— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.

Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.

Я таки вийшов до села, яке, коли б не один чи два вогника, виглядало би геть пусткою у нічній пітьмі. Навіть собаки тут не валували, може ще спали, а може їх і не було. Я пішов на вогник, що світив серед пітьми. Дійшов до однієї садиби, на подвір’ї якої горіла лампа. Відкрив хвіртку, очікуючи собачого гавкоту, але так його і не почув. Зрештою, зайшов у двір і зупинився, роззирнувся навколо. Раптом почув позад себе чиїсь кроки. Обернувшись, побачив жінку середніх літ, що пильно і трохи налякано дивилася на мене.

— Драстуйте, — мовив я.

— Драстуйте, — відповіла вона насторожено. Складалося враження, що вона ось-ось побіжить.

— Вибачте, що так серед ночі. Я заблукав, а у вас, у єдиних, тут світилося…

Жінка так само насторожено дивилася на мене. І тут я побачив, що її руки були в крові. Вона, очевидно, перехопила мій погляд, бо одразу пояснила:

— Теля тільки-но народилося. Приймала пологи…

— Ясно, — кивнув. — А то аж налякався.

Очевидно останні мої слова трохи заспокоїли жінку.

— І довго лісом ходили?

— Так, — похитав головою. — Довго…

— Я чула з лісу гавкіт собак вчора вдень, там, мабуть, полювання було. Ви не звідти? — мовила вона, уважно глянувши на мене.

Я зам’явся на хвилю:

— Ну, мабуть, я до цього трохи причетний. Правда, якщо бути чесним, я не полював, скоріше навпаки, але це довга історія…

Жінка ще раз уважно глянула на мене, але щось після моєї останньої відповіді у ній перемінилося, здається тепер вона дивилася на мене не насторожено, а співчутливо.

— Ви певно голодні? — запитала вона.

— Ну… — протягнув я, раптом усвідомивши, що дуже голодний. — Чесно, був би вам дуже вдячний, коли б…

— Ну, то йдіть до хати. У мене не ресторан, але варена бульба і хліб знайдуться.

— Дякую. Дуже дякую…

Жінка завела мене до будинку, досить бідної селянської господи. Коли я зайшов, очевидно зачувши наші голоси, з ліжок підвелися дівчинка і менший хлопчик, які спросоння запитально дивилися на мене.

— Дядя заблукав у лісі, — мовила вона, пояснюючи їм мою з’яву.

— Дядя заблукав, як тато? — спитав хлопчик.

— Спіть, — замість відповіді сказала жінка. — Чого повставали?

І, вже повернувшись до мене, додала:

— Я зараз швиденько підігрію вам попоїсти, а ви поки скидайте з себе весь цей одяг. Он як дрижаки б’ють.

Малий спитав, чи народилося вже телятко і, отримавши ствердну відповідь, почали з дівчинкою збиратися, щоб подивитись. Жінка, зайшовши до сусідньої кімнати, повернулася з чоловічими речами — сорочка, штани, светр…

— Переодягніться, ви геть мокрі, — простягла вона мені речі. — Думаю, вам підійде.

— Дякую, — кивнув я головою. — Але ж це — чиєсь?

— Чоловікове. Його вже три роки як немає…

— Співчуваю. Що з ним трапилося?

— Пішов до лісу і пропав безвісти…

— Звертались до міліції?

— Звичайно. Хоча що тут міліція зробить. Ви ж самі все бачили… — глянула вона на мене з таким притиском, що я відвів очі.

— Розумію… — тихо мовив я.

Я вийшов у коридор, аби переодягнутися, а коли знову зайшов до кімнати, то побачив, що господиня поставила на столі вечерю — яєчню, підсмажене сало, квашені огірки. Довго припрошувати мене не довелося, за мить я сидів за столом і наминав за обидві щоки. Господиня дістала і пляшку самогону, якого налила мені щедрою рукою майже повний гранчак.

— Випийте як ліки, — мовила вона. — Вам зігрітися треба.

Я взяв гранчак і майже одним махом перехилив, мало не обпікшись. У ньому було більше сорока градусів. Проте одразу відчув, як довгоочікуване тепло розливається по всьому тілу. Я закрив очі і провів долонями по обличчю, лише зараз зрозумівши, наскільки змучився.

— Я зараз приготую вам постіль, — почув її голос.

— Ви просто не уявляєте, який я вам вдячний. І якщо ви не проти — я наллю собі ще чарку…

Жінка знизала плечима:

— Та хоч і все — у мене однаково нема кому пити. А ваші речі я зараз виперу і повішу сушитися.

— І за це я вам постараюся віддячити. Згодом, коли дістануся міста. Мене, до речі, звати Андрій.

— А мене Марія.

— За вас, Маріє, — мовив я, піднімаючи чарку, після якої вже не міг говорити. Просто притулився до стіни і спостерігав, як жінка готує мені постіль, як здивовано розглядають мене діти, що повернулися знадвору. А потім я заснув.

Прокинувся від того, що мені в обличчя било світло. Якийсь час не міг зрозуміти, де я, і лежав у ліжку, прокручуючи в голові події останніх днів. Зрештою, встав з ліжка і, позбиравши з печі свій випраний і висохлий одяг, швидко одягнувся та й вийшов до Марії, що поралась у великій кімнаті господи.

— Доброго ранку, — привітався я.

— І вам доброго, — кивнула головою вона. — Як спали?

— Чудово.

— Ну і добре. Ось на столі сніданок.

— Дякую.

Я сів за стіл і почав снідати.

— Скоро буде їхати автобус у місто, можете на нього встигнути, — промовила не повертаючись Марія.

— Це було б справді непогано, — хитнув я головою. — І Маріє… я дуже вдячний за все…

— Пусте, — відмахнулася. Швидким рухом щось поклала коло мене на стіл. Це виявилися кілька паперових купюр.

— А це для чого? — здивовано перепитав я.

— На дорогу. Не знаю як у вас, а у нас за проїзд у автобусі платять гроші. Ну і в місті може знадобитися. Я коли прала вчора ваш одяг — у вас кишені були геть порожні…

— Ну так мені їх вивернули ще у місті…

— От і добре. Вам знадобиться… — вона показала на гроші.

— Дякую, я обов’язково поверну. Тільки дістануся дому…

— Не беріть до голови, — сказала жінка і вийшла у справах надвір.

Я мовчки снідав, аж поки до кімнати не вбіг знадвору хлопчик.

— Привіт, чуваче, — махнув я йому рукою.

— Пливіт, — сказав хлопчик.

— Як там телятко?

— Нолмально, — відповів той.

— Слухай, а скільки твоїй мамі років? — спитав я малого.

— М… тлидцять… Тлидцять тли, — відповів малий.

Я знизав плечима. Жінка виглядала набагато старшою за свій вік. Я скуйовдив хлопцеві чуприну і спитав, чи він слухається маму.

— Слухаюсь, — відповів той.

У цей момент зайшла жінка і сказала збиратися, бо ніби вже під’їхав автобус. Я швидко встав, помахав малому та дівчинці і вийшов на вулицю за жінкою.

— Он там, бачте, автобус стоїть, — показала вона кудись рукою в кінець порожньої вулиці. — Я з вами, вибачте, вже до нього не піду, село все ж…

— Так, звичайно, не треба, — погодився я і додав. — Щиро вам вдячний…

— Бережіть себе, — мовила жінка. Я хитнув головою на знак згоди і, намагаючись не обертатися, попростував порожньою вулицею до автобуса.

Місто зустріло мене звичною сірістю. Я вийшов на автовокзалі, купив тут-таки якоїсь кавової бурди у пластиковому стаканчику і попросив у продавчині телефон, аби передзвонити Тоні. Проте її телефон прогнозовано був поза зоною. Я все набирав і набирав номер, але байдужий голос автовідповідача за кожним разом методично повторював, що абонент знаходиться поза зоною. Зрештою, я облишив це заняття і набрав Семена. Який теж був поза зоною.

— Сьогодні точно не ваш день, — майже співчутливо мовила продавчиня, забираючи у мене телефон.

Я подякував їй за послугу, і побрів кудись, майже нічого не бачачи перед собою. Мене оточував звичний міський шум, і з’явилося дивне відчуття, що усього, що зі мною трапилося протягом останніх днів, насправді не було. Що от зараз я сяду в маршрутку, приїду до нашого дому, відкрию хвіртку і почую голоси Грінспена, Віки, Сема. А потім мені передзвонить Тоня і насварить за те, що я пропав і що їй не дзвонив. Я буду довго і плутано вибачатися і, зрештою, домовимося зустрітися ввечері. Коли зайду в дім, всі друзі, які в цей час за столом вечерятимуть, вмент обернуться до мене і спитають в один голос: «Де ти був?».