«Сьогодні після обіду о третій. Дайхштрасе. Не забудь двадцятку». Це було написано почерком, ще трохи потворнішим за його власний. Підпису не було.

«Не забудь двадцятку!» — пошепки повторив Йоганнес, піднімаючись сходами повільно, наче старий. За всіма тими хвилюваннями через фібулу й Антака з Ведуром він зовсім забув про Кевіна. Вчора пополудні він ще радився з Ліною, де би йому заробити двадцять євро. Але потім раптово зник Нісс, Торіл розповів історію про медлевінґерів, і ще йому треба було якось перетравити інформацію про те, що його давній друг Томас, імовірно, і є тим страшним Каїном, котрий тримає в полоні батьків Нісса і Торіла. Тож Кевін раптом якось відійшов на другий план.

Але тепер ситуація змінилася. Йоганнес відчинив вхідні двері. «Не забудь двадцятку». Він думав про хлопчачий туалет у школі, про тунель і про Бріттину довгу дорогу додому щоночі в темряві, і йому стало моторошно. Як він міг забути про Кевіна! Треба було потурбуватися про те, щоби роздобути тих двадцять євро. Єдина надія, що, може, Брітта зберігає в креденсі недоторканний запас у порожній банці з-під кави. Йоганнес ще ніколи нічого не крав у Брітти, однак тепер ішлося про її захист.

— Лайно, лайно, лайно! — бурмотів Йоганнес і хвицнув чобіт, який стояв посеред коридору. — Торіле! Моа!

За причиненими дверима Бріттиної кімнати було чути стрілянину.

— Ви подуріли! — вигукнув Йоганнес, розчахнувши двері ногою. На килимі лежали Моа і Торіл, а довкола — руді качани від яблук, сирні шкірки й хлібні крихти. Юні медлевінґери дивилися телевізор.

— Тс-с-с! — прошепотіла Моа. — Зараз закінчиться!

— Вже закінчилось! — розлютився Йоганнес і вимкнув телевізор. — Хто вам дозволив увесь час сидіти в Бріттиній кімнаті?! Подивіться, який безлад ви тут влаштували!

Моа з Торілом невдоволено глянули вгору.

— Зараз поприбираємо! — буркнула Моа. — Зорова скринька —  це найліпше, що ви, люди, винайшли!

Йоганнес пішов на кухню, наказавши медлевінґерам позбирати за собою залишки їжі у пластиковий пакет.

— І що, щось відбувається? — запитав він, коли Моа викинула пакет у смітник. — Нісс вже дався чути?

Торіл похитав головою, а потім сказав:

— Але якийсь чоловік копав у дворі землю. Якби Моа не відігнала його, він, напевно, помітив би наш хід, а це нам ні до чого.

— їй вдалося відігнати Покашиїнського? — здивувався Йоганнес.

Моа пурхала вгору й униз перед холодильником, боксуючи в повітрі.

— Напад! Атака! — кричала вона. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!

— Ти йому такого наговорила? — вражено запитав Йоганнес, сідаючи на стільчик.

Моа жваво закивала.

— З родиною не варто жартувати, Луїджі! — вигукнула вона і злетіла догори, щоби зробити коло над столом. — Жени бабло, бо склеїш ласти!

— Та ні! — заспокоїв Йоганнеса Торіл. — Вона налетіла на нього, коли він хотів витягти з клітки гладку тваринку. Моа боялася, щоби він не завдав їй шкоди.

— Я — лі-фея! — вигукнула вона й глухим ударом приземлилася в Йоганнеса під ногами. — А ми, лі-феї, — захисники тварин!

— Так, Богу дякувати, — кивнув Йоганнес. — Покашиїнський бачив тебе?

— Чи бачив він мене? — скрикнула вона і знову почала боксувати кулаками в повітрі. — Та він тремтів від мене! Я вдарила його у спину, а потім я йому…

— Але тепер він все знає! — розпачав Йоганнес. — Ти що, не розумієш?! Я докладаю таких зусиль, аби вас сховати, а ти…

Щоби заспокоїти хлопця, Торіл поклав свою руку на його.

— Я швидко покликав її назад, — почав він. — Йоганнесе, я не думаю, що, крім Покашиїнського, ще хтось її побачив. А він був захмелений, каже Моа. Вона почула запах, та й виглядав він як захмелений.

— Захмелений? — перепитав Йоганнес.

— Коли він отямиться, то подумає, що нафантазував собі це на п’яну голову, — намагався переконати друга Торіл. — Таке трапляється з нашим двірником у нашому краї. Йому буде соромно, і він ні з ким не заговорить про це.

Йоганнес кивнув.

