Отже, можна читати всупереч собі! Що за велика річ суперечності! Їх можна привносити, вимагати. Адже від ударів народжуються іскри.

Сперечайтесь із собою. Сперечайтесь із тим, що ви читаєте в даний момент.

На першій помережаній нотатками сторінці «Згасання» я читаю: «Листопад 1990, Каїр». Я пригадую цю подорож до Єгипту, лежання на спині в басейні готелю «Ґізен», дивлячись, закотивши очі, на піраміди за мною, але не маю жодного спогаду про читання Томаса Бернгарда. Я пригадую його зміст (принаймні дух, що там витав, і певну фразу), але про обставини читання — нічогісінько. Про книжку, яка для мене була все ще важливіша — «У пошуках загубленого часу», — я пам’ятаю, що читав її у перший рік навчання на юридичному факультеті в Тулузі. Бачу своє ліжко, на якому провів стільки часу, зачитуючись томиками серії «Плеяда». Можливо, це була канапа? Мо’, стіл…? Чи…? Єдине, що я знаю напевно, бо сам їх там знайшов і повиймав, то якраз те, що закладками між сторінками мені слугували клапті розірваної газети і що окремі думки я записував на вже загублених аркушиках. А ще я втратив благоговіння до видань «Плеяди» і тепер ставлюся до них так само любовно, як і до інших, шкрябаючи на них (якщо під рукою олівець для паперу). Розгорнувши недавно одне з них, я знайшов між двома аркушами паперову закладку ялиночкою, свідчення моєї стриманої пристрасті до цього роману Хоч як я намагався встановити, що мене колись зачепило, мої нотатки залишалися мовчазними. Я відчув той великий закон читання, згідно з яким книжка не піддається, якщо її пробігати по діагоналі. Їй треба віддатися повністю, і тілом, і душею, коли розум і ваша голова, занурюються у сторінки.

Читаючи, кожен з нас почувається самотнім, хоча й знає, що інші таки існують і тактовно їх торкається, кожен читач перебуває у своїй зосередженості й шанує зосередженість іншого (через своєрідну нахмурену байдужість, дійсно, й мови немає, аби його могли відволікти!). Вони схожі на ченців, які живуть разом, але ніколи один одного не турбують, ідеальна громада всередині суспільства, яке саме надміру квапиться, в нього бракує часу, щоб нею перейматися, тож воно ставиться до них толерантно, але нам відомо, скільки зневаги може бути в толерантності. Великі читачі — просто монстри. Причому сумирні, хоча й до певного моменту, коли можуть почати вимагати престижу й відмовляться бути скромними. Нехай не забувають, що вони в меншості. Книжка, яка має успіх у Франції, виходить, приміром, накладом у 100 тис. примірникам. Залишається 63 900000 французів, які не читають.

Була доба кам’яна, залізна та літературна. В історії людства вона зовсім недавня й мало поширена на землі, де це скромне братство змогло утвердитися, не зазнаючи надмірних переслідувань. У першій у світі реальній телепередачі Loft, де можна було бачити все, від їжі до поцілунку, забороні підлягала єдина дія — читання. Добре знаючи, що таке публіка, продюсери не захотіли шокувати свого глядача зйомками цієї обурливої практики.

Читання вилучає нас із загалу. І якби ми могли чітко пригадати сам момент читання і місце, де ми це робили, це б суперечило природі самого процесу читання. Адже читання — це та мить вічності, яку одночасно відчувають кілька одинаків у нематеріальному, трохи дивному просторі, який можна б назвати духом.

Усе вивільнилось. Я читав. Читав і мені здалося, що я бачу світло. Це тривало лише мить. Це було просвітлення у тому сенсі, якого цей термін набув у ХVІІІ ст. Навіщо читати? Щоб стати не таким обмеженим, позбутись упереджень, збагнути. Навіщо читати? Щоб зрозуміти того, хто є обмеженим, має упередження й не любить розуміти. Темноту корисно пізнати. Хочеш не хочеш, вона становить частину літератури. Можна сказати, що це одна з її особливостей і гарних властивостей. Письменники, безсумнівно, єдині літератори, що не постулюють чистоти, досконалості, правильності, їх відсутність їм навіть удається зробити важливим елементом того, чим вони є, не роблячи це, за винятком Руссо, елементом гордості. Читають взагалі для того, щоб в інших побачити недоліки, які ми самі від себе приховуємо.

