Роже де ла Френе[50].

Чоловік, що читає (бл. 1910).

Мені здається, що настільки захопившись читанням, він навіть не відчуває гладенького паперу під пальцями. Він цілковита протилежність ненажери Йорданса[51] (бл. 1635).

Вінченцо Фоппа[52].

Дитя, що читає (бл. 1464).

Я оце себе запитую, чи не позує ця захоплена читанням і самою ідеєю читання дитина. У такому віці щось подібне трапилось і зі мною, коли мені заманулося вразити дорослих, вони справді були вражені або зробили вигляд, що це так. Мені досі за це соромно, але це ніщо порівняно з професійними любителями позувати. Це абсолютна протилежність цій проституйованій дитині:

Нам не потрібні святі з їхнім викличним смиренням у золотих рамках, нам не потрібні військові з випнутими мармуровими торсами на майданах, нам не потрібні гуманітарії, які розмахують своєю одноденною послужливістю перед камерами, нам не потрібні всі ці люди, які стоять, зневажаючи нас своєю моральністю. Нахабство читача полягає в іншому, в цій зосередженості серед дії, в духові, відірваному від практичного життя, в цьому низько схиленому над рядками чолі, у них він читає про речі, що укріплюють його проти різних сил. Авжеж, це ще одна причина читати: читач виставляє напоказ своє бідолашне маленьке єство серед сили, що йде. Читаючи, він забезпечує себе засобами для подолання своєї слабкості.

Завдяки мирному, зосередженому, відстороненому виразу обличчя видається немов би читач перебуває в іншій країні. Так воно і є. Порівняно з епілепсією відеоігор, до яких ми також виявляємо схильність, зосередженість, скажімо, менше кидається в очі. Самозаглиблення може бути й у жорстокості. Великі злочини задумувались у спокої. Спогад про гру «Монополія». У 14 чи 15 років, після сесії рідкісної жорстокості, хоча й без криків, я вирішив більше в неї не грати. Думати про те, що ігри у війну породжують більше жорстокості, ніж зрізання троянд, наївно. Будь-яка гра може вилитись у жорстокість. Через поняття дитинства, яке до нього прив’язане, і його ретроспективну ідеалізацію (звісно, через ностальгію за єдиним періодом життя, коли згідно зі звичаєвим правом можна бути безвідповідальним) — слово «гра» приховує те, що жорстокість присутня в людині, а не в грі чи читанні. Те, що я кажу тут, я колись висловив публічно у присутності помічника генерального прокурора Паризького апеляційного суду, чоловіка радше правих поглядів, якого щиро обурило почуте. Він обурився публічно, не виявляючи надміру злої волі, що заполонює людей правосуддя, тільки-но вони звертаються до аудиторії, та з відносно незначною долею театральних поривань, за які представники судової влади докоряють адвокатам. «Та що ви, месьє!.. Ви наважуєтесь оспорювати цивілізаційну роль читання…» тощо. Пізніше помічник генерального прокурора скромно вихвалявся, що цивілізованою людиною він став лише завдяки книжкам. Саме завдяки цьому він одразу ж зміг підписатися під словами телевізійного хроніста-екстреміста, який вмістив їх у книжці. Саме цивілізованість завдяки читанню дала його співбратові імперському адвокатові Пінару[53] виголосити звинувачувальну промову проти Ґустава Флобера у лютому 1857 р., а за півроку — проти Шарля Бодлера й домогтися їх засудження виправним судом Парижа. Ось так цивілізована завдяки читанню людина знищила дві найбільш значущі книжки ХІХ ст.

«Квіти зла» та «Мадам Боварі». Позуюче дитя, яке читає, поклавши руку на стегно, — це (припустимо) Цицерон, який демонструє, що читання не заважає нахабному читачеві служити владі, та що там, стати нею, адже Цицерон виконував обов’язки консула. Читання цивілізує настільки, що босняк Гаврило Принсип, який убив ерцгерцога Франца-Фердинанда в Сараєво у 1914 р.[54], вважав, що дотримується демократичного уроку Волта Вітмена, якого він читав із великим захопленням. Читання цивілізує настільки, що Марк Девид Чепмен, чоловік, який у 1980 р. вбив (пострілом у спину) Джона Леннона, коли той виходив із «Дакоти» в Нью-Йорку, возив із собою найневиннішу у світі книжку, «Ловця у житі» Дж. Д. Селінджера, на якій написав: «This is my statement» (Це моя декларація), підписавшись «Голден Колфілд» (ім’я героя). Що більше я читаю, то менше в мене впевненості в тому, що я цивілізована людина. Читання великих авторів показує мені, що я завжди залишався варваром, неуком, нікчемою з нікчем і ніхто не вважає, що я собі лещу. Мені бракує внутрішнього спокою, читання його мені не принесло. Я не звинувачую в цьому книжки.

Погляньте-но, які ми горді, коли перестаємо читати.

Ми пишаємось собою, бо ми прочитали. Я знаю людину, в якої найбільшою лайкою є слова: «Він не розгорнув жодної книжки за все своє життя». Таки воно так.

Я читаю SCUM Manifesto, на це мене напоумило ім’я Валері Соланас[55], на яке я надибав в одній книжці. Пащекування, думав я собі, це буде лише пащекування. Памфлети — це поживні страви, якими читач швидко насичується. Добре вловлюючи перебільшення в узагальненнях авторки («мужчини»), я також бачу, що лише це перебільшення та його несправедливість і дають змогу підхопити певні ідеї, до яких нікчемні нюанси так і не зможуть підвести. І я більше не покидаю її полум’яніючого обурення. Читання — лампочка, що засвічується й гасить усе довкола.

Ідучи 16 лютого 2008 р. вгору вулицею Ріволі по краю тротуару в намаганні оминути плинну орду туристів, я надибую на шести-семирічне хлоп’я у процесі читання. Оскільки тротуар вузький, йому доводиться відсторонюватися, він робить це роздратовано, не відводячи очей від книжки й суплячи брови. Перед цими малими бодгісаттвами читання ми маємо стати на коліна. Ніхто інший, тільки вони здатні підтримувати безкорисливість світу.

Саме таким дитям був і я, і залишаюся ним і досі. У Лондонському музеї Вікторії і Альберта, куди я щойно приїхав, отримати доступ до британських залів

1500–1760 років неймовірно важко, і я йду геть. Моя голова була забита Шекспіровим «Ричардом ІІІ», три сцени якого я якраз прочитав. Бувають миті, коли я настільки занурююсь у читання й подальші уявлення, що, виринаючи, зі здивуванням констатую існування зовнішнього світу. Неуважність до життєвих речей, до якої призводить зосередженість на речах, описаних у книжці, мені настільки звична, що я не дуже здивувався б, якби, підвівши голову від книжки в метро, усвідомив, що я на березі озера Байкал. І негайно знову занурився б у книжку.

Що ж це за періоди, коли читаєш так, наче ти навіжений. Після кількатижневого читання речей несерйозних, трохи те, трохи се, то одного автора, то другого, виникає потреба прийти в себе. Крові, крові, крові! У дитинстві мама давала мені м’ясний сік, я не міг його напитися. Так приємно бачити шматки печеного м’яса, яке під пресом бризкає соком. Те саме з читанням.