— І ти говориш про це так спокійно! — закричав віце-король. Пальці в нього тремтіли. За столом лише він тримав у руці чарку з коньяком. — Скажи мені краще, що нам тепер робити?!

— Насамперед, — усміхнувся Больштрем, — треба не дати їй вийти на громадськість. Ні їй, ні принцесі. І ніхто, крім наших людей, не має знати про те, що її викрали. Настрої в країні тільки-тільки вляглися. Ми ж бо не хочемо, щоб знов пішли всілякі чутки, саме тепер…

Гільґард кивнув головою й промовив:

— Але якщо в неділю буде оприлюднено закон…. Ти ж бо розумієш, Больштреме, якщо принцеса не з’явиться на параді, підуть усілякі балачки. Адже не можна забувати про те, що за останні роки… м-м… пропаганда короля серед частини населення лишила свої сліди! Закон ми, звісно, ухвалимо. Може, на півдні навіть обійдеться без великих заворушень. Але що, коли згодом доведеться… — Він повагався. — … справді ввести на північ війська? Адже це, на жаль, здається цілком імовірним. Чи народ і тоді ще підтримуватиме нас? Чи тоді знов не повилазять зі своїх нір усі ті, кому з початком вашого правління, високосте, ми спромоглися позатикати роти? Нам потрібна принцеса! Підтримка з боку принцеси, яка вже давно набула репутації великого друга півночі, — це єдине, що може в зародку погасити в народі критику наших дій!

— Принаймні ми на це сподіваємося! — пробурмотів Больштрем.

— Тоді шукайте її! — закричав віце-король. — Шукайте їх обох: і справжню, і фальшиву!

— Адже ти знаєш, Норліне, Малена на парад з тобою ніколи не вийде, — промовив Больштрем. — Тому нам доведеться брати Ярвен. Але чи після того, що оце сталося, Ярвен іще…

— Саме так! — вигукнув віце-король. — Саме тепер вона нас і підтримає! Чи не здається тобі, що тепер, після того, як бунтарі її викрали, вона їх просто зненавидить?

— Якщо її викрали бунтарі, то зненавидить, — кивнув головою Больштрем. — Але якщо її викрав Лірон… — Він зробив паузу. — Тоді доведеться нам придумати щось інше.

Вони знов їхали цілу ніч, спинившись лише на короткий перепочинок. Ярвен сиділа тепер на задньому сидінні, але руки й ноги в неї були зв’язані. Поруч сів отой білявий хлопець, і їхні плечі час від часу торкалися.

Цієї ночі ніхто з них довго не спав. У дорозі водій лише один раз десь зупинився, щоб самому трохи передрімати, і коли монотонне гудіння двигуна, під яке Ярвен щойно закуняла, раптово змовкло, вона прокинулась.

Ніч стояла зоряна, ясна, довкола було видно, як удень. Ніч з її антрацитовим небом лише поглинула денні кольори, надавши деревам і кущам різноманітних відтінків сірого.

«Ліс… — подумала Ярвен. — Усе ліс, і ліс, і ліс — скільки їдемо».

Навіть у густих сутінках північної ночі вона час від часу помічала серед дерев тьмяний полиск водяної поверхні. Усе ліс, і ліс, і ліс та озера.

«Куди мене везуть? — міркувала Ярвен. — Адже тут нічого нема: ні міст, ні сіл, край дороги — навіть жодної самотньої садиби. Якщо я закричу, тут ніхто мене й не почує».

Хлопець поруч із Ярвен уві сні глибоко зітхнув і схилився на неї. Не прокидаючись, він тихенько простогнав, умостився зручніше й поклав голову їй на плече.

Ярвен опанувала себе. Сну наче й не було. Хотілося, щоб нарешті настав ранок.

Згодом — минула година, а може, й дві — водій потягся, кинув погляд через плече й мовчки запустив двигуна. Уже за кілька хвилин Ярвен заснула.

Прокинулась вона, коли машина досить різко стала. Білявий хлопець рвучко підвів голову з її плеча й стрепенувся. Ярвен хотілося протерти очі, але ж руки в неї були зв’язані.

— Виходьте, розімніть ноги! — сказав водій. Голос його лунав бадьоро.

Обидва хлопці вийшли з машини, водій розв’язав Ярвен руки й ноги і промовив:

— Ти, звісно, можеш спробувати втекти, але забіжиш, гадаю, не далеко. Ми бігати вміємо. До того ж нас троє.