— Це за умови, що вас більше ніхто не бачив, — не вгавав він. — Бо інакше — якщо хтось піде в поліцію чи на телебачення… — Він засмучено глянув на Моа. — Яка ж ти дурна!

— А ще я можу говорити з тваринами! — заявила Моа, захекано гепнувшись на підлогу біля його ніг. — Йоганнесе, я розумію твою маленьку тваринку, а вона розуміє мене.

— Ти серйозно? — запитав Йоганнес й одразу ж забув усі свої страхи. — Але ж вона не говорить, як людина? Моя Поллілі.

— Вона говорить, як медлевінґер, — пояснила Моа. — Точнісінько так само.

Йоганнес зітхнув. Вміти літати, говорити з тваринами, бути невидимим. Чому він не народився медлевінґером? Чому мусить бути людиною? Яке несправедливе це життя!

— І що тепер? — перервав його думки Торіл. — Що робимо сьогодні після обіду?

Нараз Йоганнес згадав: «Не забудь двадцятку».

На нього чекав Кевін.

Вони пропливли ще трохи, потім зайшли в акваторію гавані. Гуркіт ріки сюди майже не долинав. Каїн пришвартувався, зістрибнув із судна й прив’язав його канатом.

Нісс приготувався стрибати. Скидалося, що будівлі в цьому районі гавані ніхто не використовує. Одна занедбана споруда височіла за кілька кроків від води. Було тихо, хіба що десь удалині приглушено шуміла ріка.

«Отже, це тут! — подумав Нісс, і його серце закалатало. — Саме таке місце і можна було собі уявити — безлюдне, відірване від усього світу. Отже, десь тут він їх і тримає».

Каїн стрибнув на землю і пішов до занедбаної будівлі.

У Нісса тремтіли руки, коли він витягав з-за пояса чорний апарат і натискав на вмикач. Зачекав, поки засвітиться віконце. Тим часом Каїн підійшов до будівлі і витяг з кишені в’язку ключів. Відчинив іржаві металеві двері і зник всередині.

«Треба повідомити Йоганнесу!» — схвильовано подумав Нісс. Лівою рукою він тримав апарат, а правою намагався намацати під одягом папірець, на якому Йоганнес записав йому цифри, котрі треба набрати. Нарешті знайшов, обережно витяг і розпрямив правим ліктем на коліні.

У цей момент двері будівлі відчинилися, і Каїн вийшов. Тепер він ніс ящик, очевидно, такий важкий, що сам він ледве спромігся його підняти. На півдорозі поставив ящик на землю, витер піт з чола і продовжив свій шлях.

Цього разу він зайшов на борт повільно й обережно. Нісс злякано зробив крок назад. І відчув, що наступив на канат і перечепився. Правою рукою йому вдалося втриматись, спершись на палубу, та все одно падіння супроводжувалося приглушеним гуркотом.

Каїн рвучко повернув голову, майже втратив рівновагу. Він дивився Ніссові просто в обличчя, але очі його ні на чому не зупинялися, з чого Нісс зрозумів, що він його не бачить. Натомість погляд Каїна спантеличено помандрував далі до води, де на хвилях погойдувалася обгортка з-під шоколаду.

З тріском Каїн поставив ящик на землю.

«Що, в біса…» — сказав він і підбіг до того місця, звідки мав би впасти папір. Ніссові ледве вдалося втиснутися в стіну каюти.

— Звідки воно взялося? — промурмотів Каїн, оглядаючи весь баркас. — Я щось чув!

Але з його голосу Нісс зрозумів, що Каїн не був надто схвильований. «Чи його голос — це той голос, який я чув сьогодні вночі? — думав Нісс. — Це він! Але голос уночі на складі важко порівнювати з голосом удень на човні».

Обійшовши баркас, Каїн, здавалося, заспокоївся. «Певно, у гавані хтось жбурнув папір від шоколаду з вулиці, — пробурмотів він. — Я би цих туристів позабивав».

Він завів машину.

Нісс розслабився. Поки баркас плив, він стояв перед ящиком навколішках. «Ведуре! — пошепки гукав він крізь вузенькі щілини між дерев’яними рейками. — Антаку! Ви мене чуєте?»

У ящику було тихо. «Напевно, він їх оглушив, — подумав Нісс. — О Боже, зроби так, щоби вони не відповідали тільки тому, що оглушені. Ведуре! — прошепотів він знову. — Антаку!»

Нісс відчував, як знову росте його страх.

Коли вони цього разу перетинали потік, Нісс навіть не дивився вгору. «Що ж Каїн зробив з Антаком і Ведуром, що вони так тихо сидять?»