— Хоч озвися! — попросив Йоганнес. — Іди сюди, Поллілі! А то я з’їм яблуко сам!

Хоч і добре знав: цим її не злякає. Зрештою, Поллілі не розуміла жодного людського слова.

Йоганнес зітхнув. Зігнувшись почав обходити подвір’я, обмацуючи поглядом кожен сантиметр землі. Ще трохи — і доведеться шукати з ліхтариком. Уже засвітилися перші вікна, і їхнє приємне, затишне світло полилося надвір, у сутінь.

— Поллілі! — приглушеним голосом іще раз гукнув Йоганнес. І зупинився як укопаний перед Бріттиними трояндами.

— Ні! — тільки й промимрив він.

Нора в землі цього разу була більша, ніж будь-коли раніше, і видно було: вглиб веде хід… Під трояндовими стеблами нерівними купками лежала земля.

— Ах ти, дурна тварючко!

Треба буде завтра піти в зоомагазин і порадитись, але йому все ще не вірилось. Бо морські свинки не риють нір. Та ще й таких великих, широких, глибоких. Так-так, морські свинки не риють нір, жодна морська свинка. Крім Поллілі?

— От лайно! — спересердя кинув хлопчик і почав згортати пухку землю в нору. А що, коли там, під землею, лишилася Поллілі?

І цієї миті почув її писк.

— Поллілі! — полегшено прошепотів Йоганнес. — Ось де ти!

Поллілі сиділа на моріжку, лише за кілька кроків від господаря, і мала такий вигляд, ніби просилася, щоб він її взяв на руки й посадив у клітку. Так вона не поводилася ще ніколи!

— Ага, тепер на тебе страх найшов! — сердито мовив Йоганнес і схопив тваринку. — І навіщо ти викидаєш такі штучки, ти, дурна тварючко? Ти ж не кролик!

Коли вони опинилися перед кліткою, морська свинка захвилювалася ще дужче, запищала голосніше і мало не вирвалася з Йоганнесових рук.

— Так-так, тепер тобі хочеться швидше додому! — сказав хлопчик. — Але спочатку треба було все перевернути догори дриґом. Знаєш, що з тобою зробить Брітта, як переконається, що то ти риєш ті нори?

І посадив Поллілі в сіно. Морська свинка зараз же й зарилася туди, викопавши собі писочком та передніми лапками теплу, затишну печерку.

— Коли ти нарешті вгамуєшся? — запитав Йоганнес, уклякаючи навколішки перед кліткою.

І тут щось заверещало — тоненьким, пронизливим голоском.

Йоганнес умить зачинив дверцята клітки ще й взяв на засув. У нього тремтіли пальці. Він ще ніколи не чув, щоби Поллілі так кричала!

Що ж воно діється там, у клітці, під сіном? Але роздивитися було годі, бо подвір’я давно вже поринуло в сутінь. Ось сіно заворушилося…

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес.

Він усвідомив: таки треба відчинити дверцята і з’ясувати, що воно там коїться. Бо то ж не Поллілі так кричала! А якщо все-таки вона? Тоді хіба що від смертельного страху… А він же її ще й замкнув, разом з її лютим ворогом!

«Отже, це не вона вирила ту нору? — подумав Йоганнес. — А хто ж тоді? Кріт? Про кротів не може бути й мови. Кролик? Кролів морські свинки не бояться. Хто ще вигрібає собі нори? Лисиці, ну ще борсуки. Але звідки їм тут узятися, лисиці чи там борсуку, отут, біля гавані?»

І все ж таки могло бути тільки щось таке. На їхньому подвір'ї оселилася лисиця! Можливо, хтось із мешканців, котрий має ключа від підвалу, підкинув ту звірину. От хоч би й пан Покашиїнський, той на все здатен. Підкинув лисицю саме з таким задумом, щоб вона зжерла Поллілі! Аби Йоганнес і Брітта не мали більше ні краплини втіхи на своєму подвір’ячку. Йоганнес глибоко вдихнув. Якщо там, у клітці, засіла лисиця, то це означало, що Поллілі там більше не сидить — принаймні вона вже нежива! У такому разі він їй, бідолашці, вже нічим не допоможе. Однак треба хоч глянути. Бо потім він собі не пробачить. Уява вже малювала йому картину: маленька закривавлена шкурка серед сіна й соломи.

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес і обережно, на палець, прочинив дверцята клітки. Лисиці й людей кусають, від паніки, коли бачать, що загнані у безвихідь. А ще лисиці бувають хворі на сказ. — Поллілі, ти ще жива?

Сіно заколивалося, потім долинуло знайоме попискування.