Ярвен з подивом усвідомила, що вже не відчуває жодного страху. «Так ніби страх, коли довго не минає, може розвіятися сам собою», — подумала вона й глибоко вдихнула прохолоду раннього ранку. Не лишалося нічого іншого, як просто чекати.

Машина стояла на невеличкому кам’яному плато над водою. Унизу під ними виднілася дзеркальна гладінь моря, з якого на обрії саме вставало червоне сонце, помалу повертаючи всьому довкола первісні кольори. Ніч минула.

— Слухайте сюди, — сказав чоловік.

Обидва хлопці, що досі, як і Ярвен, стояли край плато, спостерігаючи схід сонця, обернулися до нього. Ярвен і далі дивилася в бік моря. Вона розуміла, що чоловік звертався не до неї. А проте нашорошила вуха.

— Ми з ним домовилися зустрітись біля порома. Доведеться йому довіряти, іншого виходу в нас немає. І все ж таки спершу я піду сам.

— А потім? — спитав смаглявий хлопець.

— Коли буду певен, що журналіст нікого за собою не привів, візьму його до вас у машину, — відповів чоловік. — Покажемо йому обох — справжню принцесу й фальшиву. Ярвен розповість йому свою історію. Коли народ дізнається, що його ошукали, що принцесою на її день народження насправді була не Малена, то чи віритиме він тоді Норлінові в усьому іншому, що той стверджує? — Він зітхнув і повів далі: — Ми вже не в змозі стати на перешкоді тому закону. Та, може, пощастить вплинути на настрої в країні так, що віце-королю стане важко ухвалювати такі закони. І він бодай не зважиться вже вводити на північ війська. І північ знову піднесеться духом. І Нагіра побачить… — Він примовк.

— Побачить, що можна ще досягти чогось і без терору? — спитав смаглявий хлопець.

— Я на це сподіваюся, — відповів чоловік.

— Але хто надрукує чи передасть по радіо його матеріал? — спитав білявий. — Після всього, що ти мені розповів… Яка газета? Яка радіостанція?

Чоловік помовчав, тоді тихо сказав:

— Ми мусимо довіряти журналістові. Бодай цьому одному. Досі він був на нашому боці. До того ж це досить цікава історія. Іншої ради я не бачу.

Потім чоловік пояснив, що вони мають робити, якщо він не повернеться.

— Але ж ти кажеш, що йому можна довіряти! — вигукнув білявий.

— Коли втікаєш, довіряти не можна нікому, — відповів чоловік. — Якщо до вечора не повернуся, сховайтесь у лісі. Вони, звісно, візьмуться потім шукати й вас. Якщо мене катуватимуть, я не певен, чи витримаю. Може статися так, що я вас викажу. — Він звів на них пильний погляд. — Ніхто не знає, що може виказати під тортурами. Але над ранок, коли рибалки виходитимуть у море, повз цю бухту пропливе в своєму старенькому дерев’яному човні без сигнальних вогнів Нанук. Про це вже домовлено. Подасте йому сигнал кишеньковим ліхтариком, і він причалить до берега. І переправить вас на північ.

— А потім? — спитав білявий. — А що потім?

— Не думай про це, — промовив чоловік. — Адже ми ще маємо надію, що в цьому потреби не буде.

Після того, як машина зникла в лісі, зв’язувати Ярвен руки й ноги вдруге хлопці не стали. Вони лише час від часу позирали в її бік та про щось перешіптувались. А згодом і взагалі почали вдавати, ніби Ярвен поряд нема зовсім. Мабуть, почувалися досить упевнено.

Тим часом сонце вже підбилося над головою, і потеплішало. «Звідки вони знають, як мене звати?» — раптом спало на думку Ярвен. На водяній поверхні північніше вона помітила край неба темну смужку. Там був, мабуть, північний острів.

Може, того вечора, коли цей хлопець проник до парку в Естерлінді, він підслухав розмови в маєтку, в яких ішлося про неї, і тому й знає її ім’я? А хто така Нагіра?

Над полудень Ярвен завважила, що хлопці занепокоїлись і почали поглядати то на свої годинники, то на сонце, а смаглявий заходився переконувати в чомусь білявого. Один раз вони підійшли до того місця, де на плато сиділа, згорнувшись калачиком, Ярвен і надолужувала прогаяний уночі сон. Вони спинилися так близько, що чути було навіть уривки їхньої розмови. А також імена, якими хлопці звертались один до одного.

Про те, що старшого й нижчого на зріст звали Йоас, Ярвен уже знала. А білявого він називав Малі.