— Справді непогано було б, — докинув я.

— Так, — кивнув головою Сем. — Він всюди ходить з охороною. Це справді проблема…

— Добре, — махнув рукою Грінспен. — Гадаю на сьогодні обговорення закінчено. Я ще проконсультуюсь зі своїм другом з віртуального світу…

— Ти повідомиш йому про те, що ми затіяли?! — спитав я.

— Так, звичайно, — спокійно відказав Грінспен. — Ідея з убивством була і його ідеєю. Ми багато говорили на цю тему.

— Он як? То може ви вже все і спланували — як і що робити?

Грінспен уважно глянув на мене:

— Андрію, я ніколи і нічого не робив таємно від вас — від тебе і Сема. Не робив і не робитиму. Якщо ти думаєш інакше — то так і скажи, зараз.

— Розумієш, особисто я твого знайомого не знаю. Я не знаю, що він за людина…

— Повір мені, я можу за нього поручитися так само, як за себе, — відповів Грінспен. Я зауважив, що він це говорив надзвичайно серйозно.

— Добре, тримай з ним зв’язок. Але давай, якщо ти й будеш його про щось інформувати, то лише в загальних рисах. Так буде краще для нас і для нього. Домовились?

Грінспен глянув на мене, потім на Сема, який схвально кивнув на мої слова, і на знак згоди також похитав головою. «Домовились», — коротко відказав перед тим, як розлити залишки вина.

Наступного дня я встав рано, аби сісти у маршрутку, яка йшла до кладовища. Сіра цементна арка загрозливо нависала при вході на цвинтар, ніби погрожуючи роздушити кожного, хто заходив сюди. Поряд з аркою я купив свічечку і букетик якихось висхлих квітів. У мене завжди була одна й та сама проблема — я не міг пригадати, в якій саме секції кладовища знаходиться та могила, яка була мені потрібна. Так було і цього разу. Я проходив секцію за секцію і не міг її знайти. Несподівано заблукав. Ззаду, спереду, ліворуч, праворуч — мене всюди оточували надгробки, стели, хрести. І, за страшною українською традицією, всюди були викарбувані обличчя, море облич, без кінця і краю… Переважно нестарі, іноді й зовсім юні. Це кладовище відкрили тут недавно. Добре пам’ятаю, як воно розросталося: з однієї-двох секцій, мов спрут захоплювало довколишні поля і луки, де ще зовсім недавно буяли зелень та життя. Ще раз озирнувся навколо — тисячі облич незнайомих мені людей, які чомусь усі вирішили зібратися саме тут. І раптом побачив знайому стелу — на ній не було зображення обличчя, лише викарбувані ініціали і невеличкий хрест. Так буває щораз — я ходив, шукав цю стелу, а вона ж поруч, варто лиш уважно придивитися…

Я поставив і запалив свічку перед стелою, коротко помолився, після чого сів на лавці поряд, піднявши комір від вітру.

— Можна помолитися за упокій? — почув позад себе голос.

Повернувся і побачив молодого сухорлявого чоловіка, з неакуратною, рідкою борідкою й у безформеній сутані.

— Ви хочете, аби я вам заплатив за вашу молитву? — спитав його.

Чоловік знизав плечима і відвів погляд:

— Ну мені іноді жертвують на храм…

— Я можу вам дати грошей і так. Просто, аби ви не молилися від нещирого серця.

Чоловік зітхнув і кивнув у бік стели:

— Вона, ця людина, для вас багато значила?

— Так.

— Очевидно, це була для вас болюча втрата…

Я мовчки поліз до кишені і витяг на світ кілька дрібних паперових купюр, які, не дивлячись, тицьнув у руку своєму співрозмовникові:

— Тримайте, може вам справді треба…

Чоловік узяв, подякувавши, гроші і додав:

— Я помолюся…

— Як знаєте. Я вже йтиму.

— Щасливо. Бережи вас Бог.

— Навзаєм.

Я звівся і пішов на вихід. Де вихід я знав напевно.

Наступного дня, дочекавшись поки Віка вирушить по магазинах, ми знов зібралися на нараду. Грінспен був не в гуморі, вочевидь, результат консультацій із його віртуальним товаришем виявився невтішним.

