Читати можна й для того, щоб себе втішити. Як на мене, це ще гірший мотив. Цього, до того ж, досягти не вдається. Оскільки ж цього годі досягти, значить література робиться не для цього. Література — не утішителька. Це все-одно що казати, що вона розважає. Ба більше, для наших страждань була б образливою думка, що їх можна зітерти просто якимось моментом читання. Монтеск’є дуже великий письменник, але він написав одну з найобурливіших фраз: «Я ніколи не відчував горя, яке не могла б розвіяти годинка читання». Що тут можна додати: це був великий холодний розум.

Цій фразі відповідає фраза Оскара Вайлда із «Занепаду мистецтва брехні»: «смерть Люсьєна де Рюбампре — одна з найбільших трагедій мого життя». Це, без сумніву, фраза, яку Вайлд через фіґлярство кинув у розмові й про яку він, не обманюючи, міг сказати, що вона йому дуже дорога. Вайлд був людиною фраз, і його віра в них не була твердою, як сталь. Наведена фраза, звісно, естетська. Естетизм — це інша форма холодності: істеричної холодності. Кількома роками пізніше Вайлд справді пережив трагедію, набагато боліснішу, ніж смерть вигаданого персонажа.

Читання не втішає. Воно певним чином породжує безнадію. Безнадія — це аж ніяк не смуток. Нам це показує Паскаль, великий Паскаль, автор «Думок», який пише, як орел, котрий стрімко лине в небо, розмахуючи крилами, що стукають, наче ножі, Паскаль, який змушував себе вірити у Надію християн, сподівання на царство небесне: «Ми ніколи не живемо, а сподіваємось жити, оскільки ми завжди схильні бути щасливими, ми неодмінно ними станемо». Все просто, підсумовує він:

«Помирають наодинці». Ну ж бо, це не сумно. Безнадія — такий же факт, як дощ чи сонце. Сумною швидше може бути надія з її ілюзіями, якими вона, наче шарфом, замотує нам шию, щоб потім задушити. У товаристві Паскаля й кількох інших письменників читачі дорослішають, вони нічого від себе не приховують і від цього не страждають.

«Цікаве читання так само корисне для здоров’я, як і фізичні вправи для тіла», — казав Кант, який ніколи доти не бачив, щоб я його стільки цитував. Він цим ошелешений, можна помітити, як він на один метр відхилиться від щоденного маршруту у своєму калінінградському саду. «Ах-ах, Данціг мене цитує. Він що, сподівається на переклад у Німеччині? Чи на кафедру в Колеж де Франс, куди його оберуть загальним схваленням? О, марнославство французів не зрівняти з їхньою наївністю!». І навіть коли читання додасть здоров’я, це не може бути достатнім мотивом. Є стільки речей, які додають здоров’я. Здоров’я виправдовує процес читання не більше, ніж процес письма, коли його здійснюють як терапію. Читач вільний читати ті праці, в яких, не цікавлячись іншими, автор відціджує свої клопоти. Ці ганчірки егоцентризму слід повикидати з бібліотек.

Читання не є чимось хорошим. Те, що в цьому переконують дітей і навіть дорослих, — велика помилка. Бо вони зразу вирішують цього не робити. Думка про виконання дії вочевидь доброчесної порядній людині відразлива.

Вдале читання трапляється настільки рідко, воно таке добре й залишає такий же чарівний спогад, як вдалий статевий акт. Читач спить із тим, що читає.

Процес читання бере свою частку цього у процесі письма, який споріднений із сексуальністю, хоча б своєю безсоромністю. Коли я починав — якщо ми взагалі робимо щось інше, ніж починаємо, — мені було дуже соромно виходити на вулицю після публікації нової книжки. Як, мої болі й радості, наче статеві органи, виставлено напоказ, і ніхто нічого не каже? Люди такі неуважні, настільки зайняті чи замкнуті самі на собі, що можна було навіть роздягтися, а вони цього не помічають. Або ж вони ввічливі й роблять вигляд, що цього не бачать. Або ж не читають наших книжок. У будь-якому разі на бульварі Сен-Жермен день-у день вештаються ексгібіціоністи, яких ніколи не арештовують, — і це письменники. Читачі — їхні співучасники. Андерсен виявився голим раніше за короля.

