Морська свинка навіть не поворухнулася, але він, звісно, й не сподівався від неї жодної відповіді. Поки Поллілі поводилася, як нормальна морська свинка, то і її господар міг сподіватися, що, можливо, і з ним усе в порядку.

— Так, я їх випущу! — вирішив Йоганнес. — А там побачимо.

Хвильку подумав іще про прийомчики та витівки, про які говорила та крихітна дівчинка.

Якщо ті двоє і справді існують, то це шаленіше за все, що пережив досі Йоганнес. Він би вже не здивувався, коли б вони оце зараз прилетіли до нього, вимахуючи чарівною паличкою. Хоча, в такому випадку, чого би їм було благати його, щоби випустив їх із клітки?

Йоганнес схопив ліхтарика й повернувся на подвір’я.

— Ви ще тут? — тихо запитав він.

Малята сиділи на підлозі клітки в сіні й дивилися на нього.

— Захищайся! — закричала дівчинка. Хлопчик затулив рукою обличчя.

— Я міг би вас випустити, — мовив він.

— То відчини! — крикнула дівчинка. — Швидко!

— За однієї умови, — додав Йоганнес.

Хлопець обережно відвів руку від обличчя й витріщився на кишенькового ліхтарика, промінь якого Йоганнес спрямував тепер на землю, аби не сліпити тих двох.

— І йому не потрібен дріт? — запитав хлопець.

— Кому? — не зрозумів Йоганнес. Він усе ще тримався віддалік. Таки, здавалося, ті двоє і справді існують. Але, в такому разі, вони могли нести й загрозу.

— Та отому твоєму денносвіту! — пояснив хлопчина, і тепер голос його звучав уже не перелякано, а швидше схвильовано. — Ніякої сили струмів?

— За якої умови? — перебила його дівчинка.

— Що ви мене більше не кусатимете, — сказав Йоганнес. — І що не накиваєте п'ятами. Ви даєте мені слово честі, що не втечете і не кусатиметесь. І жодних витівок. Тоді я вас випущу.

Дівчинка просунула три пальці крізь сітку.

— Але ж це три умови! — наголосила вона.

— Моа! — дорікнув хлопець і штовхнув її. — Отак завжди: тільки вона повинна мати слушність, — виправдовувався він перед Йоганнесом. — Домовитися з нею нелегко, а це від того, що вона, розумієш, майже готова лі-фея. — Тут Йоганнес згадав про Ліну. — Ми обіцяємо тобі.

— А ти? — звернувся Йоганнес до дівчинки.

Та сердито кивнула.

— Але це три умови, — уперто повторила вона.

Йоганнес відсунув засув, тоді відступив на крок назад.

— Відчинено!

Хлопець зважився перший. Якусь мить він посидів на краю, силкуючись крізь пітьму оглянути подвір’я, а тоді відштовхнувся й зістрибнув на моріжок.

Йоганнес спрямував промінь ліхтарика на землю перед самою кліткою. Дівчинка стрибнула в середину світляного кола.

— Ну! — Вона склала руки на грудях. — Вимкни.

Лише тепер, коли гості стали біля нього, Йоганнес допевнився, які маленькі вони були насправді. Схоже було, що жодне з них не могло б зіп’ятися вище сидіння стільця, але й не виглядало, ніби вони перестали рости: у всьому правильні пропорції, і ні голова, ні руки-ноги не були завеликі порівняно з рештою тіла. Просто вони мали такий вигляд, ніби хтось їх зменшив за допомогою якогось пристрою.

— Завітайте до мене! — запросив Йоганнес. Йому все ще було трішечки страшно, чи не кинеться зненацька котресь із них кусатись. Особливо дівчинка. Бо хлопчина мав ніби цілком приязну вдачу. — Тут, на подвір’ї, нас може хто завгодно побачити.

Перед східцями Йоганнес зупинився.

— Може, я вас піднесу нагору? — ніяково запропонував. Бо як же їм, із їхніми коротенькими ніжками, зійти з ним, коли висота східців така велика?

— Не чіпай мене! — закричала дівчинка й відстрибнула набік. — Іди попереду!

— О’кей! — знизав плечима Йоганнес.

Він чув, як вони позаду сопуть, долаючи східці руками й коліньми, як це роблять малята. Подумав, який твердий метал східців та які гострі краї. Але не обернувся: мабуть, не треба аж так дуже набиватися зі своїми послугами.

