— Здається, ми тут все ж зібралися, аби об’єднати наші зусилля, а не ще більше розсваритися — втрутився Грінспен.

— Так, це я від тебе вже чув. Але я ще хотів би почути про причину нашої зустрічі від нього, — мовив я, кивнувши головою в бік господаря.

— Ти знаєш, що мене в тобі, Андрію, завжди забавляло — мовив він, так само посміхаючись. — Я тобі ніколи не подобався, ти мені ніколи не довіряв, і головне — ти вважав мене винним у тому, що сталося. Але ти мене так і не вбив. Чому? Невже тобі справді просто не стало духу?

— Якщо я скажу тобі чому, ти все одно цього не зрозумієш, — стиха проказав я.

— Люди, — продовжував грати роль миротворця Грінспен. — Давайте все ж зосередимося на тому, для чого ми тут. На тому, які завдання стоять перед нами. Це ж мабуть вперше отак — щоб такі різні люди, з різних прошарків суспільства, вирішили зустрітися і переговорити, зрозуміти одне одного і про щось домовитись.

— Ти все правильно, Гриню, кажеш, але я б однаково хотів почути відповідь на своє запитання, а саме — чому ми тут? Для чого він нас насправді запросив? — не вгавав я.

Господар хитнув головою, погоджуючись із моєю вимогою.

— Можливо, справді прийшов час розказати. Я зізнаюся — ви завжди були мені цікаві. Це частково відповідь Андрію на твоє запитання, чому ми всі тут зібралися. Але є ще дещо…

Він на якусь мить замовк, певно для того, аби взяти зі столу бокал з червоним вином і зробити пару ковтків, повернувся до нас і, посміхнувшись, заговорив.

— Вперше у мене стріляли в шістнадцятирічного. Я йшов з училища, де навчався, і біля автобусної зупинки хтось вистрілив у мене із самопала. Майже мій одноліток, із сусіднього району, прийшов нам помститися за якусь давню образу. Йому було однаково по кому, аби з нашого району. Куля пройшла дуже близько від мого обличчя, мені навіть здалося, що я бачив, як вона пролетіла. Це був перший, але не останній випадок. У мене лишилося дуже мало друзів. Здогадайтеся, де вони? Підкажу — у місці вічного спокою. Так, у багатьох із них високі стели, де вони зображені на повен зріст зі своїми машинами, будинками, коханками і собаками. А знаєте чому я досі живий? Тому що свого часу я зрозумів одну просту річ — аби вижити у цьому світі, завжди треба знати звідки прийде удар. І хто його завдасть. Тому мені завжди були цікаві люди, ображені на мене. І спроможні, принаймні потенційно, на якийсь безглуздий вчинок. Ну от як ви, наприклад. І я скажу, ви мені навіть сподобалися. Мені було цікаво спостерігати за вами, як ви щось вигадуєте, сприймаєте це на віру, сваритеся між собою і знову миритеся… Коли я вирішив перезнайомити вас, я не думав, що буде так цікаво…

— Вирішили перезнайомити нас? — здається в один голос перепитали ми з Грінспеном.

— Так, — кивнув він. — Свого часу я сам почав підшуковувати людей, які були небезпечні для мене, які б могли мені щось заподіяти. Звичайно, я не міг пропустити вас. Андрія, що колись мало не вчинив на мене замах; Семена, що певно не забув про випадок зі своїм шефом і, можливо, мав щодо того якусь свою думку, зрештою тебе, Грінспене, з твоїми радикальними висловлюваннями про мене. Всі ви були у мене в колі підозрюваних, потенційних убивць, які будь-якої миті могли пустити мені кулю в лоба. Проте була тут і певна проблема, ось у цьому саме слові — потенційні. Крім, певно, Андрія ніхто поки що з вас не виявляв бажання відправити мене на той світ. Тому мені й прийшла в голову ця ідея — зібрати вас докупи, зліпити з кількох очевидних ворогів таку невеличку групку і подивитися, що з того вийде. Так, саме за моєю вказівкою, тобі, Андрію, надіслали запрошення на роботу до мого банку, саме тому я взяв на роботу Семена, аби, зрештою, одного дня звести, познайомити вас. Але тут, звичайно, не вистачало ще однієї складової — тебе, Грінспене. До речі, ти єдиний, кого я спеціально не запрошував, якось так вийшло, що ти сам влаштувався і працював у мене. І хочу сказати, що без твого запалу, твоїх божевільних ідей, Андрій із Семеном спокійно би пили коньяк до кінця своїх днів. Я тільки трохи допоміг, ведучи з тобою довгі дискусії в інеті ночами про те, як воно в світі має бути…

— А я думав, що мої заслуги як піарника нарешті оцінили, — усміхнувся я.

