При цих словах він потиснув Лесеві руку. Потім йому потиснули руку й інші, в тому числі й молоденька дівчина, що при цьому ще й приємно йому усміхнулася. Лесь помітив — всі вони на тильній стороні своїх долонь мали дивне татуювання, схоже на якусь емблему. Проте чоловік продовжував далі свою промову, і Лесь шанобливо кивав йому у відповідь головою. Перш за все зараз йому треба було бути чемним і приємним, оскільки він знаходився в абсолютно незнайомому середовищі. Хоча… цей книжковий хробак сказав про нього «прибулець з минулого». Цікаво, що він мав на увазі?

— …Ми понімаєм, — перейшов на більш, видно, звичний для нього суржик промовець, — насколько для вас, чіловєка, шо ще декілька хвилин тому жив у минулому сорокарічної давності…

— Боже! — вирвалось у Леся. — Невже я справді у майбутньому?!

— Конєшно, — в один голос підтвердили його здогад декілька чоловік.

— Тобто дорога крізь час, кубанець — все це реальність?

— Да, — закивав головою промовець. — І часова дорога, і неудачний результат прошлого експерименту — ви, здається, назвали його кубанцем — все це реально. Правда, кубанця ми взяли з вісімнадцятого століття… Так, на чому я остановився?..

І він далі продовжив свою підготовлену промову.

Але Лесь тепер його майже не слухав. В голові крутилася лише одна думка — він був у майбутньому, а його власна епоха для нього стала минулим сорокарічної давності. В це було дуже важко повірити, але… Мабуть, це дійсно таки була правда, якщо він, звичайно, просто не збожеволів.

Нарешті промовець перейшов до діла — Лесь, мабуть, змучився з далекої дороги, йому треба відпочити. Отже його зараз відведуть туди, де він зможе перепочити, а вже потім матиме повну змогу ознайомитися з тепер сучасним йому світом. Це абсолютно влаштовувало справді таки дуже змученого Леся. Виходячи з кімнати, він краєм ока зазирнув за ширму — там, похмуро опустивши чубату голову, сидів кубанець, навпроти, з прямо наведеним на нього автоматом — охоронець. Проте довго думати про побачене Лесь не міг. Опинившись в кімнаті для відпочинку, він повалився на кушетку і одразу заснув. Йому приснився дивний сон: ніби пробивався з боєм крізь час на чолі величезної армії чорношкірих партизан. А за ними йшли, все зорюючи, перевертаючи на своєму шляху, мільйони, мільярди плугатарів із зігнутими спинами…

Лесь знаходився у невеличкому містечку, а скоріше — просто таборі, що розташовувався майже на тому самому місці, де сорок років тому йшов бій між ним та чорношкірими партизанами. Він майже одразу освоївся у навколишньому середовищі. Причиною такої швидкої адаптації було те, що оточуючий його світ (зокрема, світ цього невеличкого містечка) мало чим відрізнявся від української дійсності кінця двадцятого сторіччя. Лесь дізнався в одного «професора по техніці» — так він називав науковців, які працювали з машиною часу, — що за ці сорок років було зроблено не більше декількох відкриттів, які, проте, так і не набули значного поширення, залишившись в стінах наукових лабораторій.

У всьому панувало якесь закостеніння, ніби хтось сорок років тому встановив неписані догмати — отак живіть, отак робіть і ніяк інакше! Видно було, що це не пішло на користь суспільству — Лесеві здавалось, що воно почало деградувати. І першою ознакою була мова. Хоч у розмові з ним намагалися користуватися «староязичієм» (так називали українську), проте спілкувалися між собою за допомогою якогось жахливого — навіть для звиклого до подібного Леся — суржику. Так-сяк склепані одне до одного і переплавлені українські та російські слова утворювали якусь гидку суміш, що, на перший погляд, сприймалася, як беззмістовне бубніння якоїсь смертельно п’яної людини. А загалом ситуацію з мовою можна було спроектувати на все суспільство…