— Заходьте! — мовив він, відчиняючи кухонні двері. Зі стелі звисала Бріттина велика кругла паперова лампа, заливаючи кухню м’яким, лагідним світлом. Після темряви дворика вона підкуповувала домашнім затишком, немовби запрошувала гостей завітати.

Одначе малючки злякано відсахнулись.

— Це пастка! — просичала дівчинка.

Хлопчина не був такий упевнений.

— Але ж як нам інакше… — промимрив він.

Йоганнес упав перед крихітними гостями на коліна. Навіть у такій позі він виглядав удвічі вищим за них.

— Присягаюсь! — урочисто проказав він, піднісши догори три пальці. — Клянусь, що жодної пастки тут немає. І що я вам — слово честі! — дозволяю втікати, коли тільки вам заманеться. Бо й так непросто буде порозумітися з моєю матір’ю.

Але хлопчина все ще невпевнено роззирався. До кухні він так і не увійшов, але видно було, що він охочіше, ніж дівчинка, почне принаймні розмову з господарем.

— Ти сказав, що не тримаєш їх у полоні! — дорікнув він. — Тепер ми знаємо, що ти брешеш. Бо інакше де б ти взяв Ведурові денносвіти?

— Ти брешеш, ось докази твоєї брехні! — сказала дівчинка, тулячись до хлопчини.

Раптом прибульці мало не попадали в кухню.

— Кого це я тримаю в полоні? — спантеличено спитав Йоганнес.

— І ображати нас тобі ніхто не дозволить! — заявила дівчинка.

Йоганнес про всяк випадок відступив від них іще на крок. Коли крихітна гостя отак лютує, не виключено, що й знову кинеться кусатись.

— Та кажу ж я вам! — вигукнув господар. — Я навіть не знаю, про кого ви говорите!

Але тепер розсердився і хлопчина.

— Ти викрав Ведура! — вигукнув той. — Чи взяв ти ще й Антака в полон, цього я не можу сказати напевне. Але Ведура ти достеменно викрав! Бо звідки ще взяв би ці денносвіти?

— Точно! — крикнула й дівчинка. — Ти захопив його і змусив зробити для тебе денносвіти! Тож нічого не змінилося: ви й досі такі самі, якими були! Ви захоплюєте нас і використовуєте наші здібності!

— Що? — розгублено перепитав Йоганнес. Оце тільки повірив, що його гості існують насправді, як вони почали плести такі дурниці, котрі лише в снах і бувають!

Він підвівся і ввімкнув кухонного телевізора, що стояв на підвіконні. Восьма вечора. Якщо зараз почнеться огляд денних новин, із називанням точної дати й повідомленнями, як і щовечора, тоді можна бути досить певним, що це тобі не сниться і ти не спиш. А якщо на екрані виникнуть постаті, яких не буває у повсякденному житті, тоді це точно сон…

— Говорить перший канал Німецького телебачення, — промовив знайомий голос диктора. — Доброго вечора, пані та панове…

Так, Йоганнес увімкнув дуже вчасно.

Одначе позаду тільки затупотіли крихітні ніжки: малючки кинулися навтіки униз по східцях, так ніби за ними сто вовків гналося.

— Гей, ви куди? — гукнув навздогін Йоганнес. — Чого це ви чкурнули геть? Це ж всього-на-всього новини!

Але з подвір’я ніхто не обізвався. Йоганнес причинив двері й сів перед телевізором, хоч і не розумів, що там показують. Поки дійшли до прогнозу погоди, його пульс знову нормалізувався. Хоча він так і не знав, що йому тепер робити.

На подвір’ї перелякані Нісс і Моа забилися в тісний проміжок під кліткою.

— Повзімо назад, Моа! — зашепотів Нісс. — Тунелем! Ми вже знаємо, хто тримає їх у полоні; маємо доказ! Підемо до короля і все йому розкажемо. Тоді він пошле сюди наших…

— Та невже? — ущипливо відказала дівчинка. — Він так і зробить? І що ж ти йому розповіси?

— Що ми знайшли доступ до світу людей! — схвильовано відповів Нісс. — Що вони й справді існують, люди, а не тільки в казках та переказах! Він нізащо нам не повірить!

— Невже? — насмішкувато витягла губи трубочкою Моа.

— Не повірить! — викрикнув Нісс. — Бо в це ніхто в краї не вірить! Але коли ми розповімо…

— І ти гадаєш, що тим самим повідомиш королю якусь новину? — запитанням урвала його Моа. — Сьогодні ти отримав свою фібулу, Ніссе, а міркуєш як мала дитина!

Нісс тільки безтямно витріщився на неї.