— Поллілі, вилазь! — гукнув Йоганнес. Від полегшення, на радощах, він був ладен її навіть обійняти, якби це було можливо — обійняти морську свинку. — Ага, ось де ти!

І шаснув рукою в купу сіна. Цього разу він уже не так злякався того вереску. І те, що він ухопив пальцями, було зовсім не хутро. То була тканина, якийсь одяг! Зовсім не думаючи, що робить, хлопчик потягнув за той одяг — тоді як Поллілі сиділа біля його руки й тільки попискувала. Однак те, що Йоганнес тягнув, чинило йому опір!

— Моа! — вигукнув переляканий хлоп'ячий голос, і не було жодного сумніву: кричало всередині клітки. — Моа, допоможи ж мені!

І тоді хтось щосили увігнав дрібненькі зубки у вказівний палець Йоганнеса.

Тримаючи Поллілі на колінах, Йоганнес сидів на холодній землі під кліткою і важко дихав. На вказівному пальці чітко видніли сліди дрібненьких зубів, а в одному місці навіть проступила кров. Але болю хлопчик не відчував. Тільки серце калатало, мов шалене.

«Зараз я збожеволію! — думав він. — Ну, Країдлінґ зрадіє! А з ним і Покашиїнський. Я не витримаю. Вчора за один день — Країдлінґ і Кевін, а за сьогодні — Покашиїнський та зникнення Поллілі. Ніколи не думав, що маю такі слабкі нерви.»

Висадивши Поллілі на землю, швидко взяв на засув дверцята клітки. «Отже, мені чулися голоси. Отак воно й починається… Бідолашна Брітта!»

Поллілі все попискувала, намагаючись заховатися господареві під лікоть.

«Але ж і вона почула, хоч би що то було! Чи побачила. А то б не верещала так відчайдушно…»

Механічно погладив спинку Поллілі. «Якщо це не вона верещала, тоді хтось інший? Мабуть, у клітці є хтось? Можливо, я таки не збожеволів».

Йоганнес майже впритул наблизився обличчям до сітки.

— Агов! — прошепотів він.

У клітці панувала тиша.

— Агов, є хтось там?

Під сіном щось заворушилося, потім виткнулася невеличка рука.

— Хвилинку! — промовив дівчачий голос. На поверхню виринула маленька голова, зі стеблинами сіна в скуйовдженому волоссі. Далі випросталась і вся крихітна постать. То була дівчинка: зависока, щоб прямо стояти у клітці, але навряд чи більша за кішку.

— Гей ти, начувайся! Бо вкушу ще раз!

Йоганнес відсахнувся.

— Ось що я тобі скажу! — енергійно заговорила дівчинка, сіпаючи сітку. — Ми знаємо, що ти тримаєш Антака й Ведура, тож не прикидайся таким невиннятком! Але ми тобі цього не попустимо, правда, Ніссе? Ми знаємо прийомчики!

У сіні біля неї щось зашелестіло, й ось з’явився хлопець: на голову вищий за свою подружку, але явно не такий бойовий, як вона.

— Саме так! — промовив той тремтливим голосом. — Тож начувайся, ти!

«Видно, що й вони бояться, — збентежено подумав Йоганнес. — Якщо вони не примари…»

— Я їх навіть не знаю! — собі на подив, відповів їм хлопчик. — Тих двох із кумедними іменами. Я до того непричетний.

— Тоді випусти нас! — суворо звеліла дівчинка. — Негайно! — І штурхонула в бік хлопця, що стояв поруч неї.

— Саме так! — повторив той і прокашлявся. У Йоганнеса на колінах пискнула Поллілі.

— Зараз! — мовив Йоганнес. — Секунду!

І помчав східцями до кухні.

Було лише дві можливості.

Йоганнес сидів за кухонним столом, витріщившись на двері. Поллілі заповзла під мийку, сховавшись за завіскою.

«Або, — пробурмотів сам до себе Йоганнес, — я залишу їх на цілу ніч у клітці. Просто лишу і край, так ніби нічого й не трапилось. Поза тим, що я заніс Поллілі до помешкання. Вранці якось поясню це Брітті».

Але тоді він так нічого й не довідається. І не знатиме, чи й справді він збожеволів і все те йому лише приверзлося. А також не знатиме (якщо ті двоє існують, реально сидячи у Полліліній клітці), чого вони від нього хотіли. Не кажучи вже про те, що їм уночі, очевидно, буде досить холодно там, надворі у клітці, тож, якщо вони застудяться, винен буде хто? Йоганнес.

«Або ж я їх випущу, — промимрив Йоганнес. — Як ти скажеш, Поллілі?»