— Просто вбивши одного негідника?

— Звичайно, одним вбивством цього не зміниш. Але він є не лише однією з основ цієї системи, а й її символом. І те, що це станеться саме з ним, має стати показовим для інших. Людина вчинила злочин, і не один злочин, і тому має бути покарана. Але ніхто поки що цього не зробив. І не зробить. Крім нас.

— А ти що — суд? Здається, ні в кого з нас нема повноважень судити когось чи виносити вирок.

— Андрію, одному з тих, хто був уповноважений виносити вирок, ти буквально кілька тижнів тому хотів завдати тяжких тілесних ушкоджень, якщо ти пам’ятаєш…

— Ну не всі ж такі…

— Всі, тому що це система. Це система, у якій ми живемо. Люди у світі ходять по землі ногами, ми ж ходимо по цій землі на руках. Ось нам це і треба виправити…

— А чому саме нам? Чому саме ми це маємо робити? І саме у такий спосіб?!

— Тому що один хлопчик, з яким ти познайомився кілька тижнів тому за сотню кілометрів звідси, лежить зараз з проламаним черепом! Я нагадаю — його звати Володя. Володька. Ми були у нього на минулому тижні — його життя під загрозою. І його немає кому провідати — батько під слідством і лежить у тюремній лікарні з вогнепальними пораненнями, а мати сидить з його однорічним братиком. Ось тому, Андрію.

Я видихнув:

— Гриню, нагадую — ти хочеш вбити людину. Хоч би якою вона була…

— Він не людина, — раптом встряв у розмову Сем, який до того мовчав. — Він нелюдь.

— Розкажи йому, Семе, — звернувся до нього Грінспен.

Сем похмуро кивнув.

— Так, звичайно, я розкажу.

І чомусь відвернувшись до вікна, він почав повільно розповідати, час від часу роблячи паузи, ніби добираючи потрібні слова:

— В дев’яностих я — вже не такий юний і не такий перспективний, як колись, спортсмен, зустрів свого давнього знайомого, також спортсмена в минулому, який на той час займався якимсь бізнесом. Коротше кажучи, він узяв мене до себе охоронцем. Я тоді вважав, що мені дуже пощастило, оскільки робота була не надто обтяжливою, а зарплатня, як на той час, — пристойною. І все було б добре, якби він не обзавівся діловими партнерами, серед яких був і цей… Я його добре пам’ятаю — завжди такий усміхнений пунктуальний хлопчина з хорошою пам’яттю. Він мені чомусь від початку не сподобався — якийсь занадто правильний був, підозріло правильний. До мене доходила певна інформація про нього. Я не надто вірив, але почав його остерігатися, як то кажуть, береженого Бог береже. Одного разу у нас мала бути пристойна гулянка, замовили, як на ті часи, шикарний ресторан. І ось гуляємо, горілку п’ємо, з дівчатами танцюємо, аж тут мені якось не по собі стало. Накрило мене: ось не можу тут бути — і все. І я вийшов надвір покурити. Як зараз пам’ятаю, саме дощ ішов, надворі нікого не було. Я витягнув цигарки, а виявилося, що запальничку комусь віддав. І тут з-за моєї спини з’являється рука з запальничкою, і клац — вогник. Я повертаюся, а це він. Стоїть, посміхається. Мені ще більше не по собі стало. Подякував за вогник, розговорилися про те, про се. Потім він мені на цигарку показує та й каже — о, ви вже докурили, заходьте всередину, а то тут ллє як із відра, а я один дзвінок зроблю і теж підійду. Повертаюся назад до будинку, а на мене знову щось ніби навалюється, чесно, досі не знаю, що це було, наче чуйка якась. Отже, замість йти одразу до зали, я пішов у туалет — умитися. І ось — до сих пір іноді сниться — повертаю кран, набираю пригорщу води, плескаю собі в обличчя, дивлюсь у дзеркало, і тут бабах! — так що дзеркало, в яке я дивився, тріснуло. Одразу світло після того вирубилося, все в пилюці, вибігаю з туалету, біжу в темряві коридором до зали, де проходить святкування, а там просто якась кривава мішанина — скалічені тіла, крики, зойки, кров… Мого працедавця вже не було в живих… А знаєте, яка потім офіційна версія була? Вибух побутового газу. Балон на кухні вибухнув, причім на кухні всі чомусь живі лишились, а в залі просто каша… Серед тих, хто святкував лише двоє неушкоджених залишилося — я і він. А за місяць він став правонаступником усього бізнесу мого знайомого. Я тоді подумав про все це — і вирішив тихенько змитися. Так після цього його і не бачив. А ось зовсім недавно сидів без роботи, тут мені дзвонять, запрошують на роботу, кажуть, що десь бачили моє резюме. Ну я звичайно пішов, думаю, холдинг як холдинг, я ж не знав, що він — його власник. І тут бац! — у Загорулька на стіні — знайоме обличчя на фотці. Потім з’ясовую, що він і є власник. Ну я трохи подумав звичайно, але потім вирішив, що минуло вже досить багато часу, та я йому напевно вже не страшний, може й забув, а може ніколи й не взнає, що я на нього працюю — банк же величезний. Коротше кажучи, отака ось історія…

