Вірний шкільний товариш, як то не раз бувало в юності в Карпатах, перемотав мені ногу й поніс, як пораненого партизана, на руках до моєї машини. Або не партизана, а героїню Маріон Котіяр у фільмі «Іржа і кістка», де косатка відкусила хоробрій дресирувальниці обидві ноги.

Чи варто казати, що машину нам підперли з усіх боків, так що ні взад, ні вперед не просунутися, і отак-от ми стояли, як сракощипальний пам’ятник, і кров цебеніла мені з ноги, поки відчайдушні крики клаксона пронизували цю ранкову сонячну тишу. «Цікаво, чи встали діти і що вони поїли?» – запитувала б себе нормальна мама в такій ситуації. А мене просто переймало, аби няня не подумала, що я лишила їй дітей назавжди, дременувши в македонські гори без натяку на попередження.

Сталося диво – з’явився водій, один із тих любителів занадто інтимного паркування автівок. Намагалася не думати про те, що мій друг востаннє керував машиною років зо двісті тому і що то був якийсь сумнівний жигуль. В екстремальній ситуації можна і літак довірити посадити водієві асфальтового катка. А в товариша виходило вправлятися з моїм «автоматом» доволі пристойно. На швидкість п’ять км на годину і обурені сигнали інших автомобілістів я намагалася не звертати уваги.

Лікарня виявилася доволі близько, а люди співчутливими – і дорогу до неї показали, і паркуватися просто під хірургією дозволили, і в черзі пропустили цю Криваву Мері. Лікар-хірург говорив російською і говорив нею нехороші речі: «Из России, да? С Украины? А – всё равно, всё там великая Россия… И Путин, да, великий Путин? Шо не, не Путин? Не великий?! А деньги, деньги у вас есть?»

Дєнєг у нас було три євро двадцять центів – ми ж типу на півгодинки скупнутися вийшли, ага. Поки дітки сплять. Максимум кави випити. То там і на чай вистачило офіціантові, не тільки нам на каву. Виходячи з дому на пляж, ми рідко плануємо оплату рахунку за оперативне втручання, еге ж?

Втім, лікар таки взявся оперувати мене без грошей наперед, повіривши нашому мямлінню «ми вам потім підвеземо». Або й не повірив, але вирішив не псувати імідж Монтенегро. Щоб було всьо гарно, як у часи великої Югославії і Тіто – майже безплатно щоб було.

– Кем работаешь? – спитав мене доктор.

Моє погрозливе «журналістом» дядька, як не дивно, заспокоїло.

– Главное, шоб не балерина.

Ну таке, для мене моя нога і без пуантів дорога. Журналіста, між іншим, теж часто ноги кормлять.

Хочете гострих у прямому сенсі відчуттів – сходіть якось задля розваги на уколи анестезії в краї рваної рани. Потренуйте свій буддизм чи що там у вас водиться. У мене раніше таке виходило кепсько, і тільки в останні кілька років з’явився серйозний антидот проти болю. «Я така сильна, я ж автомат, що виробляє людей, – кажу я собі, – то невже мені страшний якийсь там епізодичний біль?» Так що, на подив медсестри, котра вже розгледіла в мені класового ворога з тим «я пізніше гроші підвезу», я не репетувала. Води лише попросила, аби свідомість не втратити.

– Сушняк, – безапеляційно вирішила медсестра.

Сухожилля не пошкоджено, пальцями рухаю. Зашив хірург технічно, попросив лише сорок євро. Я готувалася до значно гіршого, пам’ятаючи простий візит до швидкої в Барселоні, де за поміряну Каї температуру і помазаний живіт заплатити довелося сімдесят. Жіночки на лікарняній рецепції там довго цикали співстраждальними язиками з приводу того, що в мене немає страхової, котра би це відшкодувала. Ледь їм рука піднялася на те, аби цей рахунок виписати. Такі милі.

Лікар-імперіаліст виявився чєловєком вєлікой души і, попри протести медсестри, відпустив нас під чесне слово додому по гроші. Наказавши завтра зняти пов’язку, причепити водонепроникний пластир і «плавать, плавать».

Отак моя македонська проблема з походом і вирішилася. Буду тепер не вимахуватися, долазити до пляжу і плавати, плавати. Русалочка економ-класу.

