— Опісля ми це втратимо, — промовив Тілокі. — Нагіро, ти справді хочеш від цього назавше відмовитись? Адже це — одна з найкращих наших схованок!

— Інакше не вийде, — коротко кинула Нагіра. — Вони перевірятимуть усе, про що вона казатиме. А тепер, Ярвен, добре все запам’ятовуй. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш, залежатиме, чи вони тобі повірять. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш… — Вона помовчала. — Залежатиме доля Скоґландії.

Ярвен кивнула головою, Лорок зав’язав їй очі й некошеною травою повів її поперед себе до хати.

— Запам’ятовуй кожен звук, кожне шарудіння! — нагадала їй Нагіра. — Запам’ятовуй, як тут пахне, де на щось наштовхнешся, через що перечепишся! Коли ми привезли тебе сюди, самої хати ти не бачила: всю дорогу на очах у тебе була пов’язка, ми її скинули аж у комірчині, а коли ти звідси втікала, то теж, мовляв, не до роздивляння було! Але ми протримали тебе тут під замком не менше трьох днів, тож маєш запам’ятати, що чула, як воно на душі, коли сидиш у замкненій комірчині сама. Щоб уміла про все це їм розказати! — Вона причинила за Ярвен двері й крутнула ключа в замку.

Комірчина була маленька, під нетинькованою стіною — дощаний тапчан, у кутку на підлозі — відро. Ярвен виглянула в заґратоване вікно: на здичавілій галявині повсюди росли молоді берізки. Прислухавшись, почула, як неподалік дзюрчить струмок.

У хаті десь розмовляли її супутники. Крізь дерев’яні стіни голоси ледве проникали, зрозуміти їх було важко, але де чий голос Ярвен чула. «Викрадачів четверо!» — нагадувала їй Нагіра, і якщо судити з голосів, то один із них був, мовляв, жіночий.

Ярвен лягла на тапчан і натягла на себе тоненьку ковдру. Уночі вона нібито мала мерзнути. А де висів місяць, як поглянути з вікна? Та навряд чи їй доведеться розповідати про це так докладно, про це вони, певно, не розпитуватимуть.

— Нагіро! — гукнула Ярвен. — Думаю, я це запам’ятаю! Тепер я в курсі!

Десь у глибині хати брязнула об порцеляну чи то ложечка, чи то виделка; хтось засміявся.

— Нагіро! — знов гукнула Ярвен. — Випускайте вже мене звідси!

Не може ж бути, щоб її ніхто не чув, адже стіни тут досить тоненькі.

— Гей, Нагіро! Я вже все роздивилась!

Розмова за стіною тривала. Нарешті Ярвен почула кроки. Під дверима вони завмерли.

— Сподіваюся, ти там не нудьгуєш! — промовила Нагіра. Голос у неї був холодний. — Сподіваюся, тобі в нас до вподоби, маленька Ярвен! А ще я сподіваюся, що тут, у темному лісі, серед ночі, самій-самісінькій тобі не буде страшно. Мені шкода тебе, але ми не маємо змоги тут довше затримуватись. Ми лише хутенько щось іще перекусимо — і знов у дорогу. Мені шкода, адже помирати з голоду не дуже приємно, а зі спраги — й поготів. Та за кілька днів люди, кажуть, непритомніють, а потім це вже не має ніякого значення. Бувай, маленька Ярвен! Бувай!

— Нагіро! — вереснула Ярвен.

Але кроки вже стихли.

— Нагіро! — не своїм голосом закричала Ярвен, скочила з тапчана й загупала кулаками в двері. До горла їй підкотилася нудота, серце шалено калатало. — Нагіро! Що все це означає?!

Але ніхто не відповідав. Звідкись почулися такі звуки, наче хтось підсовував назад під стіл стільці.

Ярвен молотила кулаками в двері доти, доки потерпли руки.

— Малено! Йоасе! — гукала вона, нічого не розуміючи.

Ярвен усе гупала в двері, кричала, з чола їй стікав піт і заливав очі. Чому вони направду замкнули її? Що це їм дасть? Адже так вони свого плану повік не здійснять!

— Нагіро! — кликала Ярвен. — Малено! Йоасе!

Невже Нагірина ненависть і досі така глибока, — ненависть до Норліна й переможної суперниці, чиєю донькою була Ярвен? Але чому за неї не заступилися бодай Малена чи Йоас? А може, Нагіра посадила під замок і тих двох — може, десь в іншій комірчині?

— Нагіро! — не вгавала Ярвен. — Нагіро, прошу тебе! Ну, прошу тебе, благаю! Нагіро! — Вона ридала, як мала дитина.

