Я зім’яв у руці пластиковий стаканчик, у якому вже не було кави, і, вкинувши його у смітник, попрямував до зупинки, аби сісти на маршрутку до нашого дому. Вийшов на зупинку раніше.

Починало сутеніти, я вирішив трохи пройтися, озираючись час від часу на всі боки. Попереду з’явився знайомий паркан і обриси нашої оселі з темними вікнами. Я зайшов з боку пустиря, що межував із нашою територією, і перестрибнувши через огорожу, опинився в дворі. Навшпиньках, намагаючись не шуміти, підкрався до одного з вікон, зазирнув в нього, але нічого не побачив, крім темряви. У будинку точно нікого не було. Підійшов до дверей і побачив, що замок вирваний, а вони прочинені. Вочевидь, комусь дуже хотілося побувати всередині. Легко торкнув двері, і вони зі скрипом відчинилися. Обережно, намагаючись побачити щось у темряві, я зробив крок до середини. Під ногами зарипіла підлога, але це, здається, був єдиний звук, який тут було чути. І раптом майже біля моєї ноги хтось нявкнув. Це був сусідський кіт. Він часто забігав до нас, ми дуже звикли до нього. Зараз він був єдиною живою душею у цій пустці. Нахилився, аби, як це було раніше, взяти його на руки, але кіт, ще раз нявкнувши, вискочив у прочинені двері. Знову роззирнувся, проте навколо панувала цілковита тиша, тому я теж пішов до вхідних дверей.

Уже переступив однією ногою поріг, коли отримав удар у підборіддя. Такий потужний, що опинився на землі. Спробував підвестися, але хтось міцно схопив мене за горло і почав душити. Я пручався, вдавалося це мені геть погано, з кожною секундою сил меншало. Проте мені таки пощастило — вдалося вивернутися і хапонути зубами нападника за руку, той матюкнувся і послабив зажим, а я спромігся висмикнути голову з його лещат, одразу порачкувавши подалі від нього в глибину кущів біля будинку. Нападник знову вилаявся, очевидно достоту не побачивши, куди я подівся, тому ввімкнув світло на ґанку. І я одночасно з ним зойкнув. Тому що переді мною стояв власною персоною Семен.

— Ти! — одночасно сказали ми з Семом, показуючи одне на одного.

— Я тебе трохи не вбив, — видихнув він.

— Не вийшло… — усміхнувся я.

Сем мовчки підійшов і обійняв мене за плечі.

— Добре, хоч ти… — ледь чутно пробасив він мені на вухо. — Хоч ти живий…

— Я так… — ледь чутно мовив я. — А от Грінспен…

Сем пильно подивився на мене і одвів погляд.

— На жаль… — розвів я руками. — Я нічого не міг зробити… Вибач…

Я ніколи не вмів добирати слова у хвилини справжнього горя. Так само було і цього разу. Тим більш, на мене знову накотило. Тому я розвернувся і пішов у гущавину саду. Пройшов до кінця саду, фактично упершись в паркан, і, присівши на землю, притулився до стовбура якогось дерева. Перед очима зринула картина того, що трапилося, причім так яскраво та чітко, ніби це відбулося щойно. Грінспен, його б’ють, я намагаюся порятувати, звичайно ж, без успіху, потім обличчя Тоні…

— Пішли, там Віка знадвору чекає, — почув над собою голос Сема.

Я мовчки ствердно кивнув, підвівся і ми пішли до воріт, за якими вже зачекалася Віка. Коли виходили, я кинув останній погляд на будинок, темний і зараз уже геть чужий.

— Ти живий! — кинулась до мене Віка, тільки-но ми з’явилися на вулиці.

— Тихше, — шикнув на неї Семен. — Зараз усіх сусідів побудиш. Ми тут і так не повинні були б бути.

— А чого ви сюди повернулися? Це ж справді небезпечно.

— Та Віка наполягала, бачте, їй речі якісь треба було позабирати.

— А де ви зараз розташувались?

— В одних знайомих квартиру знімаємо. До речі, я так розумію — тобі зараз жити ніде?

— Я навіть про це і не думав ще…

— От і добре, будемо раді бачити тебе у себе. Як у старі добрі часи…

— Старі добрі часи закінчились, Семене. З Грінченком закінчились…

Семен відвів погляд. В очах у Віки зблиснули сльози.

— Пішли пом’янемо? — тихо спитав я.

— Так, звичайно, пішли.