Деколи в житті нам треба добряче почекати, аби збагнути, для чого з нами сталася та чи інша пригода. Не дурний вигадав оте банальне «все, що не робиться, все на краще». Особисто я в це вірю – мала неприємність запросто може берегти нас від великої. І якщо нас щось зупинило на шляху до мети, то це не обов’язково ми такі лохи, що не все прорахували і соломки не підстелили. Якщо в таке вірити, можна уникнути непотрібних психувань і самоїдства імені «а от треба ж було» чи «ну і чого ж я не?!»

Таке люблять нам мами закидати: «Ну і як же ж ти не подумала, ну ти й балда! А я ж тобі казала! А ти ніколи не робиш по-людськи!» Коротше, не продовжуйте беззмістовного дискурсу вашої мами. Щойно рішення прийняте чи подія відбулася – це вже єдине правильне рішення і єдиний можливий розвиток обставин. Поки людство не навчилося ставити свій час на перемотку, варто отримувати максимум задоволення від того, що в нас є. Особисто мене рятує самоіронія, а то й не прикритий сарказм.

Приміром, того ранку, коли моя ліва нога мала романтичну зустріч із підводним гостряком, я тривожилася, як то буває перед подорожами, й не могла спати. А надто бентежить та подорож, пункту призначення якої ти досі не вибрав, а вже заніс палець над джіпіесом. Думки про Македонію, про дітей, на три дні залишених на саму няню, і ранкова спека результували у відчуття сухості стіп. Символічне донестерпу. Раптом, думаю, якщо пошліфувати п’яти і намазати кремом, і дорога легшою видасться?…

Дорогою до моря я ще, було, подумала про те, як це тупо – так сильно гнатися за картинками і пригодами, наче здаєш квартальний звіт. І що мені досі, після всіх моїх подорожей світом, дуже важко зупинися на одному місці, відчуваючи його деталі й вивчаючи глибини. І ще скаржилася старому другові, що якось мій зв’язок із трансцендентним давно не відчувається. Аж коли – плюсь – і от тобі все в одному. Зупиняйся, відчувай.

Але жарт Трансцендентного з педикюром вдався йому найліпше. Оновлені ноги готові до нового…

Зате якщо я раніше казала «зараз вийду», то тепер «скоро вискочу». А що? Повноправна, повноцінна вискочка. Пилип без конопель. Правда, коноплі – то ж знане народне знеболювальне. Ех, на бідний рік і ібупрофен піде, звичайно. Не забувайте прихопити з собою пачечку.

Бо нащо вам у ситуації, як, наприклад, моя, ставати героєм хорора «Криваві педалі»? З вами двоє дітей, з вами няня, на вас відповідальність, і що?… Ох, сталося б таке зі мною півроку тому в Індії – не знаю, що би я робила. Добре, що поки не стріляло в голову податися до Азії машиною. Не рахуючи Москви в анамнезі.

Але от всі кажуть про Індію «антисанітарія, антисанітарія». І їдуть туди, де клімат і їжа «подібні на наші». Так от, у цій от прозаїчно подібній на нас Чорногорії і в дітей, і в нас, дорослих, за тиждень проблем із животом виникло більше, ніж за місяць в Індії. Хоч там мої ангели – коли я відверталася чи не могла добігти за три стрибка – на зло мені і воду хлистали з вуличного крана, і собак блудних гладили, а тут максимум наковталися морської води. You never know, одним словом.

До речі, медична допомога в Індії за якістю далеко не гірша, а за ціною значно лагідніша. Тут же все обійшлося мені в тих от сорок євро і в ціну презерватива.

Та бо, як виявилося, даремно ми сміялися зі скупого наповнення автомобільної аптечки, купленої у львівському Praktiker. Недолугий бинт шириною в два пальці, аспірин, перекис водню, вата, ще якийсь непотріб і презерватив без бренду, без роду, без племені. Отож, сичали ми, що може бути небезпечніше в житті водія, як непередбачений секс на дорозі?! А проте, коли моя ліва нога розкраялася, як серце кинутої солдатом дівчини, ми і калічному бинту раді були. А як же раділи презервативу, коли не змогли в аптеці роздобути водонепроникний пластир! Лікар що мені заповідав? Усього один день полежати з ногою, задертою вверх, а потім таки «плавать, плавать!», заклеївши шов пластиром. То я і попливла. Але не в пластирі, а у блискучому презервативі на ступні. Пластикова естетика ляльки Барбі.