Читання — це серйозний акт, який ізольовує. Скажу навіть, що читають для того, щоб усамітнитися. Ах, який скандал! Мене завжди вражало те, що читачів, справжніх читачів, ненавидять. Від самого дитинства, коли на мене нападали за те, яким я був, мене ненавиділи за мою самобутність, за оте читання, яке було не чим іншим, як пристрасним бажанням збагнути й захоплюватися. Ті, що були моїми друзями, справді відзначалися мужністю. Вони виглядали диваками. Так тривало завжди. На військовій службі, яку за таємною згодою між суспільством і грубими скотинами, так званою цивілізацією і славнозвісними варварами, організовано лише для того, щоб розчавити будь-яке незалежне життя розуму, я чув лише глузування з приводу книжок, які читав на ходу. Читаючи на ходу, я досить часто йду вниз Реннською вулицею у Парижі. Там роками завжди на тому самому місці стоять люди, які опитують. Я можу бути певен, що систематично там знайдеться один із них, який мене зачепить, питаючи, чи не хотів би я відповісти на запитання, тоді як, судячи з усього, я виглядаю зосередженим. Я сприймаю це як ворожий і недоброзичливий акт. Ці люди стоять в авангарді групового мислення, і хіба богам відомо, чи опитування відбивають мислення групи, що не терпить людей, які вочевидь насолоджуються самотністю. Людьми з практичним складом розуму читання сприймається як скандальна поведінка. Увічнимо це. Нехай усі читачі чинять так, як я! Крокуймо вулицями, схилившись над книжкою! Працівники вищої ланки, які їхатимуть у свої фінансові установи, пригальмують свої гарні авто. І зачудовано з них повиходять. Підкинуть у повітря свої портфелі з тисненої телячої шкіри. Розкидають звіти про прибутки й витрати та біржові курси валют! Зірвуть із себе краватки, знімуть піджаки! Отоді міста населятимуть справді серйозні люди в пов’язках на стегнах, які під акомпанемент флейти співатимуть поезії Гомера!

Схилені над книжками, уткнувши ніс у сторінки. Індивідуальна гордість схиляє голову перед думкою, самотність шукає посестру. У цьому й полягає зосереджена краса полотен, герої яких читають.

Пікассо. Жінка, що читає. 1920.

Вона, гадаю, зосереджена не на своєму задоволенні, а на чомусь іншому, отже, цілком можливо, почувається щасливою. І певним чином є протилежністю цього знаменитого образу 1992 р.:

Шерон Стоун, яка розхиляє стегна без трусиків у «Первісному інстинкті».

Я вдячний Studio Canal за заборону відтворити тут фото, мотивуючи її тим, що воно «ілюструє речі трохи специфічні» — це справді так, — аби його можна викладати в Інтернет, де воно задовольнить бажання лише вуаєристів, що належать до жадібного до цього людства; книжки, уф! наразі в цьому плані незручні. А ще це дає мені змогу випробувати те, що можна б назвати «прочитаний малюнок». Може, це буде фото, замінене словами, яке завдяки простому описові цими знаками, що створюють відстороненість, певний «відступ», водночас являтиме собою критику? Я відчуваю, що стану концептуальним митцем. Три білі зали. На задній стінці під трафарет дрібними літерами: моє ім’я, «Прочитані образи» та дата їх монтування. У рамках різного розміру задля таємничості й ціни: «Шерон Стоун, яка розхиляє стегна без трусиків, у «Первісному інстинкті»». «Ніколя Саркозі під час свого першого візиту за кордон як президент Республіки біжить вулицями Нью-Йорка у футболці з написом «Поліція Нью-Йорка»». «Флавіо Бріаторе[49] з білявкою на яхті». «Футболіст Ніколя Анелька сипле лайками». До мене, галеристи. Вам належить вирішити, чи цікаво