Лесеві спочатку здавалось, що він стане великою знаменитістю, центром суспільної уваги та важливих наукових досліджень. Та за досить короткий час він побачив, що це тільки його мрії: його майже не чіпали, хіба що робили час від часу медичні огляди. Щоправда, до нього були приставлені гіди, а скоріше охоронці, які не відходили від нього ні вдень ні вночі, та щось конкретне допитатись у них було майже не можливо. Одне Лесь знав напевне — містечко знаходилось в Африці, на тому самому місці, де колись він вистрілював свої останні набої, і було майже повністю відрубане від навколишнього світу. Якось — пройшло всього декілька днів з часу його з’яви тут — він з охоронцем-гідом вибрався за територію містечка. І був вражений — десь щезли бідацькі халупи африканців, десь щезли самі африканці. Простір перед ними був вільний від будь-яких проявів людської діяльності: вдалині синіло море, а навкруги їх жовтіла савана, по якій ішли величезні стада антилоп. І ніде жодних ознак людей!

— А де ж люди? — спитав Лесь у свого охоронця-гіда.

— А людей в Африці вже сорок років як немає, — відповів охоронець.

— Як це, немає? — перепитався Лесь.

— Отак, немає — померли всі від вірусу-мутанта, після ядерної війни.

Лесь вражено стояв і дивився на величну савану перед собою. В його уяві постали стріляючі в нього чорношкірі партизани, але вони швидко змінилися баченим у одному африканському селищі хлопчиком — по-смішному великий живіт, палець, засунутий до рота, великі очі, що зацікавлено та насторожено водночас дивляться на нього, — його теж немає. Лесь відвернувся від охоронця і заплющив очі. А по савані далі йшли вічні стада антилоп…

Лесь почав вимагати, аби йому привели історика — він хотів дізнатися, що ж сталося за ці сорок років. І йому дійсно привели історика, який, проте, більше нагадував Лесеві якогось валютного міняйла його часу. Виявилося, що Лесь був недалекий від істини: не встигши і привітатись з ним, «історик» одразу витягнув гаманця і розклав перед Лесем гроші. Не менше десяти хвилин знадобилося Лесеві, аби зрозуміти, що в цьому світі історію, архітектуру — видатні будівлі, як й історичних діячів, завжди любили зображати на купюрах — вивчають по грошових знаках: ніяких підручників не випускається, а старі вже давно зотліли. Проте, навіть від цього «історика» Лесь дізнався про речі, які його просто вразили. Від вірусу мутанта, що утворився внаслідок Південно-Азіатської бійні загинуло населення не лише Африканського континенту, але й Америки, Азії… В живих залишилося тільки населення його України. А завдячувати українці мали чорнобильській катастрофі — одразу після того, як на АЕС стався вибух, утворився грип-мутант, який був майже ідентичний до пізнішого, мутованого внаслідок всесвітньої ядерної бійні. Але чорнобильський грип був набагато менш шкідливим. Багато з українців, які перехворіли на нього після чорнобильської катастрофи, навіть не зрозуміли, що вони хворіли. На жаль, внаслідок специфічних природних умов, чи ще чогось, чорнобильський вірус набув розповсюдження лише на території України. На жаль — тому що саме цей чорнобильський вірус послугував українцям квитком у майбутнє: саме він був тим щепленням, яке убезпечило їх від справді жахливого вірусу — виплодка пізнішого атомного безумства людства. Коли настав час всесвітнього апокаліпсису, українці просто пережили ще одну епідемію грипу. А коли останній з них перехворів і виздоровів, раптом виявилося, що вони залишилися у світі Одні.

Лесь сидів на кушетці, обхопивши голову руками. Він згадував свого єдиного живого рідного — брата, що поїхав до Сибіру і не подавав жодних вісток. Тепер десь там повинні були б жити вже доросліші за свого дядька племінники. Мали б… Для чого він туди їхав?! Доля, просто українська доля… Потім йому знову пригадався чорношкірий хлопчик, з настороженим поглядом та великим животом. Що ж його доля? Що ж мільярди інших доль? Їх просто вже немає, наче й ніколи не було. Лише вони — українці, залишилися одні, одні на весь великий білий світ. І мир всім тим, кого не стало — жовтим, білим і чорним, блакитним і карооким, високим і недуже… І тим, хто натискав кнопку пуску ракети, і тим, хто її конструював, і тим, хто помер, навіть не зрозумівши від чого. Лесь сидів на кушетці, заховавши обличчя в руках — один з тих, хто вижив, один з тих, хто оплакував.