— Ось такий чудовий збіг, — підсумовуючи сказав Грінспен. — У нас просто вимальовується справжній клуб поціновувачів власника холдингу. Ну, звичайно, за певними винятками. — Грінспен на мить замовк, уважно глянувши на мене, після чого продовжив дещо іншим тоном. — Андрію, я погоджуюсь — у тому, що ти говорив, є сенс. Законність, мир, гуманізм. Але не зараз і не тут. Тож вибач. І дякую, що ти повернувся. Очевидно, ти хотів нас врятувати. Дякую тобі за це. Але нас не треба рятувати. З нами все буде добре.

Я усміхнувся:

— Ти помиляєшся, Гриню. Хочу тебе розчарувати — я не приїхав вас рятувати. Я приїхав бути з вами.

Грінспен здивовано звів брови:

— Он як? Мені чомусь здалося, що ти засуджуєш те, що ми збираємося зробити.

— Так, я проти. Це божевілля. І колись я через все це вже пройшов. Може саме тому я і хочу бути зараз з вами.

— Ти колись пройшов через щось подібне?

— Так. Але я не хочу зараз про це говорити…

Грінспен пильно, з-під лоба глянув на мене. І в цей момент Сем сказав:

— Чувак, я радий, що ти з нами. Давай п’ять. — і простягнув мені свою могутню п’ятірню. Справу було зроблено.

— Ти знаєш, Андрію, — після досить затяжної паузи, викликаної, вочевидь, майже допитою третьою пляшкою червоного, промовив Грінспен. — Я ніколи, як певно й інші, не міг до кінця доперти, що ти за людина. Щойно мені здавалося, що знаю тебе, — як дійсність несподівано виявлялась іншою. Але хочу сказати одне. Можливо, це все мінуси моєї минулої роботи, але, Андрію, мені здається, що у тебе типовий вигляд людини, яка взяла якийсь неповертабельний кредит. Повір мені, я таких людей упізнаю серед тисячі…

— Ну не знаю… Можливо, частково так воно і є. Але, зрештою, це тема для окремої розмови. Ти сам знаєш, що іноді бувають кредити, які повернути неможливо.

Грінспен кивнув:

— Я тебе розумію. Справді, давай закриємо цю тему. І, оскільки, як з’ясувалося, всі ми у грі — давайте повернемось до нашої справи.

— До речі, — перервав я його. — А Віка не в курсі того, що ви… тобто ми, замислили?

Грінспен заперечливо похитав головою:

— Ні, не в курсі. І я так розумію, що, наприклад, Сем хоче, аби вона і надалі нічого не знала…

— Так, — кивнув Сем. — Їй краще цього не знати.

— Мудро, — кивнув я.

— Добре, — продовжив Грінспен. — Отже, щодо нашого клієнта. Що і як ми маємо з ним зробити? Які пропозиції?

— Пристрелити, — коротко і спокійно сказав Сем.

Я уважно глянув на нього. Спокій і впевненість Сема, з якими він сказав ці слова, мене реально вразили.

— Пристрелити як собаку, — додав Сем.

— Добре, — кивнув Грінспен. — Це непогана пропозиція. Проте, чи володіємо ми належним досвідом для цього…

— Володіємо, — так само коротко відрубав Семен.

Грінспен затнувся і так само уважно, як я кілька хвилин тому, глянув на Сема і продовжив:

— Окей, будемо вважати, що серед нас є люди з необхідним досвідом. Тоді наступні питання — звичайно ж, планування операції та зброя. Якщо я не помиляюся, ні в кого з нас немає зброї? — він знов уважно глянув на Сема.

— Знайдемо, — кивнув Сем.

Грінспен не стримався і ледь помітно усміхнувся:

— Ну тоді ми вже майже виграли. Справа лиш за малим — як дістатися до його тіла. І забратися звідти живими.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: