Вранці наступного дня мене розбудив Сем.

— Вставай, — коротко сказав він, торсаючи моє плече.

— Щось сталося?

— Зараз будемо виїжджати.

— Куди?

— Постріляємо трохи.

— Я вам точно потрібний?

— Так, звичайно. Як же без тебе, — засміявся Сем.

Я почав повільно збиратися. Поснідавши, я, Грінспен та Сем вийшли надвір. Віці було сказано, що ми плануємо заїхати на СТО, здається вона нічого не запідозрила.

— Пістолета хоч взяли? — перепитав я хлопців, коли ми сіли у машину.

— Все жартуєш? — хмикнув Сем.

— Ну і добре. Отже, не забули нічого, — констатував я.

Ми залізли в машину і рушили.

— А куди ми їдемо? — перепитав я хлопців.

— Тут недалеко — на озера, — не повертаючись від керма мовив Сем.

— На озера? — перепитав я. — Там же завжди повно людей.

— Та де зараз у таку пору там люди? — знизав плечима Сем. — Грязюка та багно. Та ми ще й відійдемо трохи від озера.

— Ну якщо справді відійти… — кивнув я і відвернувся до вікна.

Очевидно, це був не найкращий день для прогулянок на природі. Дощ сіявся безупину, здавалося все було просякнуте вологою. Ми лишили машину біля якоїсь одинокої кафешки і, трохи пройшовши пішки, зайшли у приміський лісопарк. Хвилин десять ішли стежкою попри озера, аби потім завернути до лісової гущавини. Грінспен виявився правий — за весь час прогулянки нам зустрілося хіба кілька пішоходів. Ми йшли майже мовчки, лиш деколи обмінювалися короткими репліками, кожен наодинці зі своїми думками. Нарешті опинилися на галявині у самій гущині, де і вирішили зупинитись. Сем витягнув прихоплений з дому аркуш паперу і намалював на ньому фломастером імпровізовану мішень, потім пришпилив його до дерева.

— Ну що, хто перший? — спитав, витягаючи загорнутий в шматину пістолет.

— Давай я, — зробив крок вперед Грінспен.

— Окей, — погодився Сем. — Я забув, правда, сказати за одну його особливість. Загалом, цей пістолет дуже простий — рамка, ствол, кожух затвора. Але… У його рукоятці, бачите отут — позаду, влаштовано запобіжник, що блокує курок. Таким чином, вистрелити можна буде, лише повністю обхопивши рукоятку рукою. У чому, зрештою, нічого складного немає. Як вже казав, загалом це довершена зброя…

— Добре, давай вже стріляти, — промовив Грінспен. Очевидно, йому дуже кортіло вистрелити першим. Він узяв пістолет і майже не витрачаючи часу на прицілювання, одразу вистрілив кілька разів, поки вже Сем не махнув йому рукою, аби той припинив, після чого Семен пішов перевірити мішень. Кинувши на неї оком, він, несхвально похитавши головою, повернувся до нас.

— Ну що? — спитав Грінспен.

— Якби ти стріляв стоячи до мішені спиною, гадаю результат був би такий самий, — відповів жорстокий Сем.

Грінспен роздратовано чмихнув:

— Ти впевнений, що цей пістолет нормально стріляє?

Сем кинув на нього насмішкуватий погляд:

— Так, Гриню, цей пістолет абсолютно нормальний. Просто хтось із нього нормально не може вистрелити.

— Я би так не казав, — сухо відповів Грінспен.

— Слухай, — звернувся я до нього. — Ти ж колись, здається, казав, що у тебе були якісь проблеми із зором, якщо не помиляюсь…

— Не думаю, що це якось могло вплинути на якість моєї стрільби, — не здавався Грінспен. — Я все ж перевірив би цей пістолет.

— Тримай! — сказав Сем, простягаючи мені зброю.

Я взяв його. Спочатку він видався мені важкуватим, але це була приємна важкість. Зрештою, зброя повинна щось важити, іграшкова легкість у знарядді смерті — це дещо від сучасної попси. Я звів пістолет і, пам’ятаючи про запобіжник у рукоятці, з силою її стиснув, але, очевидно, це було зайве — пістолет спрацював без жодних проблем, посилаючи кулю до білого аркуша на такому, здається, далекому дереві. І так кілька разів, поки Сем зробив відмашку, аби я припинив, після чого забрав у мене пістолет і пішов перевірити результати. Цього разу він затримався коло мішені довше, і коли повернувся, то мав задоволений вигляд.

