— Господи, зараз вона зомліє! — промурмотіла Нагіра. — Довго вона так не витримає.

Просто перед обличчям Ярвен з’явився мікрофон.

— Ваша високосте! — вигукнув якийсь запопадливий репортер. — Чи не розповіли б ви нам коротко про те, чого ви зазнали, коли вас викрали?

— Вона йому не відповість, — сказала Нагіра. — Вони, певна річ, заборонили їй розмовляти, ось побачите.

Ярвен схлипнула, й Норлін роздратовано відштовхнув мікрофона вбік.

— Годі! — кинув він. Тоді поклав руку на плече Ярвен і пригорнув її до себе. («Цікаво, — подумала Нагіра, — хто ще, крім мене, помітив, як відсахнулась Ярвен?») — Бачить Бог, принцеса й так стільки всього зазнала! Тепер їй потрібен насамперед спокій. — Він погладив Ярвен по її тепер білявій голові. — Двір ще сьогодні видасть бюлетень, — провадив віце-король. — Ми звертаємося до населення з проханням не дуже лякатися, коли тепер у країні повсюди стане видно присутність нашої армії. Вона покликана захищати всіх нас. Мені дуже не хочеться нагадувати про це, але кожен громадянин має усвідомлювати: Скоґландія перебуває у стані війни. Війни проти бунтарів із півночі.

На екрані знову з’явилася телестудія, і журналіст відрекомендував свого співрозмовника.

— А тепер вони влаштують невеличку дискусію, — прокоментувала Нагіра. — Комусь дозволять вказати на те, що провина лягає не на всіх північних скоґланців, що не всі північани — бунтарі, що всі законослухняні південці дуже шкодують, адже на півночі доводиться страждати й тим, котрі, власне, завжди лишалися вірними прихильниками півдня. Що, однак, усі ці теракти були б неможливі, якби бунтарі не мали підтримки серед широких верств звичайнісіньких громадян на півночі, й саме тому, мовляв, таким звичайнісіньким громадянам на півночі й доводиться страждати. Але ні, цього нам уже не конче вислуховувати!

Тілокі вимкнув звук і спитав:

— І що тепер?

— Тепер нам лишається тільки чекати, — відповіла Нагіра. — Поки Ярвен подасть нам сигнал. Інук каже, холодильник, морозильник і винний погрібець повні. Хто бажає поласувати фазаниною? Скуштувати вина нам, на жаль, зась. Ми мусимо мати світлі голови й бути до всього готові.

— Фазанина! — промовив Йоас. — Я не куштував її вже цілу вічність!

Загалом Йоасаві було цілком байдуже, що їсти. Просто він мав що-небудь робити, щоб не так стомливо було чекати.

Тіна штовхнула двері поліційного відділку. Поки дівчина їхала сюди на велосипеді, пустився дощ, але знімка вона сховала під куртку.

— Добридень! — привіталася Тіна й зачекала, поки із задньої кімнати вийшов літній чоловік у синьому форменому светрі поліцейського. — Я хочу подати заяву про пропажу людини.

Чоловік звів брови й перепитав:

— Ти? Що ж, викладай.

Тіна розгладила на перегородці знімок, повернула його так, що Ярвен усміхалася вже до поліцейського, й пояснила:

— Це моя подруга Ярвен. Пропала у понеділок.

— Тоді чому ж її не шукають батько й мати? — спитав поліцейський.

— Таж і вона зникла! — відповіла Тіна. — Її мати. — І розповіла про те, що сталося. — А оце щойно знов увімкнула новини, дивлюсь — і знову Ярвен! — вигукнула дівчина. — Ладна заприсягтися, що то вона! Але вигляд у неї був такий… ну геть ніякий. Може, вони її там мордують? Ви повинні це з’ясувати! Ви повинні забрати її зі Скоґландії!

Поліцейський привітно всміхнувся й промовив:

— Ну, а тепер про все це ще раз. Тільки не поспішай, щоб я встиг записати. Отже, в понеділок твоя подруга Ярвен — оце вона тут на знімку — не прийшла до школи й відтоді не дає про себе знати. На телефонні дзвінки не відповідає. І матері її вдома теж вочевидь немає. Поки що так?

Тіна кивнула головою.

— Водночас по телебаченню в новинах тобі вже вдруге на очі трапляється дівчина, навдивовижу схожа на твою темноволосу, смагляву подругу. Щоправда, та дівчина білява й голубоока, а крім того — вона принцеса Скоґландська. Поки що правильно?

Тіна знов кивнула головою.