— Бувай, маленька Ярвен! — пролунав за дверима Нагірин голос. — На жаль, у нас іще багато справ.

Котрийсь із юнаків засміявся.

— Малено! — схлипувала Ярвен. Голос у неї зірвався.

— Хай щастить, Ярвен! — кинула за дверима Малена. — Влаштовуйся там зручненько!

— Атож, влаштовуйся зручненько, — додав Йоас. — Адже ліжко там є.

Згодом захурчав двигун, потім другий. Ярвен почула, як авта рушили з галявини. Дівчина впала на тапчан і обхопила руками голову. Її пойняла паніка.

Больштрем рвучко відчинив двері до Норлінової спальні. Лампа на нічному столику яскраво горіла, але Норлін уже лежав роздягнений у ліжку й спав. Напроти ліжка стояв телевізор з широченним екраном. На ньому миготіли кадри з нічного життя, звук не працював.

— Норліне! — вигукнув Больштрем і ввімкнув такий гучний звук, що й мертвий прокинувся б.

Норлін підхопився й зиркнув на будильника на нічному столику.

— Друга година! — промовив він. — Больштреме, заради Бога, що сталося?

Больштрем тугіше затяг пояса на своєму домашньому халаті, сів на стілець біля вікна й сказав:

— Зараз побачиш.

Норлін втупився в екран. Знову зйомки з вертольота, зеленаве світіння приладів нічного бачення, рокіт гвинтів.

— А що таке? — озвався Норлін і сперся на лікоть. — Що сталося?

— Вони позбавляють нас роботи! — махнув рукою Больштрем. — Міст через ущелину на південному острові.

Цієї миті вертоліт опустився майже до самої землі й повернув убік. На екрані постав кілометровий каркас із заліза й бетону, напнутий над найглибшою ущелиною в Скоґландії, — елегантний, тендітний витвір, що нагадував мереживо щонайтоншої роботи. Гордість країни! Тепер цей міст посередині був розірваний. З руїни стриміла плутанка сталевих ферм і балок, стометрові опори попереламувались, мов сірники.

— О Господи! — прошепотів Норлін. — Але ж про це ми не домовлялися, Больштреме!

— Звичайно, ні, — відповів Больштрем.

Тепер вертоліт пірнув в ущелину й полетів уздовж мосту — власне, уздовж того, що від нього лишилося.

— А крім того, якби, на мою думку, був потрібен іще один теракт, то спершу я спинив би свій вибір, безперечно, не на мосту. Надто дорого він обійдеться нам, Норліне. Відбудовувати його доведеться роками, для скоґландської економіки це просто катастрофа. Перервано найкоротше сполучення між півднем і північчю, й наслідків цього я навіть не годен собі уявити. — Больштрем зітхнув. — Саме того ж ми, зрештою, й вибрали стадіон, — додав він. — Вплив на населення колосальний, а економічні втрати мінімальні.

— Виходить, це не ми? — спитав Норлін. Очі в нього тепер були широко розплющені, від утоми в них не зосталося й сліду.

— Про що ти кажеш?! — роздратовано кинув Больштрем. Він устав і заходив узад-уперед по кімнаті. — Адже ми не божевільні, щоб самим собі завдавати такої шкоди! Цього разу то були таки бунтарі, Норліне, й церемонились вони, Бог свідок, не дуже! Добре хоч, що цей теракт вони вчинили вже після півночі, коли на мосту було небагато машин. Щоправда, напевно не відомо, скільки їх полетіло в прірву. Зважитись на останній крок, найгірший, вони вочевидь усе ще бояться. Але жертви будуть і так. Справа обертається таки серйозно, Норліне! Це вже починається! Хтозна, що стане їхньою ціллю наступного разу!

Норлін важко засопів і пробурмотів:

— Тоді вибору нам уже не лишається. І розуміти це мають усі. Всі! Ми мусимо нейтралізувати їх. Мусимо ввести на північ війська! У мирній Скоґландії місця для таких людей немає!

Больштрем замислено кивнув головою й забубонів:

— Гадаю, тепер уже не знайдеться нікого, хто б цього не усвідомлював. Це мають утямити навіть найбільші ідеалісти й мрійники! І все ж… не хотів би я, щоб ціна виявилась така висока. — Він спинився перед Норліновим ліжком. — Тобі треба вставати, Норліне. Ми негайно вилітаємо до ущелини. Ще вночі ж таки. Віце-король має бути там, де сталася катастрофа, не гаючи жодної хвилини. Треба вже давати перші інтерв’ю. І накажи армії перейти до повної бойової готовності. Тепер повсюди, у всіх на очах мають бути уніформи. Це заспокоює людей і водночас нагадує їм про те, яка велика небезпека.