Торіл скептично примружився і поцікавився:

— А що ще є там усередині?

Цієї миті вони почули з дворика якийсь шум.

— Тихо! — прошепотіла Моа і скрутила звук. — Я йду подивлюсь. Може, щось сталося з кумедною гладкою тваринкою.

Торіл побіг за нею. Вони разом визирнули надвір крізь шибку дверей.

У дворику стояв чоловік, якого Моа вже бачила раніше і якого Йоганнес називав Покашиїнським. Він тримав у руці лопату — точнісінько таку, як і ті, що їх використовують для роботи в саду медлевінґери, й великими кроками виміряв дворик.

— Він збирається вимостити все подвір’я камінням, — пошепки пояснила Моа. — Викоренити всю траву. Люди не люблять рослин.

— Крім хлопця, — сказав Торіл. — І його мами.

Моа кивнула і притислася носом до шиби.

Чоловік почав копати землю біля троянд.

— Наш хід! — розхвилювалася Моа. — Так він знайде наш хід!

— Та він не втямить, що це таке, — заспокоїв Моа Торіл. — Він тільки хоче покласти свої каменюки.

Чоловік натягнув рукавиці й висмикнув троянду з землі. Жбурнув її у задній кут подвір’я і вхопив наступну.

— Він не має права! — засмучено прошепотіла Моа. — Вони належать мамі! Він не має права!

— Тс-с-с, Моа, будь тихо! — пошепки звелів Торіл. — Що ти вдієш? Не можна ж, щоби він нас помітив!

Моа запхала собі до рота кулак, щоб не закричати, й заплющила очі. Та коли вона їх знову розплющила, чоловік пішов до хатки тварини й відчинив заґратовані дверцята.

— Торіле! — вигукнула Моа. Вона спробувала присунути стілець до дверей. — Допоможи! Він щось заподіє тваринці! Кумедній гладкій тваринці!

Моа всім тілом натиснула на двері й здійнялась у повітря з такою швидкістю, що й сама здивувалася.

— Не чіпай її, чоловіче! — закричала вона. А позаяк ще не вміла до пуття керувати в польоті своїм тілом, то міцно гримнулася об його спину. — Негайно відійди від тваринки!

Із клітки почувся дикий писк наполоханого звірятка. Моа вхопила чоловіка за волосся й шарпнула.

— Що ти собі думаєш?! — верещала вона, входячи біля дверцят клітки в стрімке піке. — Ще раз — і я видеру тобі очі, будь певний!

Чоловік похитнувся, і Моа відчула неприємний запах хмільних напоїв, який знала від двірника. Людина спробувала обернутися, але ледве втрималась на ногах.

— Геть звідси! — не вгавала Моа, одночасно шукаючи гладку тваринку в соломі. — Забирайся, п’янице! Ще раз побачу тебе в дворі, тоді… — І потрясла маленькими кулачками перед його очима, що вирячились від страху.

Чоловік побіг. Кинув на землю лопату й зник у дверях підвалу.

— От так от! — переможно зітхнула Моа й погладила тваринку по спині. — Він тобі більше нічого не зробить.

У цей момент тваринка здригнулась.

— Той чоловік, — пропищала вона, і було чути, що вона аж тремтить від хвилювання. — Той чоловік…

Моа відчула себе неймовірно щасливою.

— Торіле, я можу розмовляти з тваринами! — горлала вона через увесь двір. — Я розумію гладку тваринку!

Торіл стояв у дверях, розпачливо прикладаючи до уст пальця. А тоді широкими нервовими рухами показав їй, щоб вона поверталася.

Моа зітхнула.

— Мені треба йти, кумедна тваринко! — сказала вона. — Торіл має рацію, не треба, щоби нас хтось побачив. А ти можеш бути спокійна. П’яниця не наважиться більше щось тобі заподіяти.

— Дякую! — сказала тваринка, смішно вовтузячись, і Моа здивовано подумала, що то був тільки писк, але водночас усе було чітко зрозуміло. — Той чоловік…

Але Моа вже полетіла назад.

— Ти здуріла! — прошепотів Торіл, коли вона приземлилася біля нього. — А якби тебе хтось побачив?

— То я мала дивитися, як він знущається з тваринки? — спалахнула Моа. — Чи, може, ти міг би на це дивитись?

Торіл похитав головою і сказав:

— Ні, напевно, ні.

— Чи, може, ти бачиш, що хтось визирнув у вікно? — продовжувала обурюватися Моа. — Побачив мене тільки захмелений.