— Сьогодні починаються шкільні канікули й уся країна кудись виїздить, — промовив поліцейський. — А дехто має бажання виїхати ще заздалегідь, хоча в школах дають дозвіл на це не дуже охоче. Що ти мені відповіси, якщо я скажу тобі таке: твоя подруга з матір’ю вже тишком-нишком вибрались у відпустку, й тому немає жодної причини морочити собі голову? У ці дні таких випадків — тисячі, якщо не більше.

— Так каже й моя мати, — спантеличено відповіла Тіна. — Але ж хіба випадково те, що точнісінько в цей самий час з’являється ота принцеса, тютінька в тютіньку схожа на Ярвен?!

Поліцейський покрутив у руках знімка й привітно проказав:

— Усяк буває… усяк буває… Моя дружина розуміється на цьому, либонь, краще, вона одразу могла б сказати нам, чи схожа твоя подруга на якусь там принцесу. Я в цьому ділі не дуже тямлю. Та здається мені… Навіть якби вона й справді була так навдивовижу схожа на ту принцесу, — а це, звісно, цілком можливо, — все одно мені здається, що це тобі все ж таки привиділося. Просто через те, що ти так стривожена за подругу. Що, між іншим, свідчить про твою гарну рису.

Тіна мовчки втупилася в поліцейського й нарешті спитала:

— То ви, отже, нічого робити не хочете?

— Зробити я не можу анічогісінько, навіть якби й хотів, — відповів поліцейський. — А надто за таких обставин. Інша справа, якби до нас прийшла її мати.

Тіна схопила знімок і сховала його до кишені.

— «Поліція — твій друг і помічник»! — кинула вона.

І тієї ж миті пошкодувала, що не прикусила вчасно язика. Не конче ж отак без потреби дражнити поліцію! Тим більше, що інколи вона, Тіна, катається на велосипеді без фари.

Ярвен проспала цілий день. Вона неодмінно мала добре відпочити й бути готовою до того, що їй належало тепер зробити. Про це їй настійливо нагадувала Нагіра.

— Я, коли чогось боюся, нізащо не можу заснути! — відповіла тоді Ярвен, але Нагіра лише засміялася.

До вечері вона весь час сиділа біля вікна. Десь там, на протилежному пагорбі, має стояти будинок, у якому Нагіра, Малена та Йоас тепер очікують на її сигнал. Ярвен намацала в ногах ліжка кишеньковий ліхтарик, навряд чи більший від кулькової ручки, — вона сховала його там одразу, щойно ступила до кімнати. Певна річ, потім вони обшукали її одяг. («У тебе лиш один шанс: відразу його сховати», — наказувала Нагіра.) Телефонувати, надсилати есемески — марна праця. Вони вже довели, що її мобільний телефон тримають під контролем.

Ліхтарик лежав ще там, куди вона його й засунула. Вони все обговорили, детально спланували, сумнівів Ярвен не мала.

Її проймав трепет. Вона надіслала ще одне повідомлення на мамин номер — адже було б неприродно, сказала Нагіра, якби за таких обставин вона знов і знов не намагалася б зв’язатись із матір’ю. Відповідь Ярвен навіть не читала: бозна, хто її написав. Досі вони грали з нею в їхню гру; тепер вона грала з ними в гру свою.

Уздовж огорожі походжали охоронці з гвинтівками через плече. Прощаючись, Нагіра попередила, що після втечі Ярвен так і буде. «Але тоді, — додала Нагіра, — їм доведеться вибирати: або охоронці, або собаки, бо з тими й тими водночас нічого не вийде, якщо вони не хочуть, щоб ті тварюки пороздирали їхніх охоронців на шматки».

— Вони не тварюки! — заперечив Йоас. Він уже приготувався до зустрічі з ними.

До кімнати ступила Тяркс — тихо, щоб не розбудити Ярвен, якщо та ще спить, — і майже з полегкістю зітхнула. Усе складалося навіть краще, ніж можна було сподіватись.

— Ну, то як тобі ведеться тепер? — спитала вона; в її голосі Ярвен і досі ввижалося співчуття. — Виспалась?

Ярвен кивнула головою. І знову завважила, що, як тільки пробувала розмовляти, на очі їй усе ще відразу накочувалися сльози. Та дарма. Адже у викрадачів вона так настраждалася!

— Тоді ходімо вечеряти, — сказала Тяркс. — У нас в Естерлінді тим часом уже навіть завели кухарку — віце-король наполіг. Він хоче, щоб ти набралася сили, адже ти стільки часу майже нічого не їла! Та й для нас усіх це теж, звісно, приємна новина, тепер ми на кожен обід чи вечерю можемо сподіватись якоїсь невеличкої лакоминки! А сьогодні на вечерю — лящ у винній підливі.