— Далеко зібралися, пане козаче? — спитав його з-за спини Лесь.

Кубанець не підскочив з несподіванки, а просто кивнув головою, наче так і мало бути, наче саме на нього він чекав на цьому пустельному узбережжі.

— Я радий, що останнього, кого я побачу перед своєю мандрівкою, буде чоловік з чистими руками, — мовив він, усміхаючись так само, як і сорок років тому.

— А куди ти йдеш? — спитав Лесь.

— На батьківщину — куди ще може повертатися людина?

— Маєш на увазі Кубань?

— Ні, Україну. Я не був в ній з того часу, як зруйнували Січ.

— Давно ж це було.

— Як би давно не було, а ніколи не пізно повернутися.

— Занадто далеко — пустелі, дикі звірі…

— Якось дійду, — вперто мовив козак.

Лесь присів поряд з кубанцем.

— Як ти думаєш, Іване, яка вона зараз?

— А така, як завжди — тернисте будяччя коло битих шляхів, курява, може, спека, може, холод…

— Така, як завжди… — і собі погодився Лесь.

— Ну, давай перед дорогою, — мовив кубанець, виймаючи вже знайому Лесеві пляшку і чарки.

— Давай.

Коли випили, кубанець звернувся до Леся:

— Хочу тебе, земляче, попросити. Маєш ти чисті руки, будь-що збережи і надалі їх такими, не дай на них нічого проставити!

— Ти маєш на увазі татуювання?

— Я маю на увазі чистоту твоїх рук.

— Добре, трохи дивне бажання, але я постараюся виконати його.

— Постарайся, Лесю.

Посиділи ще трохи мовчки.

— Ну, час мені, а то і ніч вже скоро закінчиться, а по спеці важко йти.

Вони потиснули один одному руки.

— Ще побачимося, Лесю.

— Ще побачимося, Іване.

За хвилину кубанець вже пропав у тропічній темряві.

— Бережи тебе, Боже, — ледь чутно прошепотів Лесь.

Того разу він так і не побачився з Мар’яною. Лише під кінець наступного дня, коли він знову стояв на їхньому місці зустрічей, вона підкралася до нього і затулила йому очі руками. Він схопив її за одну руку (здається, праву), хотів поцілувати, та погляд раптом наштовхнувся на татуювання на долоні.

— Що воно має означати, Мар’яно?

— Ти ж знаєш, Лесю, — я належу до певного клану.

— Належиш?

Металевий блиск її очей обпік його.

— Або, може, те, що клан належить мені.

— А без слова «належить» якось можна?

— Такого просто ніколи не було, Лесю.

— Буде.

І він взяв і поцілував її руку, а потім поцілував її губи, а потім… А потім вона поцілувала його…

А життя навколо них не стояло на місці. І збоку Леся, чужинця з іншого часу, було страшною помилкою легковажити оточуючим його середовищем. Тим більше, що воно не збиралося легковажити ним. Якось, йдучи вже під ранок з нічного побачення з Мар’яною, він помітив, що в будинку, де жив той таємничий крем’язень, який був присутній при Лесевій з’яві у цьому світі і про професію якого Лесь так і не зміг нічого конкретного дізнатися, горіло світло. Двері були відчинені, на східцях палили, розмовляючи, двоє чоловіків. В одному Лесь пізнав господаря дому, в іншому — недавно прибулого в містечко чоловіка. Лесь вже хотів непомітно під прикриттям темряви прокрастися до своєї домівки, якби один з нічних співрозмовників не згадав його ім’я. Заінтригований Лесь вирішив підслухати — і не пожалкував.

— Кажуть, — це здається говорив крем’язень, — що і об’єктиви замість очей можна вставити.

— Так, полковнику, але це вже буде занадто. Нам хоч аби контрольне обладнання функціонувало — цього було б досить. Можливе просте відторгнення електроніки клітинами мозку, що звичайно ж призведе до смерті об’єкта.

— А до цього обладнання на людях випробовувалося?

— Так, ми вживили його декільком відступникам від нашого клану.

— І які показники?

— П’ятдесят на п’ятдесят — половина вижила, половина померла.

— Да, ризик досить великий. Я би на місці керівництва ще раз добре подумав, чи так вже потрібно йому вживляти це обладнання.