Ми деякий час мовчки йшли по практично неосвітленій вулиці приватного сектора, аби зрештою вийти до одного із занедбаних міських парків. Свого часу ми досить часто у ньому бували, тому без особливих труднощів віднайшли кафешку під брезентовим шатром, що ховалася в гущавині. Зайшли, замовили горілки, яку нам налили в пластмасові стаканчики, та якогось соку. Випили «за Гриня», ми з Семом по половині, Віка пригубила чисто символічно.

— Ох і гірка, — не стримався я.

— Іншої, Андрію, тут, на жаль, немає, — мовив Сем, посуваючи до мені сік.

Ми знов замовкли. Нарешті Сем, намагаючись не дивитися в мій бік, зовсім тихо запитав, про те, що вочевидь муляло йому весь цей час:

— Його довго мучили?..

— Ні, — похитав головою я. — Вони не довго з нами церемонились. З ним… Майже одразу.

— Чому ти не вбив того виродка тоді? Чому?!! — промовив Сем, до болю стиснувши мою руку.

— Ти сам чудово знаєш відповідь…

Поруч з нами хтось заплакав. Це була Віка. Рефлекторно я обхопив її за плечі і відчув, як з іншого боку її обхопив за плечі Семен. А потім я гукнув до жінки, що стояла за імпровізованою пластиковою стійкою, аби вона принесла ще горілки.

Хоча ми не планували довго затримуватись у цьому місці, але просиділи там не менше кількох годин. Спочатку всі були дуже пригнічені, але горілка, а може, і перенасиченість горем зробили свою справу, і ми помалу розговорились.

— Щасливець, — кивнув Сем у мій бік, зминаючи в руках порожній пластиковий стаканчик. — Чесно, я б на тебе не поставив, якби знав, що випаде на твою долю. А може ти міцніший, ніж я думав…

— З приводу щасливця я б точно посперечався, — похитав я головою. — От зараз тут сиджу з вами і не знаю, що там з Тонею, де вона, і взагалі…

— Головне, що цей покидьок підтвердив — твоя дівчина жива.

— Він сказав, що я можу її не впізнати… Що вони з нею зробили? І де її шукати? Певно треба було одразу йти до міліції, втратив уже кілька годин…

— Тут така справа… — Семен роздумуючи почухав своє підборіддя. — Певно для тебе це стане ще однією несподіванкою. Одне слово, цей недобиток написав на нас заяву у міліцію…

— Він на нас написав заяву в міліцію? Про що?!

— Замах на вбивство. Спроба вбивства, вчинена' мною, тобою і покійним Грінспеном. Підозрюю, що заява була направлена в міліцію одразу, щойно ми цю саму спробу з твоєю допомогою провалили. Так що нас може розшукувати міліція. Тому йти туди з якимись заявами — самогубство.

Я ошелешено дивився на нього.

— Звідки у тебе ця інфа?

— Ну є в мене джерело в міліції. Не підводило ще ні разу.

Я видихнув.

— Не знаю посадять мене, приб’ють чи ні, але Тоню знайти я зобов’язаний.

Семен на знак згоди енергійно кивнув.

— Так, звичайно, ми почнемо її шукати. Але в міліцію поки що ходити не варто.

— І як ми без міліції зможемо її знайти? Де її шукати?

— Я думаю, що їй, звичайно, дісталося, але скоріш за все вона жива, — Сем глянув на мене і швидко додав. — Точно жива. І я не думаю, що вони там десь у себе будуть її довго тримати. Треба пройтися по всіх лікарнях, попитати, чи не поступала така постраждала. І я просто зараз переговорю зі своїм джерелом в міліції — може він щось підкаже…

— А я пройдусь з Андрієм по лікарнях, аби йому менше там світитися, — докинула Віка. — Коли починаємо?

— Просто зараз, — відповів я.

Упродовж наступної доби ми з Вікою обійшли-обдзвонили всі лікарні, всі відділи травматології, нейрохірургії, всі лікарняні прийомники, всі травмопункти міста. І не знайшли її. Ввечері ми знесилені дісталися квартири, яку винаймали Сем з Вікою, і одразу ж почвалали на кухню. Коли туди зайшов Сем, ми у повній мовчанці сьорбали каву.

— Ви так і будете мовчки сидіти з чашками в руках? — спитав голосно Семен.

— Ми обійшли всі лікарні міста, відповів я. — Тоні немає ніде…

— Зате в моргах її теж немає, — відповів Сем. — І це не може не радувати.

— Ти ходив по моргах? — вражено спитав я.

— Так, — кивнув він. — Не хотів тобі казати… Перш за все, я, звичайно, шукав Гриня. Ну і… про всяк випадок, цікавився щодо Тоні…