— Сподіваюся, що це так, — сказав Торіл.

— Ще чого бракувало! — войовниче продовжила Моа. — Щоби хтось рився біля нашого проходу. Я цього не допущу.

Нісс приземлився на руки і коліна якраз тоді, коли корма баркаса настільки віддалилась від понтона, що ще мить — і стрибнути було б уже неможливо. Нісс завмер. Чи не викрив він себе, бува, гуркотом? Але тріск машини був такий гучний, що людина в каюті нічого не почула.

Палуба вібрувала у нього під ногами, і Нісс намагався втамувати свій страх. Він стиснув кулаки й міцно притулив їх до скронь. «Що може статися? — безгучно повторював він. — Що може статися? Я ж невидимий, невидимий, невидимий. Як не шумітиму, він мене ніколи не помітить. Та навіть якщо я штовхну щось, якщо щось впаде? Він подумає, що йому причулося. Мені не треба боятися, немає жодних причин для страху».

Каїн повільно оминув «Корделією-2» яхт-клуб, проплив під мостом. Тим часом Нісс обережно підкрався вздовж бортових поручнів до носової частини баркаса. Тепер він бачив, що канал впадав у широку ріку, береги якої були зміцнені мурами й увінчані високими вежами та помостами зі сталі. Хлопець почув якісь дивні, незнайомі йому звуки і на мить затулив собі вуха руками. «Корделія-2» сповільнила хід і майже зупинилася перед устям великого потоку, гойдаючись на неспокійній воді.

Ріка була жива. Кораблі найрізноманітніших розмірів пливли вгору і вниз і зникали в незчисленних бічних рукавах; гуділи корабельні гудки. Коли знову голосно затріщало і «Корделія» рвонула вперед, Нісс вчепився за металеві поручні й заплющив очі. Ріка була широка, і він намагався не думати про те, що сталося б, якби вони зіштовхнулися з іншим судном.

«Ой леле! — подумав Нісс. — Ці люди божевільні!»

Гуркіт був ритмічний, палуба рівномірно вібрувала, тож Нісс насмілився розплющити очі. І не зміг стримати зойку! На них із глибоким ревом насувався такий гігантський корабель, що в ньому помістилися б усі людські будинки, які він до цього часу бачив. На борту були нагромаджені велетенські ящики.

«Ой леле! — запанікував він. — Ой леле!»

Проте Каїн у рубці не хвилювався, ніби й не бачив корабля. Нісс зрозумів, що чоловікові байдуже: він не боїться. Вони прошмигнули просто під носом у велетня, а на середині ріки сповільнили хід, щоб пропустити наступний корабель-велетень. Кормова хвиля трохи погойдала баркасом, вони попливли іншою стороною потоку і зайшли у спокійніший бічний рукав, і Нісс зітхнув. Не можна так швидко лякатися! Людський світ — це людський світ, і тут все по-іншому.

«Треба думати про завдання, — повторював він. — Тільки це зараз має значення. Я єдиний, хто може його виконати, і я знайду Антака і Ведура».

Частину дороги зі школи вони пройшли разом.

— Тепер Томас постійно працює вночі! — сказала Ліна, добряче копнувши порожню пачку від чіпсів, яка летіла на неї понад тротуаром. — Скоріше би вже почалися ті його курси підвищення кваліфікації, щоби мені не треба було ночувати у бабусі Ільзи. Хоча з іншого боку добре: заробить трохи грошей.

— Ясно, — кивнув Йоганнес. Якийсь час він розмірковував, чи не розповісти Ліні те, що він знав. А тоді відкинув цю думку. Вона би передчасно засмутилася.

— Бувай! — гукнув Йоганнес і подивився Ліні вслід. Вона побігла вулицею вгору, і вітер куйовдив її волосся.

Йоганнес глянув униз, на Митний канал. Зараз на ньому не було жодного човна. Сонце зблискувало на темній воді, а в повітрі пахло весною. «Можна взяти й поїхати на море, просто сьогодні, — подумав Йоганнес і наморщив носа, вдихаючи запах гавані й корабельного палива. — Мабуть, там все вже не так, як у часи „Мобі Діка“ чи „Острова скарбів“. Але я знайду собі якусь роботу».

Удома він насамперед зазирнув у поштову скриньку. Крізь вузьку щілинку видніло щось біле. Але коли він відкрив кришку, звідти випав не конверт і не рекламка, а просто складений аркуш паперу.

Йоганнесові пальці трохи тремтіли, коли він ще на сходовій клітці розгорнув папір і прочитав: