Чоловік уповільнив швидкість. В останні роки він став обережніший: доводилося придивлятись, кого береш у машину. Та хоч як придивляйся, а певності ніколи не було. На півночі стало неспокійно, там повсюди невдоволення, а на півдні запанував страх. Він вимкнув вентилятора. На узбіччі стояв хлопчина — перемерзлий, так ніби ночував десь у лісі, на око років дванадцять, може, тринадцять, не більше. От тільки був він у бахматій картатій куртці з дорослого плеча, а з-під берета вибивалося, як стало видно тепер, коли машина повільно підкотила ближче, біляве пасмо.

Водій з полегкістю зітхнув. Він опустив шибку в передньому вікні праворуч, перехилився через сидіння й привітно гукнув:

— Доброго ранку! Тобі куди?

Хлопчина зіщуливсь і обхопив себе руками за плечі. Сонце ще тільки прокинулось і не гріло.

— Ви в бік столиці? — спитав хлопчина. Він так змерз, що голос його аж тремтів.

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Нам по дорозі. Сідай.

Хлопчина відчинив дверцята й просто-таки впав на сидіння. Потім, так наче в ньому спрацював якийсь рефлекс, натяг берета на самі очі й буркнув:

— Дякую.

Чоловік натис на газ і ввімкнув на повну потужність тепле повітря.

— Зараз зігрієшся! — кинув він. — Мабуть, довгенько стояв, що промерз до самих кісток?

Хлопчина, дивлячись уперед на дорогу, навіть не повернув у його бік голови. Обличчя він мав замурзане, так ніби зумисне розвіз на ньому цілу пригорщу землі, а тоді забув умитися. Сором’язливий шибеник, але такі вже вони в цьому віці, колись і сам був такий.

— О цій порі ще мало хто їде, — промовив хлопчина. — І всі поспішають.

Говорив він, попри жалюгідну свою вдяганку й таке вимурзане обличчя, досить вишукано, жодного сліду північноскоґландської говірки, засміченої чужоземними слівцями, в його мові не відчувалося. На душі в чоловіка за кермом стало спокійніше.

* * *

Коли Ярвен прокинулася, поміж важкі штори на підлогу поряд з її ліжком уже впав сонячний промінь. Пів на сьому. Власне, ще надто рано.

Вона сіла і спустила з ліжка ноги. Ліжко було високе, вище, ніж ліжка в них удома, й старомодне. Над узголів’ям шатром здіймався балдахін.

Напередодні ввечері Ярвен була така збуджена, що ледве заснула. Коли вони приїхали, будинок стояв порожній, у всіх коридорах лише тьмяно блимали лампочки аварійного освітлення. Вони піднялися на другий поверх, пані Тяркс показала їй наріжну кімнату, а коли Ярвен поцікавилася, чи це ліжко призначене справді для неї, засміялась. Жінка сказала, щоб Ярвен відразу лягала спати, бо завтрашній день буде, мовляв, дуже напружений. Але потім вона все ж таки ще раз прийшла до кімнати з двома пляшками мінеральної води й невеличкою тацею з хлібом, сиром і смаженими курячими стегенцями.

— А то на голодний шлунок ще не заснеш! — промовила вона й показала Ярвен потайні, сховані за шпалерами двері, за якими була простора, світла ванна кімната.

Ярвен іще не часто випадало ночувати десь-інде, не вдома. Лише іноді в Тіни, а більш ніде. На екскурсії з класом мама її не пускала.

Вона обійшла кімнату, повисувала шухлядки з туалетного столика — порожньо, визирнула з вікна на темний просторий двір, посиділа в одному з крісел, обтягнених гобеленом. Коли Ярвен нарешті лягла, то лампу на столику поряд із ліжком не вимикала. Тепер вона була рада, що ніч минула.

Дерев’яна підлога під її босими ногами була досить тепла. На світлому паркеті, інкрустованому темним деревом, були узори, що їх місцями застилали важкі килими. Ярвен розсунула штори й визирнула з бічного вікна надвір.

Парк заливало яскраве вранішнє світло. Зелені газони були обрамлені доглянутими клумбами, кущі, які самі росли у вигляді куль або які так обрізали, утворювали симетричні бордюри. Десь тьохкала пташка, їй відповідала друга. А загалом довкола стояла тиша.

«Скільки ж це садівників потрібно на такий парк? — подумала Ярвен. — Скільки прибиральниць потрібно на такий будинок? Хто тут живе? Саме тепер? А взагалі? Чи будинок завжди стоїть такий порожній, як тепер? Адже король має нову літню резиденцію, навіть дві».

