— З міліції?

— Ні, подружка. Вона була там і бачила. Сказала, що це точно був ти. Уже пізніше — подзвонили з міліції.

— Так, тобі через мене було непереливки…

— Отож… Не те слово… Все думала — що з тобою? Може поранений, і що з тобою зараз роблять у міліції…

— У міліції було несолодко…

— Я одразу ж туди поїхала. Знайшла якогось міліцейського чина — кажу у вас там такий собі затриманий має бути. А він мені — а вам що? Типу, ваш друг бандит і екстреміст, і я навіть не берусь передрікати, що з ним далі буде… Потім ще якісь показання давала. До тебе, звичайно ж, не пустили…

— А з ним ти коли вперше зустрілася? Хоча якщо хочеш — не кажи…

Я знову заплющив очі. «Ну ти щасливчик», — здається це сказав мені опер, перед тим, як мене випустили. Чесно, я себе теж вважав щасливчиком. У мене тоді були всі шанси загриміти за статтею «Посягання на життя державного чи громадського діяча», але натомість мене випустили. Як я дізнався згодом, причиною мого спасіння була Тоня. Яка тоді просто пішла просити за мене. Я не знаю, як вона змогла пробитися до нього, що між ними саме тоді відбулося, але факт лишається фактом — мене випустили на волю, а справу було закрито. Проте на волі мене чекав сюрприз — Тоня не схотіла мене більше бачити. Принаймні я так тоді вважав. Вона кудись поїхала за день до того, як мене звільнили. І, як мені потім розповіли наші спільні знайомі, поїхала не сама, а з ним. Ну ось на цьому наші дороги з нею тоді і розійшлися…

— Я думала, що робити, — озвалася Тоня, і я знову прийшов до тями. — Побігла до одних, до інших. Всі казали, що тобі кінець. Що він тобі цього не подарує. Я питала всіх — а що прощати? Ти ж йому нічого не зробив…

— Так, я справді не зробив того, що задумав, — зітхнув я.

— Але всі розцінили це як замах. Мовби ти намірявся його вбити.

— Ну це було досить логічно, враховуючи, що в руці у мене був ніж.

Тоня похитала головою:

— Боже, боже. Аж не віриться, що це все було — ти, ніж, ці звинувачення…

— Ти пам’ятаєш, що зі мною робилося після смерті матері?

— Так, це реально було помутніння. Іноді мені здавалося, що ти з’їхав з глузду. Надто ж ця тема щербатої дороги…

— Тільки не згадуй за дорогу! Невже ти забула?! Якби не ці довбані ями, ми могли б її таки вчасно довезти до лікарні…

Тоня скрушно похитала головою:

— Якби не дорога, якби новіша швидка, якби вправніші лікарі, якби, якби, якби… Андрію, просто покинь про все це думати.

— Але факт лишається фактом — якби у швидкої не полетіло тоді колесо на тій ямі…

Тоня ще раз сумно похитала головою:

— Ну то, може, хай у всьому цьому буде винна сама яма?

— Можливо й так. Якби я перед тим не писав статтю, що саме на ремонт цієї дороги були виділені кошти з міського бюджету.

— І тому треба було пришити того, хто ці гроші вкрав? Та ти справжній герой якогось американського вестерну.

— Так, — кивнув я. — Мабуть справді дещо схожий. Лише з тією невеликою різницею, що я так і не пришив головного злочинця.

— Добре, — підняла застережливо руку Тоня. — Можливо, щодо дороги і всього іншого ти правий. Навіть швидше за все правий. Але скажи мені — для чого все це зводити до елементарного вбивства, від якого, зрештою, в останню хвилину ще й відмовитися?

— Інших шляхів поквитатися з ним я тоді не бачив. У нього тут — я показав свій кулак — було все — і суди, і міліція, і прокуратура. До речі, сьогодні все так само. Щодо того, що я відмовився від своїх намірів — це неправда. Ти чудово знаєш, що я просто не встиг цього зробити, мені не дали…

Тоня засміялась:

— А хочеш знати, що я думаю? Що насправді ти його і не хотів вбивати. Спочатку може й хотів, але потім передумав.

— Чому ти так вирішила?

— Хотів би — зробив.

— Там була охорона.

— Так, знаю. Охорона, яка начебто не дала тобі скористатися ножем… Все правильно. Але… Не знаю які аргументи для цього навести, але ти не вбивця. І ніколи ним не будеш.

— Ти помиляєшся…

— На жаль, ні.

— Чому на жаль?