Читати можна для того, щоб учитися. Це дуже спірний мотив, зокрема тоді, коли йдеться про фантастику. Хіба від натюрморту Пітера Клаеша[46]ми вимагаємо навчити нас культури вирощування тюльпанів в Голландії ХVІІ ст.? Нам кажуть: ніде так гарно не можна вивчити історію, як у романах Александра Дюма. Може, якщо так хочеться. Так кажуть. І це неправильно. В книгах Александра Дюма ми пізнаємо самого Александра Дюма. Звісно, його бачення Людовика ХІІІ та Ришельє не є неправдивим, але це одне з бачень. Зумовлене темпераментом самого Дюма. Він благородний. І хитрування не в його характері. Людовика ХІІІ, схильного до притворництва короля, він не любить, тож підсилює хитрість свого персонажа. Як Жіоно[47] у «Розгромі при Павії» підкреслив дріб’язковість Карла V. Як Честертон[48] у своєму «Діккенсі» перебільшив веселий характер свого героя. І це дуже добре. У пристрасних книжках людейможна розгледіти краще, ніж у книжках нейтральних, назавжди непрозорих. Відомо, що в пристрасних книгах сніп світла, як кажуть про освітлення на сольному концерті, потужно освітлює одну частину персонажа. Принаймні цей сніп світла нам на це вказує, а ще завдяки його надміру демонструє і себе, тож ми знаємо, що цей надмір слід притлумити. У пристрасних книжках ми бачимо авторів-освітлювачів, яких освітлює їхня манера освітлювати, а водночас бачимо такого Діккенса, такого Карла V чи такого Людовика ХІІІ — хіба когось можна побачити таким, яким він є насправді? А чи існує такий який? Такий який — який саме? Самотній? А чи буває хтось самотнім? Хіба він живе не в суспільстві й діє не з огляду на інших? Бажати навчитись чогось у книжці, яка нічого не вчить, це все одно, як казав Кант з іншого приводу, заплатити комусь за те, щоб він замість нас думав.

Оскільки підлітком я читав дуже багато авторів минулого, моє бачення життєвих небезпек було трохи зміщеним. Тривалий час я зберігав велику недовіру до нахлібників під впливом манії одного автора ХІХ ст. і не знайшов нічого більш соціально ідеального, як за прикладом персонажів Оскара Вайлда, не платити своєму кравцеві. Пізніше з одного сучасного роману я дізнався, що голитися знизу вгору погано, бо волосини, що відростають, стають жорсткішими. Тож більше не казатиму, що читання не готує до життя!

Я настільки упереджений щодо літератури, що відчуваю спонтанну відразу до книг, призначення яких чогось мене навчити. Мені здається, що вони заражають літературу на кшталт того, як виставкові зали картин пенсіонерів Національного товариства залізниць Франції заражають, на мою думку, живопис. Я волію пізнавати радше людей, ніж книжки.

Флобером захоплюються частково для того, щоб його вивчити. П’ять років, щоб написати «Мадам Боварі»! Оце так галера! Скільки виправлень! Безліч переробок. І що? Невже «Пармська обитель» менш гарна, бо була надиктована за 42 дні, навіть якщо Стендаль просто вихвалявся? В усьому цьому я вбачаю страх викладачів («Учень вертлявий. Має старатися»), а на додачу — зневагу до мистецтва, яка недалеко відійшла від пошлостей, що їх письменники чують упродовж життя: «О, якби в мене був час, я б такий роман написав!». Завдяки листам, у яких він залишив свідчення своїх страждань, цей антидемократ Флобер став мимовільним пропагандистом творчої демократизації. Так чи так, за свої успіхи нам доводиться платити. Флоберу на це плювати. Шедевру байдужі коментарі (як ось оцьому). На дні могили він перебуває під захистом своїх творінь, Емма Боварі та Фредерік Моро, брат і сестра Гамлета, Івана Ілліча й усіх інших персонажів, характери яких дуже добре збагнули їхні творці, які — хай якими слабкими, дурними чи жахливими вони можуть видаватися — вловили в них внутрішнє, спільне для всіх людей світло, завдяки чому мільйони читачів — жінок, чоловіків, нормандців і чужинців у ХІХ ст. й у всі часи — заявляють: «Мадам Боварі — це я».