— Ну треба ж мати якісь гарантії. Від людини, поставленої на таке місце, можна чекати чого завгодно.

— Але я не думаю, що людина з іншого часу («Боже, мова йде таки про мене!» — з жахом подумав Лесь) зможе так швидко звикнути до наших умов.

— Не забувайте, що їхній час був досить подібний до нашого.

— Добре, я не буду з вами сперечатися, професоре, бо це воля нашого керівництва, і я не маю права її обговорювати. Але чи не помітять того, що «товар» трошки «підмочений», інші клани?

— За це можете бути спокійні, полковнику. Навіть рідна мати не помітить у своєму… Як його, між іншим, звати?

— Лесь, — підказав полковник.

Так, навіть Лесева мати не помітила б у своєму синочку ніяких змін. Єдина проблема, як я вже казав — це відторгнення.

— Ну що ж, будемо надіятися, що цього не станеться, — підвів риску під розмовою полковник. — Було приємно з вами поговорити.

— На добраніч.

Вони попрощалися і розійшлися — полковник повернувся до себе додому, а професор заспішив до готельного будиночка, де зараз мешкав. А за кущами Лесь вголос промовив до себе: «Треба тікати». Хоч він точно не знав, що саме з ним збиралися зробити, але нічого хорошого його не чекало — це було абсолютно ясно з підслуханої розмови. Треба було тікати і, до того ж, не відкладаючи. Тільки заскочити додому, захопити якихось харчів, і тікати. Мар’яна? Ні, її не можна піддавати небезпеці. Тікати доведеться одному. Куди? Лесь абсолютно не знав, але це йому було зараз і не важливо — основне вирватися з пазурів полковника і цього, здається гестапівського, медика. За хвилину він був в себе удома, зібрав трохи їстівного, і за мент вже виходив. На порозі спинився — треба було прикинути, чи все найнеобхідніше взяв. Вода, сірники, якась консерва… Сильний удар в потилицю збив його з ніг. Коли Лесь опритомнів, і так-сяк зумів підняти голову, то крізь стікаючу на очі цівку крові (коли падав, розбив брову), він побачив усміхнене обличчя чорнявого охоронця.

Леся помістили до його ж будиночка. Але тепер його становище змінилося: йому вже не дозволяли вільно ходити по табору, охоронці — і вдень, і вночі — невідступно за ним стежили, мало що в туалет з ним не ходили. Звісно, найбільше йому допікав чорнявий — той весь час дошкульно посміхався, і взагалі намагався зробити і без того нерадісне Лесеве існування понадміру обтяжливим. До Леся нікого не пускали, він не мав змоги перекинутися навіть парою слів з Мар’яною, не знав навіть, що з нею сталося. Видно, по чиїйсь вказівці — Лесь здогадувався, кого саме — з ним навіть не дозволяли розмовляти. Декілька днів він безвідлучно сидів удома, потім його стали водити на медичні огляди. Лесь розумів — готують.

Одного разу, коли його привели на медогляд, там вже сиділи полковник і його нічний співрозмовник — прибулий професор. Останній дуже довго возився коло Лесевої голови — вимірював, дивився її рентгенівські знімки, знову вимірював, знову дивився знімки… Лесеві увірвався терпець, і він, незважаючи на присутність декількох дужих охоронців, які за ці дні не раз доводили, що можуть вправно і швидко затикати йому рота, кинув:

— Що, не терпиться засунути мені якесь г…но в голову?

На диво, цього разу йому відповіли, але не доктор, а полковник.

— Так, Лесю, ми дійсно поспішаємо зробити тобі операцію.

— І що ж ви хочете мені вживити: будильник, щоб я ніколи не запізнювався на роботу, калькулятор, щоб міг добре рахувати, чи ще щось?

— Ми хочемо вживити тобі прибор контролю.

— Контролю за ким?

— За тобою, Лесю.

— А цього вам замало, — Лесь показав поглядом на своїх охоронців.

— Там, куди ми тебе відправимо, ми не зможемо тебе контролювати подібним чином.

— І куди ж ви мене збираєтесь відправити?

— Ми збираємося тебе відправити на президентство.

— Куди?!

Якби не майже урочистий тон, яким була сказана остання фраза, Лесь подумав би, що його просто розігрують.

— Ми збираємося зробити з тебе президента.

— За які такі заслуги?