— Тому що краще б ти його вбив, — сказала напрочуд тихо Тоня.

— Що?..

— Те що чув. Я могла б пробачити тобі всі твої метання чи помутніння, все що ти чудив тоді і зараз, проте я не можу пробачити тобі одного…

— Що я його не вбив?

— Саме так, — кивнула Тоня.

— Чому? Невже він справді таке чудовисько?

Тоня знизала плечима:

— Просто є люди, яким би краще не народжуватись… І історія наших з ним стосунків тут ні до чого. Майже ні до чого. За цей час я бачила дещо… Як він вчиняв з іншими людьми… До речі, він так само обіцяв вчинити і зі мною… Одне слово, шкода, що ти його тоді не вбив.

— Зараз ти говориш, як деякі мої друзі.

— Як цей, як його — Грінченко?

— Так, можливо, як він.

Тоня уважно глянула на мене:

— Слухай, Андрію, мені здається чи ні?

— Що саме?

— Ти боїшся за нього? Що його пришиють?

— Не кажи дурниць. Як я можу боятися за нього. Після всього.

— Чому ж ти тут?

— Невже ти не зрозуміла? Я боюся, аби тебе не вплутали у все це. Розумієш — я боюся за тебе.

Тоня взяла мене пальцями за підборіддя, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке ж ти брехло, Андрію. Якщо ти так піклуєшся за мене, то де ти був увесь цей час? Де ти пропадав всі ці роки?

— Ну… — запнувся я. — Якби я не знав, що ти з ним, я був би з тобою.

Наступної миті мені здалося, що Тоня зацідить мені добрячого ляпаса. Проте вона стрималася.

— Ти знаєш, чому я була з ним, — тихо сказала вона.

— Чому була весь цей час? Невже він тримав тебе коло себе насильно всі ці роки?

Тоня опустила голову, якийсь час мовчала, згодом заговорила:

— Добре, я розкажу тобі. Зрештою, ти сам, певно, хотів почути це. Так ось, я залишилася під сильним враженням від моєї першої зустрічі з ним. Він здався зовсім не таким, яким я його уявляла. Інакшим. Ми з ним досить довго спілкувалися, я довго розказувала про тебе, про те, що з тобою робилося останнім часом, і він слухав, практично не заперечуючи, а потім сказав, що подумає над усім цим. А за кілька днів, коли я вчергове пішла до міліції, мені сказали, що тебе ось-ось випустять. Звичайно, це був він. Звичайно, я не могла не подзвонити йому і не подякувати…

— І подякувала?..

Наступної миті Тоня таки заліпила мені ляпаса. Ляпас був добрячий — щока на якийсь момент просто затерпла. Тоня видихнула.

— Вибач, — сказала вона. — Я хотіла це зробити від нашої останньої зустрічі, — і, усміхнувшись, додала: —І таки зробила…

Я підхопився з ліжка і схопив стілець, що стояв поруч, і з силою кинув ним об стіну. Легенький і вже достатньо розхитаний стілець картинно розлетівся на друзки.

— Вибач, — мовив я, повернувшись до Тоні і теж усміхнувшись. — Я це теж хотів давно зробити. З того часу, як мене випустили з міліції.

— Ну от і прекрасно, — кивнула Тоня. — Поквиталися?

— Певно, що так.

Тоня рвучко встала і накинувши халат вийшла на кухню. За секунду звідти почулося гучне клацання запальнички і потягло тютюновим димом. Таки справді щось у цьому світі мінялося — раніше Тоня не курила. Вже одягаючи в коридорі куртку, я кинув погляд на кухню. Тоня стояла до мене спиною і, дивлячись у вікно, курила.

— Щасливо, — сказав я їй.

— І тобі щасливо, — відповіла вона не обертаючись.

Я йшов нічною вулицею. Накрапав дощ. Осінь хоч і перейшла в зиму, але снігу не було — лише безкінечна мряка у безпросвітній сірості. Не заслужили, певно, ми цього року на сніг. Погана пора, хотілося до житла, де сухо і тепло. Проте щось примусило мене зупинитися біля однієї із припаркованих на тротуарі машин. Скло машини з одного боку було розбите, і власник вирішив цю проблему, заліпивши ушкоджену ділянку поліетиленом за допомогою скотчу. Дурень, у Сема колись була така сама проблема з машиною, він теж так заліпив розбите скло скотчем, проте з цього нічого не вийшло — ліпи не ліпи, а розбите не склеїш. Я постояв ще пару хвилин перед машиною, а потім пішов далі, мерзлякувато піднявши комір.