— Якщо коротко, — почав він по-діловому постукуючи по столу олівцем, — ситуація має такий вигляд — практично всюди наш клієнт з’являється у супроводі охорони, по вулицях їздить цілим кортежем з кількох машин. Його заміський дім — це справжня фортеця, а офіс — наче велетенський сейф. Коротше кажучи, ми його там не дістанемо, — тут Грінспен зробив паузу і продовжив: — Проте не все так погано. Як повідомив мій всезнаючий знайомий, у нашого об’єкта є одна невеличка слабина — на високих підборах і з розкішним каштановим волоссям. Так, він має коханку, припускаю — й не одну, але до цієї він час від часу заїжджає додому, і що головне — аби не привертати уваги, він бере зі собою завжди лише одного охоронця. Що вже саме по собі, з огляду на все вище сказане, — плюс. Проте і тут є проблемка. Заїжджає він до неї вкрай несистемно, скажемо так — за покликом серця, в чому і полягає наша основна проблема — нам треба якось дізнатися, коли він точно до неї завітає. А це нам зможе повідомити лише Тоня.

— Тоня? — перепитав я.

— Так звати його коханку, — пояснив Грінспен.

— А чому ти думаєш, що вона захоче його закласти? — перепитав Сем.

— Ну чому одразу закласти, — всміхнувся Грінспен. — Можливо, вона просто випадково поділиться потрібною нам інформацією. До того ж, як повідомляє мій друг із інету — останнім часом відносини у них далеко не безхмарні.

— Я дивлюся, твій друг з інету знає, здається, все, — докинув я.

— Ну не все, але багато що, — усміхнувся Грінспен.

— Отже, я так розумію, треба, аби хтось цю дівку закадрив? — спитав Сем.

— Ну трохи грубо, але, зрештою, ти думаєш в правильному напрямку, — знов усміхнувся Гринь.

— І ти за це хочеш взятися особисто, Грінченко? — спитав Семен і одразу ж вибухнув реготом. — А ти не промах. Лишив для себе найкращу роль у нашій авантюрі…

— Ну мені якось було незручно запропонувати це тобі… ти ж ніби з Вікою, — ледь зашарівся Грінченко.

— Та я, то таке, — махнув рукою Семен. — Але ж іще є Андрій. Чи він тобі не конкурент? — вкрадливо запитав Семен, аби одразу ж знову вибухнути сміхом.

— Ось тут я ні з ким конкурувати не буду, — заперечно похитав я головою. — І взагалі, Семене, ти ж ніби якусь зброю обіцяв дістати?

— Якщо обіцяв, то дістану, — цього разу вже серйозно відповів Сем.

— Хотілося б швидше, — докинув Грінспен.

— Не все, що швидко — добре, — відповів Сем, перед тим як знову зайтися реготом.

Наступного ранку я довго лежав у ліжку, встав ближче до обіду, одразу ж поліз у шафу, досить довго там вовтузився, нарешті витягнув на світ божий давно не вдяганий костюм. Коли одягнув, то розсміявся із свого вигляду у дзеркалі. Переодягнувшись у звичний мені одяг, вийшов з дому. Надворі Віка кинула на мене пильний погляд:

— Далеко?

— Та прогулятися вирішив, — ніби між іншим, сказав я.

— Давай, давай, — кивнула головою Віка. — І передай, що їй сьогодні пощастило… До речі, як її звати?

— Забув, — засміявся, закриваючи за собою хвіртку.

За півгодини я вже заходив у знайомий мені дворик в одному із старих районів міста, що розкинувся між його центром та річкою. Покружлявши трохи в ньому, я присів на лавці коло невеличкого дитячого майданчика і, розгорнувши на колінах заздалегідь куплений журнал, почав читати, час від часу позираючи в бік ближнього під’їзду. Здається, минуло півтори чи дві години, аж раптом я побачив знайому жіночу фігуру, що прямувала до входу в під’їзд. Я підвівся і, намагаючись не привертати до себе уваги, пішов слідом за жінкою. Вона вже відкривала двері парадного, коли я порівнявся з нею.

— Здається, ви щось забули, — сказав досить голосно я.

Вона обернулася і глянула на мене, при цьому її обличчя ледь смикнулося, принаймні мені так здалося.

— Нічого такого, за чим варто було б повертатися, — відповіла після секундної мовчанки сухо і ледь іронічно.

— А ти не змінилася, — засміявся я. — Все така ж, з перцем.

Вона нарешті усміхнулася.

— Та й ти не змінився. Принаймні, здатність говорити блискучі та витончені компліменти лишилася при тобі.

— Щось же хороше мало би у мене лишитися.