воду – прямісінько стопою на шматок арматури. Ото плаваю тепер у червоній воді і думаю: «Краса то яка, імпресіонізм… Русалочка, бля».
Мабуть, читаючи мій пост на фейсбуку, можна було собі уявити таку картину: струнка Карпа в білосніжному купальнику, в променях першого адріатичного сонця стрибає в безмежну блакить з величавої скелі. Тільки щось сьогодні з течією – і вона, підступна, хапає звитяжну плавчиню й шпурляє об безжальні рифи…
Насправді ж було так: підійшовши до краю пірса на території закинутого готелю, дочекавшись, коли пропливуть повз всі целофанові кульки та інше принесене штормом сміття, закривши носа пальцями, як у дитинстві, на коментар мого друга «тут глибоко, давай, навіть діти скачуть» я ступила крок з метрової висоти у воду. Десь із грацією мішка з гіпсом. І акуратненько так приземлилася в воді на єдиний на десять кілометрів довкола, певно, шмат чи то гострого рифу, чи арматури.
Кров’яка – як у фільмах про акул. У нозі діра, а думка одна: «Ну та вже хоч поплаваю, бо раптом останній раз?»
Лежала потім на пірсі, втрачала свідомість від вигляду артеріальної крові на білому камені. Сонце шкварить, питної води нема, товариш побіг у машину по аптечку, котру ми так довго й старанно підбирали перед виїздом з України. Що ж, там за 60 гривень пропонувався розкішний набір юного рятівника: калічний бинт, пляшка перекису, ватка і презерватив…