Проте життя є життя, і Лесь не був би Лесем, якби не приділяв значної уваги й іншим його аспектам. У містечку була жінка, яка йому подобалася, а отже за нею варто було і привдарити. Вже тоді, коли він тільки з’явився, Лесь помітив її серед натовпу оточуючих його людей. Вона йому справді сподобалася. І яка різниця, що це була єдина особа жіночої статі на все містечко — Лесь на те не зважав, вона просто мала бути його — і все. Тому Лесь, незважаючи на роздратовані погляди інших чоловіків, особливо одного його чорнявого охоронця, просто пер напролом до Мар’яни (так звали цю дівчину) і її серця: ось — я, Мар’яно, а ось — моя зболіла за Вами душа. У цьому був весь Лесь — якщо жив, то жив так, якби йому залишався всього один-однісінький день. А може, це дійсно було правдою, може, ще мить — і все, що його зараз оточує, враз щезне, і він знову опиниться у колі чорношкірих партизан.

Одного разу він ішов берегом і, раптом, побачив Мар’яну, що стояла коло самої води у товаристві декількох (і, звичайно ж, чорнявого) охоронців. Він дивився на неї, на її здорове тіло, усміхнене обличчя і питав себе, чому вона досі ще не його. Керований якимось підсвідомим поштовхом, він підбіг до Мар’яни, схопив її на руки і прямо в сорочці та штанах шубовснув з нею, здіймаючи фонтан бризок, в океан. А за якусь хвилину вони виплили назад, і сміявся Лесь, і сміялась Мар’яна, а навкруг них стояли спохмурнілі охоронці. А коли сонце сховалось в океан, Лесь, нарвавши якоїсь трави коло того місця, де жив, рушив до Мар’яни. Місяць стояв угорі, з моря повівав легенький бриз — все було так, як має бути, коли йдеш до дівчини. І Лесь був вдячний за це небесам, цій чужинській землі, цьому незнайомому часу. Коло її домівки він на мент зупинився, аби в уяві подивитися на себе зі сторони: високий чорнявий юнак спортивної статури з розумним поглядом — невже йому хтось міг відмовити? Лесь піднявся до неї на ґанок і постукав. Мар’яна відчинила так, наче чекала на нього, а саме так і повинно бути, коли в небі світить щербатий місяць, з моря віє свіжий бриз, а в двері стукає непоганий хлопець. Лесь усміхнувся, вручив їй букет і сказав — що ж він їй таки сказав? А хіба не все одно, що він їй сказав! Основне, що за хвилину він уже цілував Мар’яну, а Мар’яна цілувала його. Таким був Лесь, і такою була Мар’яна…

Так почався їхній роман, а може навіть і кохання. Лесь не міг дочекатися вечора, коли замість нестерпної спеки настане прохолодна ніч і він зможе десь у віддаленому куточку пустельного пляжу зустрітися з Мар’яною. Звичайно, у такому невеличкому містечку всі про всіх знали, мабуть, знали і про них, але при ньому нічого не говорили, хоча чорнявий охоронець кидав у його сторону вбивчі погляди: як цей чужинець міг щось крутити з його Мар’яною! Але Лесь просто не звертав уваги, це було абсолютно не важливо, порівнюючи з тим, що ввечері на пляжі його чекатиме Мар’яна. І будуть лише океан, Африка та вони — і більше нікого.

Лесь весь час намагався зрозуміти, що ж таки сталося за цих сорок років. І найбільше його цікавили гуманітарні дисципліни, культура. З технікою все було ясно — її якість, технічні показники значно погіршилися. В містечку було декілька джипів, навіть одна подоба «Мерседеса», але, на жаль, це всього лише була подоба, слабке наслідування. Але це ще якось можна було пояснити — якщо була зруйнована вся світова економіка, то дійсно важко було б налагодити виробництво тих же «Мерседесів». Але культура… Здавалось, українці дістали рідкісний шанс відродити свою самобутність, повернутися до своїх витоків і на основі цього збудувати свій світ, та вийшло все навпаки.