— Я бачив твій плакат з селянкою. Як там? «Віддай кредит — живи щасливо»! Це неперевершений несмак. Хоча — це моя особиста думка. Ну то я продовжу. Я спостерігав за вами і мене це захопило. А з часом це перетворилося на справжню гру. Більш захопливу, ніж преферанс. Тому що ставка у такій грі — життя. Моє або тих, хто мене не надто любить.

— І ви справді вважали нас найстрашнішими своїми ворогами? — якось майже по-дитячому спитав Грінченко.

— Ви знаєте, хоч би як смішно це звучало, — таки-так. І не тому навіть, що інших вже майже не лишилося. Справа скоріш у тім, що ви щирі у своїх переконаннях. І саме тому з вами важче домовитись, важче підкупити, ніж інших…

— Але ви таки вирішили з нами домовитися? — перебив його Гринь.

Господар знову усміхнувся:

— Щодо цього у мене є одна ідея, — мовив він, витягаючи мобільний. — Одну секунду, я тут зателефоную декому, без кого наша подальша розмова буде неповною, а потім ми продовжимо.

Він подзвонив і попросив когось зайти «з усіма необхідними матеріалами». Буквально за хвильку двері розчинилися і до зали зайшов власною персоною… Василь Петрович Загоруйко у супроводі двох міцних хлопців, один з яких ніс на ремені через плече досить величенький круглий чорний футляр.

— Яка неочікувана зустріч, — мовив я, усміхнувшись.

— Добрий день, Андрію, — сухо привітався зі мною Загоруйко, непривітно зиркнувши в бік Грінспена.

— Василь Петрович приніс нам дещо, що нам, очевидно, зараз знадобиться, аби продовжити наше спілкування, — сказав господар резиденції. — Грінспене, будь ласка, підійди, я хочу, аби ти був першим, хто буде цього удостоєний.

Гринь повільно і майже урочисто підійшов до нього. Той у свою чергу почав відкривати футляр. Це зайняло трохи більше часу, ніж планувалося, вочевидь, була якась проблема із замками абощо, мені було не дуже видно за Грінченком, що стояв просто переді мною. Зрештою, господар, певно закінчивши поратись з футляром, голосно промовив з інтонаціями фокусника:

— Раз, два, три…

І наступної миті я побачив, як голова Грінспена неприродно різко відкинулася вбік в червоному ореолі дрібних червоних крапельок. Наступної миті Гринь, обличчя якого взялося червоно-чорною маскою крові, як сніп, упав на підлогу. А потім я побачив биту в руках у Нього. І його погляд. Саме такий погляд, який бачив колись давно в опері, коли вирішив підійти до нього. Погляд розумного холодного хижака, який отримував задоволення від того, що робить. Він замахнувся биткою вдруге. Я вийшов із заціпеніння і кинувся до них. Проте я встиг зробити всього два кроки, коли потужний удар збоку в скулу від одного із бодігардів буквально збив мене з ніг. Я хекнув і полетів кудись убік, водночас отримавши такий самий потужний удар від іншого. Я впав на підло гу, де, звиваючись мов хробак, намагався уникнути нових ударів, проте це не надто вдавалося. Світ навколо мене затягувався туманом. Останнє, що я бачив, було закривавлене обличчя Грінченка, який лежав тут поряд на підлозі — його засклянілий, здається вже неживий, погляд був звернений до мене. Наступної миті чийсь начищений черевик заюшив мені в обличчя і світло в моїй голові остаточно вимкнулося.

Коли я знову відкрив очі, то побачив перед собою черевики. На одному з них була кров. Я лежав на боці, хтось згодом перевернув мене горілиць, і я побачив його обличчя над собою.

— Просто ти повинен знати, — мовив він, дивлячись на мене згори. — Хай би що ти там про себе думав — ти простий, звичайний нікчема. Який може і хотів би вчинити, як справжній мужик, але якому так ніколи і не вистачить яєць, аби натиснути на гачок. Аби визнати це, ти починаєш нудити про високі матерії, прикриваючи цим свою безпорадність. Ти навіть не заслуговуєш на те, щоб ми вчинили з тобою так само, як із ним, — він показав кудись позад себе, здається на тіло Грінченка. — Ти просто ніщо.