«Король, і королева, і всі їхні королівські діти… Цікаво, чи має король дітей узагалі? Я зовсім нічого не знаю про цю Скоґландію, — розмірковувала Ярвен, як і напередодні ввечері. — А про те, хто належить до її королівської сім’ї, і поготів. Я взагалі знаю не багато про королівські сім’ї — і про англійську, й про шведську, й про решту, які вони там ще є. Коли по телебаченню показують передачі про королівські доми в Європі, — а на Великдень і на Різдво це буває майже завжди, — мама щоразу сердито перемикає на іншу програму».

— От уже дурниці! — казала вона з люттю в голосі, чим щоразу приголомшувала Ярвен. — От уже ідіотизм, ну цілковитий тобі ідіотизм! Що вони втовкмачують людям у голови? Адже все це — чистісінький обман!

І Ярвен усе це, по суті, ніколи й не цікавило. Її цікавили поп-зірки й актори кіно. Але тепер зовсім не завадило б принаймні хоч що-небудь довідатися про скоґландську королівську сім’ю, в чиєму ліжку вона оце ночувала.

Ярвен захихотіла. Потому розсунула штори на обох вікнах так широко, що світло залило всю кімнату, й упала навзнак на ліжко. Може, це ліжко самої принцеси Скоґландської, якщо така взагалі є? Може, вона, Ярвен, цю ніч спала в принцесиному ліжку?

Вона сіла, взяла з тарілочки останнє куряче стегенце й надкусила його. Тепер, уранці, жир під шкіркою захолов і на смак був як сало. Ярвен поклала стегенце знов на тарілочку.

— Я — принцеса Скоґландська! — низьким голосом промовила вона й, розпростерши руки, рушила по кімнаті. У дзеркалі на туалетному столику Ярвен побачила, як кімнатою дефілює дівчина з розпатланими за ніч темними косами, поважною міною і в піжамі, холоші якої вже давно стали їй закороткі. — Я — Ярвен, принцеса Скоґландська!

Може, саме через це вчора кіношники її й вибрали? Може, саме це вони й мали на увазі, коли казали про її харизму? Тепер, коли Ярвен переночувала в цій кімнаті й прокинулася в цьому ліжку, їй раптом виявилося легко уявити, нібито вона — принцеса.

— Я, а не Тіна! — вигукнула Ярвен і скочила знову на ліжко. — Я, а не Бріт! Принцеса Скоґландська — я!

Зненацька вона злякано прикусила язика. Якщо вона так гучно кричатиме, то, чого доброго, ще побудить когось у сусідніх кімнатах. Прикро буде, якщо хтось почує, що вона тут оце викрикує, страшенно прикро.

Ярвен нашорошила вуха, але за стіною навіть ліжко не рипнуло. Вона з полегкістю зітхнула. Надалі треба буде поводитись обережніше!

На столику біля узголів’я стояв телефон — білий і старомодний, як у фільмах минулого століття. Можна було б зателефонувати мамі. Ярвен узяла слухавку й піднесла до вуха. На її подив, слухавка виявилась дуже важка.

Вона поклала слухавку назад. Вести міжнародні розмови просто так, на чужі кошти, хай навіть, може, на кошти самого короля, якому належав оцей телефон і який мав би за неї платити, Ярвен не могла. Хоча грошей у короля, безперечно, було достатньо.

Але ж ішлося зовсім не про це. Ішлося про те, що міжнародна телефонна розмова на чужі кошти — це крадіжка, ось як сказала б мама. І вона б не зраділа дзвінку, що був би, по суті, крадіжкою.

Ярвен підбігла навшпиньках до стільця, де звечора склала одяг, і дістала з кишені мобільника. Телефонувати в суботу так рано, мабуть, усе ж таки не варто, а ось надіслати есемеску й побажати мамі доброго ранку можна в будь-якому разі.

Вона написала, що їй добре спалося. Що світить сонце. Що весь маєток наче вимер, і в наступній есемесці вона повідомить, хто тут живе ще. «Бувай. Ярвен».

Далі настала Тінина черга. «Вітаю, Тіно! — написала Ярвен. — Ти взагалі не повіриш, якщо я скажу, де оце опинилась! У замку, та ще й у ліжку з балдахіном! Такий кайф! Дай відповідь есемескою. Цьом! Ярвен».

Вона вибрала в меню функцію «Відіслати», натисла кнопку й зачекала підтвердження. Але воно довго не надходило, і коли вона вже хотіла була закрити телефон, на дисплеї з’явилося: «Повідомлення не прийнято».


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: