Я ледь-ледь підвів голову, аби щось відповісти йому, проте так і не зміг говорити — в роті було повно крові, і я закашлявся.

— Не можеш говорити? — мовив він вдавано співчутливо, продовжуючи дивитися на мене зверху вниз. — Буває…

— Та пішов… ти… — видавив я з себе, забулькотівши кров’ю.

Він підняв ногу, і я подумав — зараз знову вдарить мене в обличчя, проте він просто витер об мене замащеного кров’ю черевика і, кивнувши одному із бодігардів, відійшов. Той нахилився наді мною, відвівши за спину кулак, щоб наступної миті він з усього маху вгруз мені в обличчя. Світло в моїй голові знову вимкнули.

Коли опритомнів, — замалим не знепритомнів знову, на цей раз від болю — голова просто розколювалася. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що лежу закутий у кайданки по руках і ногах на підлозі машини, яка кудись їде. Спробував поворушитись, і все тіло немов прошило електричним струмом від болю. Оскільки лежав обличчям донизу, — практично нічого не бачив. Не знаю, скільки часу це тривало, здавалося вічність. Аж ось машина нарешті зупинилась. Двері відчинились, і я почув над собою чийсь хрипкий голос:

— Привезли?

— Так, — озвався хтось з переднього сидіння.

— Ну чого, непоганий кабанчик, — підсумував хрипкий голос, очевидно щодо мене.

Чиїсь дужі руки схопили мене за ноги і одним махом висмикнули з машини, добряче хряпнувши об землю підборіддям. Мене таки спробували поставити на ноги. Проте, чи то ноги затерпли, чи загалом було так погано, бо я заточився, і якби мене не підхопили попід руки та не притулили до машини, я б упав. Прийшовши до тями, я отримав змогу роззирнутися навколо. Один з моїх конвоїрів виявився бодігардом, який бив мене в резиденції свого хазяїна. Інший — власник хрипкого голосу — був здоровенний дядько з червоною пикою. Місцина, де ми знаходились, вочевидь була десь за містом — нас оточували сосни, позад яких де-не-де прозирав високий червоний цегляний паркан, очевидно, вся ця територія була огороджена. Десь вдалині між соснами губилася вимощена стежка з фігурними ліхтарями обабіч, що вела до будівлі, яка ледь-ледь вимальовувалася серед дерев.

— Давай, пішов! — заволав мені на вухо бодігард, боляче смикнувши за руку. Він потягнув мене по доріжці у напрямку будівлі. Пройшовши пару кроків, я зашпортався і мало не впав, неслухняні ноги не хотіли тримати, тоді мої конвоїри знов підхопили мене під руки і потягнули по доріжці у напрямку будівлі. З кожним їхнім кроком все виразнішим ставав запах смаженого на вогнищі м’яса, чіткіше чулися веселі голоси. Після чергового повороту з-за дерев нарешті показалася будівля. Це був чималенький дім, а власники веселих голосів — компанія із півтора десятків чоловіків і жінок, які стояли навколо накритого у дворі довгого дерев’яного столу. Збоку на мангалі смажилися шашлики, запах смаженого м’яса густо висів у повітрі. З нашою появою всі присутні обернулися.

— А ось і центральний номер нашої програми, — почув знайомий голос. Я повернув голову і побачив Його на сходах будинку. Цього разу він був в зеленій мисливській куртці.

— Якось він не спортивно виглядає, — засміявся життєрадісний товстун з компанії, маючи на увазі мене.

— А ми дамо йому час відпочити, — усміхнувся Він.

І мене знов підхопили під руки, і завели за будинок, де посадили на лавку, зняли кайданки з рук, поруч поставили тарілку зі смаженим м’ясом та воду. Мої конвоїри відійшли і стали віддалік, про щось жваво перемовляючись. Я не їв, ковтнув лишень води, мене справді мучила спрага. Чисте лісове повітря помалу тверезило голову, я знову зміг поворушити пальцями рук, яких ще зовсім недавно не відчував у наручниках.

— Для чого ви мене сюди привезли? — спитав я своїх конвоїрів.

— Побачиш скоро, — відповів коротко червонопикий.

Я ліг на лавці горілиць і заплющив очі, аби одразу згадати картину недавнього побоїща. Ось битка опускається на голову Грінспена, ось він дивиться на мене скляними очима… Невже він мертвий? Невже мій друг, той, з ким я ще вчора весело жартував, сварився, спілкувався — невже його зараз вже нема? А потім я згадав Тоню. Де вона зараз, що з нею?.. Чи довідається колись про те, що сталося з нами? Чи захоче знати? Я відкрив очі і подивився в небо — воно було сіре, захмарене, ось-ось мався піти дощ, а можливо й сніг, сонця не було й сліду. Господи, як же це все сталося? Як?! Чи все це тільки сон, страшний сон, ось зараз я розплющу очі, і з’ясується, що я спав. Просто спав…

— Вставай — хтось термосив мене за плече.

Я відкрив очі — наді мною схилився червонопикий.

— Вставай! — ще раз гарикнув він мені майже на вухо. — Ти вже дві години тут засмагаєш.

— Дві години?

— Да! Спати він собі надумав. Ану вставай!

Я піднявся. На диво, ті пару годин, що я проспав, пішли мені на користь. В голові майже перестало крутитися, ноги теж вже не були такими ватяними.

— Пішов, — мовив червонопикий, штовхнувши мене в спину.

Коли ми вийшли з-за будівлі, до місця, де ще зовсім недавно засідала весела компанія, побачив, що частування практично завершилося, всі активно готувалися до полювання, багато хто вже тримав гвинтівки, трохи подалі гавкало кілька собак.

— Андрію, як ти почуваєшся? — раптом донісся збоку знайомий голос. Звичайно ж, це був Він. Майже інстинктивно сіпнувся до нього, але одразу ж переді мною виросла фігура бодігарда, водночас отримав у спину сильного стусана від червонопикого.

— О, бачу, що вже нормально, — усміхнувся він, повернувшись до своєї компанії, підняв руку, закликаючи до уваги.

— Товариство! — почав він голосно. — Зараз настає найбільш урочистий момент нашого сьогоднішнього заходу. Ану скажіть мені — що це?!

— Полювання! Полювання!.. — закричала компанія.

— Так, — кивнув він головою. — Настає час полювання. І сьогодні у нас буде справді цікава ціль — тут він показав рукою на мене. — Знайомтесь, людина, що двічі хотіла мене убити. Просто тому, що на його думку я був винний у якихось його особистих проблемах! Що ми робимо з такими людьми?!

— Стріляємо! — в один голос закричали всі.

— Так! — кивнув він головою. — Хоча, — тут він знов обернувся до мене, — ти можеш утекти від нас.

При цьому він не зміг стримати усмішки.

— Та нічого у нього не вийде! — закричав той життєрадісний товстун з компанії. — Я його з одного пострілу вкладу!

— Ну що ж, побачимо, — засміявся він. — А тепер до діла!

Всі схвально закричали, а він зробив знак своїм охоронцям, які, схопивши мене попід руки, знову кудись потягли. Ми зупинилися перед масивними металевими воротами, які, вочевидь, вели назовні. Один з охоронців підійшов до них, досить довго вовтузився з замком, нарешті відчинив їх, і мене виштовхали. Я обернувся і побачив в отворі воріт його.

— У тебе всього десять хвилин, — мовив він спокійно, наче мова йшла про щось абсолютно буденне. — Після цього ми підемо за тобою. Так що не гай часу. Зрештою, погодься, я вчинив з тобою по-доброму — бачиш, даю тобі шанс, хоча б яким примарним він був…

— Засунь своє «по-доброму» собі у дупу!

Він усміхнувся:

— Не втрачай часу, — мовив він. — У нашої спільної з тобою знайомої його, до речі, теж лишилося не дуже багато. Здоров’я дещо підвело. Знаєш, як воно буває…

— Тоня?! Що ти з нею зробив?!! — закричав я.

— Нічого особливо, але пізнати її певно зараз буде важко, — засміявся він, махнувши рукою, аби зачинили ворота. Я кинувся і почав щосили гамселити по них. Проте жодного ефекту це не дало, і трохи, заспокоївшись, я роззирнувся навколо.

З усіх боків мене оточував ліс, тому не роздумуючи я побіг, як мені здавалося, вперед, у саму його гущавину. Проте незабаром зрозумів, що тут мені від них не сховатися, вони, можливо, саме на це і чекають, ось зараз, за кілька хвилин спустять своїх собак, які без проблем візьмуть мій слід. Я стишив ходу, аби відсапатись і зрозуміти, що ж все-таки робити далі. Навколо панувала тиша, та тиша, яка може панувати лише в лісі у міжсезоння. Ні вітерця, ані найменшого поруху, лише тиша і чисте холодне лісове повітря. І тут до мене донісся звук. Звук, якого я очікував і який однаково примусив мене здригнутися. Я почув гавкіт собак. Причому мені здалося, що вже зовсім поруч. Зірвався і чимдуж побіг. Вже не було часу ні думати, ні приймати якісь рішення. Просто біг наосліп, намагаючись позбутися цього довбаного собачого гавкання, яке немовби наростало у вухах. Гілля дерев шмагало по обличчю, час від часу я забивався об стовбури дерев, один чи два рази навіть впав, проте одразу ж схоплювався і продовжував бігти. А собачий гавкіт, здавалося, ближчав і ближчав… Раптом між деревами майнув просвіток, і я щосили рвонув до нього. В голову прийшло, що там може бути дорога, можливо хтось зможе мені допомогти… За хвильку вже вискочив туди, проте, замість очікуваної дороги, цей просвіт насправді виявився неглибоким ярком, по дну якого біг потічок. Я зупинився, глибоко вдихнув і видихнув кілька разів. Треба було щось негайно вигадати, інакше буквально за кілька хвилин я мав всі шанси опинитися у кільці мисливських собак, а потому і їхніх господарів. Зрештою, я не вигадав нічого кращого, як просто стрибнути в потічок і бігти по ньому, сподіваючись, що вода зіб’є собак зі сліду. Вода була крижаною і черевики одразу намокли і обважніли, добре хоч потічок сягав лише щиколоток.