— Ну що ж, не так вже й погано, як для першого разу, — сказав він. І одразу скинувши пістолета, підтримуючи одну руку іншою, він достріляв обойму і пішов перевіряти власні результати. Це зайняло у нього набагато більше часу. Він то відходив, то знов підходив до мішені, намагаючись щось на ній розгледіти. Зрештою, він зірвав мішень і повернувся з нею до нас.

— Результати такі: — мовив Сем офіційним тоном. — Перше місце у мене, друге — у Андрія, третє — у тебе, Грінспене. Тож вибач, — додав він, повернувшись до Гриня, — але снайпера з тебе не вийде.

Грінспен гмукнув:

— А нам снайпера не дуже й треба. Стріляти доведеться з близької відстані.

— Ну воно то так, але… — похитав головою Семен.

— Чекай! — гарячково перебив його Грінспен. — Я є автором цієї ідеї, я заварив всю цю кашу і, зрештою, я маю довести все це до логічного завершення…

— Воно то так, — кивнув головою Сем. — Однак…

— Ніяких «однак» — це питання закрите, — махнув рукою Грінспен. — Стріляти буду я — і крапка.

— Ти хочеш його реально грохнути, чи просто хочеш довести собі, який ти крутий? — спитав різко Сем. — Ще раз повторюю — зір у тебе, як у сліпої курки, висновки роби сам…

— Висновки я вже зробив. Якщо ти хочеш йому персонально помститись за твого друга і за те, що було років десять тому — будь ласка, вистрілиш після мене. Але я стрілятиму першим.

Сем голосно засопів, було видно, що він роздратований.

— Хлопці, пропоную вам дуже простий варіант вирішення вашої суперечки, — озвався я. — Давайте потягнемо сірники. Кому випаде зломлений сірник — той і стрілятиме.

— Я не збираюся повертатися до вже вирішеного питання, — озвався Грінспен.

— А це питання ще ніхто остаточно не вирішував, — заперечив Семен. — Здається, на загальне голосування ніхто нічого ще не виносив.

— Непогана ідея, — підтримав я Сема. — Давайте справді проголосуємо. Хто за те, аби визначити особу стрільця шляхом витягування сірників? — голосно спитав я, одночасно підіймаючи руку. Сем підняв руку услід за мною, у той час, як Грінспен лише злостився і сопів.

— Ну ось, — подав голос я. — Думаю сірники в даному випадку будуть найкращим виходом. Семе, у тебе, здається, є сірники?

— У мене немає сірників, — озвався той.

— Окей, — усміхнувся я. — Тоді піду ламати патики.

За хвилю я підійшов до хлопців з трьома патиками у руці.

— Я думав, буде два патики.

— Чому лише два?

— Я не думав, що ти вирішиш взяти безпосередню участь у цьому.

— Ну ось бачиш, як можна помилятися в людях…

— Що ж, це твій вибір.

— Хлопці, давайте вже тягнути, — озвався Сем. — До речі, хто перший тягне?

Грінспен на це лише зверхньо гмукнув, що Семен, у свою чергу, розцінив, як запрошення першим взяти участь у нашій своєрідній лотереї. Без зайвих слів він підійшов до мене і витягнув один з патиків. Довгий. Якусь хвилю він дивився на нього, потім, зітхнувши, кинув його на землю. До того злий і похмурий Грінспен ледь усміхнувся і підійшов до мене.

— Добре, побавимось в цю іграшку і ми, — мовив він, витягуючи патика. Патик був довгий. Грінспен матюкнувся і глянув на мене.

— Ну от і все, здається розібралися, — спокійно сказав я, опускаючи руку з єдиним, вже моїм патиком.

— Вітаю, — озвався Сем.

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — До речі, переграти ти не хочеш?

— Ні, — усміхнувся я. — Таке не переграють.

— Ну що ж, — знизав плечима Грінспен. — Тоді мені лишається побажати тобі успіхів. Успіхів і твердої руки.

— Ну, руку ще треба натренувати, — повагом сказав Сем. — Ще кілька занять зі стрільби нам всім точно не завадять.

За день ми знову вибралися постріляти. Проте саме в той момент, коли ми дійшли до галявини, на якій були минулого разу, Грінспену хтось подзвонив. І за два дні до цього, коли ми всі сиділи і вечеряли, Грінспену хтось дзвонив. Він витягнув тоді телефон і, побачивши, хто йому дзвонить, швидко відійшов від нас на десяток метрів і розмовляв притишеним голосом. За кілька хвилин він повернувся до нас. Вигляд у нього був схвильований.