Більшість діалогів у романах мене дратує з тієї самої причини, з якої погані читачі їх обожнюють. Вони виводять нас із матеріалу (літератури). І тоді можна втекти.

Я охоче піддаюся обману нелітературних творів мистецтва, що підказують підходящі для читання книжки й дискурси. Однак те, що у фільмах якогось режисера всі читають книжки, зовсім не означає, що він розумніший за інших; як і слова якогось кандидата під час передвиборчої кампанії, який каже, що «його дитинство було бідним, але в них були книжки», не означають, що він чесніший чи здібніший. Я не знаю ні того, щó той хлопчик на вулиці Ріволі читав, ні тóго, чи це було цікавим. Евентуально читання є лише добрим знаком.

Коли ти дикуватий і не наважуєшся заговорити з людьми, як хтось, кого я знаю, романи стають річчю ідеальною. Для великих читачів персонажі романів виявляються реальнішими за людей із життя. Вони часто про них згадують, навідують їх у книжках, дуже їх люблять, незрідка за ними сумують, інколи вони їх дратують, зрештою, для них вони друзі, атож. До того ж ці уявні друзі нічого від них не приховують. Тому вони єдині ніколи нас не зрадять, думають великі читачі, й через це буває забувають пізнавати ризик жити.

Авжеж, читають через протест проти життя. Життя влаштоване дуже погано. В ньому постійно натикаєшся на людей непотрібних. У ньому повно повторів. Його пейзажі нескінченні. Якби життя прийшло до видавця, то отримало б відмову. А ще пригадайте діалоги, які в ньому чуєш. Вони такі важкі, непевні, повторювані! У цьому, гадаю, одна з причин виникнення театру. Людина придумала театр, бо вже не могла чути розмов у кав’ярнях. Саме тому читання п’єс — одне з найбільших задоволень у житті.

Це так приємно, особливо за відсутності вказівок на мізансцену, того ймовірного прояву комплексу щодо роману. Увесь добрий тлущ фактів у романі перетворюється на поганий тлущ у театрі, на обачність, страх, диктатуру. Нехай живуть п’єси без нічого, які дають волю уяві! Ось одна з причин читати театр: вивільнити уяву. З другого боку, він мало цьому сприяє, бо читається швидко, а швидкість не дає уяві змоги облаштуватися. Щойно ви почали: «Мадам Кееле. Заходь, Азізе, поквапся», як у відповідь звучить: «Матильда. Ти називаєш це початком, Адріане», — як уже кінець.

Приїхати, майже запізнюючись, у театр на таксі — одна з утіх у цьому житті! Авто зупиняється. Той, хто вас чекає, помічає вашу появу. Ви відчиняєте дверцята, висуваєте ногу назовні, простягаєте шоферові гроші й чекаєте здачу. Ви гарно вбрані. Спектакль ось-ось має початися, чудово, так гарно!

Читання дає змогу оминути нудьгу. Можливо, це помилка. Належно використана нудьга інколи стає засобом, щоб повести нас до чогось іншого. (Не враховуючи того, що нудьга це вкрай особисте поняття). І перескакування через сторінки буває довшим за читання Наше око, занепокоєне тим, щоб нічого не проминути, змушує нас повернутися назад í…

Я наближаюся до Французького павільйону у Версальському парку, який Ґабріель зобразив у вигляді Андріївського хреста і який слугував для перекусів. Тридцятьма метрами далі, у напрямку Тріанону, поворот ліворуч. Між двома кам’яними колонами хвіртка. Її відчиняє відповідальний за охорону Тріанону чоловік, у підпорядкуванні якого двадцять чотири охоронці, це небагато, тут, каже він, нíколи нудьгувати. Кілька східців, блакитний передпокій, далі, праворуч, невеликі двері: театр Марії-Антуанетти. Чарівне блакитно-золотисте місце, акустика якого увиразнює голоси, двадцять банкеток у партері та балкон для короля. Королева справді грала, це її й погубило. Адже саме тут вона виконувала роль Розіни у «Севільському цирульнику» Бомарше, якого її чоловік якраз ув’язнив, а пізніше — через брак затятості в помилках — звільнив? Варто було вибрати символом левові шкури, що підтримують балкон! Слуги, які подавали сорбети, напевно, вважали її божевільною, а його слабаком і їх зневажали. Під час Революції цей закуток не постраждав, бо ніщо не надавалося для продажу: декорації були з ганчір’яного картону. Я сходжу на сцену, звідки зала, хоч і маленька, здається дуже віддаленою. В цьому полягає таємниця театру, який у середньовіччі називався містерією: беручи участь у виставі, доводилося містифікувати себе для партеру.

Театр може бути найбільш захоплюючим видовищем, але це спектакль. Мені настільки тривожно проходити осторонь твору, бути простим глядачем, майже споживачем, що на жодному спектаклі, опері, сольному концерті чи балеті як театральній виставі я не буваю без блокнотика, в якому роблю записи. Я знову створюю собі запас. Саме завдяки запасові ми не опиняємося в запасі Ба більше, я певним чином переробляю книжку, ту п’єсу, яка стала читанням у дії, п’єсою режисера й акторів. Я ці спектаклі читаю, стаючи людиною, що робить до них анотації. Писане читання — це найуважніший спосіб жити.