Лесеві вдалося дізнатись у вчених, що займалися проектом з машиною часу, багато чого цікавого. Після того, як світова цивілізація була знищена, українці страшно «затужили» за її «здобутками». Однак мова йшла не про те, що висіло на стінах в музеях чи звучало в костьолах та консерваторіях, а про те, що продавали ще за Лесевої пам’яті в переходах та кіосках. Так з’явилася Пугачова II, Кобзон III і т. п. І так було у всьому, хоча в знайдених газетах двадцятирічної давності — новіших не було — говорилося про небувалий розквіт нової культури. А нової культури, як і взагалі хоч якоїсь культури не було: запозичені «культурні здобутки» просто не могли розвиватися, свої ж були забуті. Так, за Пугачовою II з’явилася Пугачова III і IV, а Кобзонів нараховувалося вже аж шість. Причому всі вони виконували одні й ті самі пісні, тільки вже значно здеградовані від нашарувань останніх років. І так було у всьому! Стосувалося це і мови. Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

Єдиною рисою українського характеру, яка уповні розвинулася після катастрофи, була роз’єднаність українців. І вона набула просто чудернацьких форм. Ті татуювання на долонях, які Лесь помітив одразу по своїй з’яві у цьому світі, були нічим іншим, як знаками кланової приналежності. Всі українці від самого народження належали до певного клану, що й засвідчувало татуювання емблеми клану. Не було жодного українця, який би не мав на своїх долонях татуювання, а отже не належав би до певного клану. Лесеві було досить тяжко усвідомлювати, що світ майбутнього виявився світом розбрату, світом кланів, світом заплямованих клановими емблемами долонь…

Про це, та й не тільки про це, він мав якось розмову з Мар’яною. Був вечір, і сонце, що ховалося в океан, забарвило водяне безмежжя у такі фарби, що, здавалося, воно назавжди хотіло попрощатися з великим білим світом, залишивши по собі лише цей кольоровий спогад. Вони лежали на березі океану. Лесь бавився Мар’яниним кучериком, на серці чомусь було сумно, і може тому він захотів поговорити про те, що давно його турбувало.

— Мар’яно, чому воно все так вийшло?

— Як?

— Там, в минулому, було майже все так само, як тут. Але чомусь мені все здавалося, що в майбутньому повинно щось змінитися на краще. А вийшло так, що нічого не змінилося, а навпаки якось все просто закостеніло.

Впертий Мар’янин кучерик у пальцях Леся все не хотів набувати бажаної форми.

— І ти знаєш, Мар’яно, мені здається, що причину треба шукати у моєму часі, щось у ньому було таке, що, власне, і призвело до цього закостеніння.

— Щось було, кажеш?

Щось у її голосі примусило Леся пильніше глянути їй у вічі. І у її очах він помітив те, чого раніше не помічав, а саме — вони мали металевий блиск.

— Так ти кажеш, щось було? — вперто і водночас якось вимогливо повторила вона своє запитання.

— Так мені здається, Мар’яно.

— А тобі не здається, — її очі вже були суцільний металевий блиск, — що цим «щось» були всі ви — наші попередники, в тому числі і ти — Лесь!

— Я? А причому тут я? Та якби я навіть і знав, що треба було зробити, то що б я міг, власне, один робити?

— Принаймні не їхати в Африку на заробітки, кинувши свою батьківщину!

Лесь мовчав — він просто не знав, що сказати на це, тому що Мар’яна була права, сто разів права. Він це прекрасно розумів, як і зрозумів нарешті, що, крім чудової фігури та миловидного личка, йому подобалося в Мар’яні. І Лесь сказав:

— В чомусь ти права, моє сонце, але скажи — якби я не поїхав до Африки, хіба ми колись би зустрілися?

На це Мар'яна грайливо вдарила його кулаком в плече, мов ставлячи крапку у їхній розмові. Лесь глянув їй у вічі — металевий блиск щезнув, наче його ніколи й не було. Замість нього була безтурботна веселість, і ще багато чого такого, що буває тільки в очах молоденької дівчини.

Сонце тим часом вже майже зовсім сховалося за горизонт…

Одного ранку в містечку зчинився ґвалт — всюди шниряли, когось шукаючи, охоронці. Від пійманого історика Лесь дізнався, що ця не при своєму розумі людина з минулого — кубанець, обвівши охорону навколо пальця, кудись щезла. Лесь в душі дуже симпатизував кубанцю, він був наче свіжий струмінь, порівнюючи зі всіма іншими оточуючими Леся людьми, і тому зрадів, почувши цю новину. Він все ніяк не міг змиритися з тим, чому таку людину тримають наче в тюрмі, в одному з містечкових будиночків, не дозволяючи навіть провідувати. Під вечір того дня Лесь, за вже заведеною традицією, вирушив на океанське узбережжя на побачення з Мар’яною. І саме на узбережжі він зустрів кубанця. Той сидів на піску і кидав у воду камінці. Поряд з ним лежав мішок. Лесь згадав — тікаючи, кубанець прихопив з собою якісь продукти.