Причини не бувають вічними. У своєму «Листі до академії» Фенелон пише: «Я не можу насолоджуватися хорами в трагедіях, бо вони перебивають справжню дію. Я не бачу в них точної подібності, тому що в деяких сценах потреби в купі очевидців немає». Звичайно, але саме тому, що він говорить у ієратичні часи, ієратизм яких, якщо так можна висловитися, більш помпезний порівняно з грецькими трагедіями, власне, це проглядається в його міркуванні і його дратує. Оскільки ми живемо в часи відсутності державної ритуальності (адже ритуальності вистачає в телевізійних програмах про публічне милосердя), нас так приваблюють ті хори, архаїчність яких видається нам такою свіжою. Мої причини для читання також тимчасові.

Лорд Бернерс[56]. «Перше дитинство» (1934); Альберто Арбасіно[57]. «Ніч серед демімонду» (1964); Каролін Блеквуд[58]. «Велика Гренні Вебстер» (1977); Урсула Молінаро[59]. «Останки невідомої жінки» (1987) належать до тих «провальних» книжок, що житимуть довше нас. Їх нечасто згадують і не купують. Провал, провал! Вони в програші, бо залишають байдужим світ, який хоче залишати життя лише переможцям! Маємо лише 300–400 осіб, які знають, що завдяки притаманному їм гуморові, меланхолії, сарказмові або вигадливості та моментам геніальності це чудові книжки. Для нас, для нашої маленької банди, як казав Сенека, хоча ми, цілком певно, не стоїки, я приберігаю інші заголовки, яких ніколи не назву, навіть під загрозою тортур: необхідністю читати детектив. Яким же чином нам вдалося відкрити ці неймовірні твори? Ми спробували. Невдача. Тим гірше. Ще одна спроба. Знову невдача. Нова спроба.

У засідці на читача чатують Лінь, Малодушність і найнебезпечніше — Скромність. Твори для читання треба приміряти, немов черевики. Не можна казати собі, що той чи той твір не для нас, бо ми не досить гарні для нього. Бувають такі, що не дуже гарні для нас.

Цей письменник зробив книжку… Французькою «робити» означає «наробити, накласти купу». — Куди біжите ви вночі? — Хочу йти судити [60]. Хто, роздувшись від вихвалянь, над цими текстами впадає в екстаз? [61]. Богине, заспівай нам про гнів Ахілла [62]. Ось і настала зима наших прикрощів [63]. В такую погоду хорошо повеситься [64]. Вони геть ідуть, ці королі мого життя… [65]. Хай живе король Бабар! Хай живе королева Целестина! [66]. Він вирушив у подорож. Каліпсо не могла отямитися, бо Улісс поїхав [67]. Я витворюю чудовий образ про його страждання [68]. Ми розмовляли про кохання, боячись заговорити про щось інше [69]. I love you, сказав я їй!.. це ж Шекспір!.. Жінка пізнає Гоморру, а Чоловік — Содом [70]. Отак кохання непостійно мене веде [71]. Що привело тебе, дочко? — Турбота про тебе, батьку [72]. З раннього дитинства батько неодноразово розповідав мені про Золотий павільйон. Кажучи про мене: «Він уже не дитина, його смаки залишаться незмінними тощо», батько несподівано ввів мене в Час [73]. Майже всі письменники, яких я знаю, люблять своє дитинство. Я ж своє ненавиджу… Мої батьки нічого, крім нещастя, мені не показали, каже він [74]. А з чого ж живеш ти, гарненьке хлоп’я. — Я майструю. Похмуре сум’яття, що слугувало мені сном, розвіялося, щойно зазоріло, з появою сонця [75]. Схоже, що все тут римується. [76] поруч із александрійським віршем у всій його розлогості вмістити щось на кшталт гри, що довкола на піаніно вистукує [77]. Коли настав час, коли серце розривається [78]. Вейдман з’являється у п’ятигодинному випуску новин з замотаною білою пов’язкою головою [79]. Я зізнаюся в усіх своїх гріхах, мені нічого сказати на свій захист [80]. Тут також болото [81]. Ми всі стоїмо у бруді, але дехто дивиться на зорі [82]. Битви… ваша уява… серце… спогади… [83]. Це було б щось гігантське, щовечора пускали б феєрверки та їли дітей. [84] Якщо придивитися до людей, можна побачити, що майже всі ведуть скромне й суперечне життя, більшість із них помирає від горя [85]. Після обробки покійники Сідають групою і дивляться телевізор, В якому вони так зацікавлені, Бо по ньому вони бачать тебе і мене [86]. Кожен бо ангел жахливий [87]. Справжнє життя, життя, нарешті розкрите й висвітлене, відповідно єдине прожите життя — це фа-фа-фа, ля-ля-ля [88]. Я ЗАВЕРШИВ.