Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.

Я перевернувся долілиць і вткнувся обличчям у подушку. Згадував, як Лісині бліді худорляві пальці з м’яким шелестом рухаються по сухій траві та як задерлася її блузка, бо вона не додумалась її заправити, перш ніж заснути поруч зі мною. Припливи крові та припливи шуму в палаючих вухах урешті витіснили давній нічний страх, буцімто кожен найменший скрип мого старого дерев’яного ліжка може розбудити весь будинок. Зрештою я так міцно заснув, що взагалі не почув уранці татових кроків.

Однак я прокинувся досить рано. Крихти татового тоста валялися по всій підлозі біля сушки для посуду, де він зазвичай стоїть, виглядаючи у вікно, щоб збагнути, яка ж сьогодні погода. Його чайничок з чаєм стояв на столі, напівпорожній і вже ледь теплий. Визирнувши у вікно, я побачив, що сонце ще не піднялося над хлівцями і подвір’я досі в затінку. Ліса не могла аж так спозаранку податися до Галлорана.

Я взяв усі черешні, хтозна-скільки, цілісіньку велику торбу. Хоча тато залишив двері відчиненими, я не пішов подвір’ям, а вийшов через парадні двері. Я ними нечасто користуюся, але вони тихіші.

Рано-вранці буває таке відчуття, ніби все навкруги згорнулося пуп’янком і готове от-от розкритися, бракує лише кількох людей, які теж могли б це побачити, а поки вони не з’явилися, усе причаїлося в очікуванні — очікуванні саме цього моменту. Я хотів прошмигнути повз тин, щоб тато не помітив, що я вже прокинувся, і не покликав допомагати: підняти на хвильку край балки чи притримати двері, поки він заб’є новий клин, щоб вони врешті добре трималися, чи ще щось таке, що могло б мене затримати.

Я зумів прокрастися аж до стайні. А по той бік геть усе було залите сонячним сяйвом, і крутий схил до полів здавався просто безкраїм, а земля після двох тижнів без краплини дощу була такою твердою і борознистою, що я навіть крізь взуття відчував стопами кожен горбочок. І коли я почав бігти, колюче ранкове сонце било просто в очі, засліплюючи мене яскравими і мерехтливими срібними блискітками. Я розмахував пакетом з черешнями, малюючи в повітрі величезні сяйливі червоні кола; мені траплялися тверді бездоганні горбочки, від яких я відштовхувався, щоб рекордно високо перестрибувати через кротовини, будяки і жмуття сухої трави — що-що, а бігав я завжди значно, значно краще за Касс.

Я мчав униз, гукаючи і дражнячись — зазвичай саме так я під’юджую сестру, коли вона біжить за мною, відстаючи на ярди,[8] власне, повсякчас. Я добіг аж униз, до рову, і вишкірився втомлено, але гордо — з такою посмішкою я завжди озираюся до неї, щоб подратувати, і від цього лише посилюється чудове, неймовірне почуття тріумфу, яке переповнює мене щоразу, коли я бодай у чомусь перемагаю Касс.

Я лежав горілиць, розкинувши ноги й руки, у прохолодній тінистій западині, встеленій вологим листям. Моє тіло стало схожим на помповий механізм. Варто було лиш заплющити очі, і я відчув, як пульсує кожна клітинка: все в мені стугоніло, постукувало, стрекотало й гупало. Я непорушно лежав і прислухався, як усе всередині мене знову сповільнюється і втихомирюється, аж поки нарешті почув легенький приглушений відголос, що долинав з вершини пагорба, — там стояв тато і кликав мене.

Я не підняв голови. У нього не буде доказів, що я його почув. Я простягнув руку по торбу з черешнями і покотився вбік, до тину — подалі від бризок і крапельок зеленаво-сріблястого світла, яке залило рів, і поближче до темряви кущів, які ростуть попри стару стежку до будинку Джеймісона, — в них буде легко заховатися.

Надворі бувають тихі та шумні місця, і стежина до оселі Джеймісона належить якраз до тихих. Мені аж почало здаватися, що пісня, яку я насвистую, розноситься нерухомим повітрям на милі довкола, попереджуючи Лісу про мій прихід, і тому згодом я теж мусив затихнути. Я гнався темно-зеленими тунелями живоплоту і в’юнких рослин, які так давно переплелися над головою, створивши тут вічні сутінки, що не лишили жодного шансу тим радісним яскравим польовим квітам, які зазвичай ростуть обабіч кожної стежини. А може, то Джеймісон їх відлякав, розкидаючи приманки з висівок і метальдегіду,[9] немов бридкий Гензель-переросток,[10] який прокладає собі шлях крізь ліс смертоносними камінцями.

Аж раптом я мало на нього не наткнувся. Я минув крутий поворот між двома величезними, надміру пишними кущами глоду й опинився на галявині перед його садом. Я навіть не здогадувався, що стежина ось-ось закінчиться! Бо ж пам’ятав, що дорога до його будинку завжди була довгою-предовгою.

Джеймісон схилився над одним з ягідних кущів і спостерігав, як м’яка огрядна барвиста гусениця повзе до краю листка. У руці він тримав напоготові розприскувач і збирався спрямувати його на кущ, але чомусь не поспішав і тихо споглядав останні незіпсовані клопітливі миті життя гусениці.

Заскочений раптовою зустріччю, я не встиг прикусити язика і випалив:

— Чого це ви не на фермі?

Не найкращий початок розмови. Джеймісон рвучко озирнувся. Він перестав розглядати гусеницю, яка повзла ягідним кущем, і натомість узявся розглядати мене. Касс зметикувала б, як урятуватися, як вдати, що вона нічого не казала, а тим паче таким тоном. Але я так не вмів. Я стояв, немов мені язик у петлю скрутило, і по-дурному шарпав той старенький шкіряний ремінець від хвіртки.

— Я — не твоя власність, — огризнувся Джеймісон. — Поки що…

Зашарівшись, я відпустив ремінець і витріщився на нього. Здається, саме тієї миті до мене вперше дійшло, що Джеймісон похмурнів щоразу, коли в сараї заводився грибок чи корм дорожчав удвічі, і тато згадував свій старий добрий жарт: «Ну й нехай. Уже зовсім скоро голова через це болітиме в Тома і Касс». Я завжди уявляв, що просто розрахуюся з Джеймісоном і дивитимуся, як він збирає своє недолуге спорядження та навіки вимітається з наших земель. І ніколи навіть не задумувався, що Джеймісон робитиме чи куди він поткнеться опісля. Він же пропрацював на цій фермі все своє життя! Мама розповідала, що він, як і ми, тут народився.

— Ти краще вали звідси, — різко сказав він за хвильку. — Нема чого тобі тут вештатися.

Він продовжив спостерігати за гусеницею. Я скористався тим, що Джеймісон обернувся до мене спиною, продерся між двома половинками хвіртки та підійшов до нього ззаду.

— Де Ліса? Де вона? Я хочу з нею поговорити!

Він навмисно не озирався. Я відчував, що йому важко стримуватися. Усе його тіло напружилося.

— Думаю, ти так уже наговорився з моєю дівчинкою, що вам обом задосить, — він прокручував ручку розприскувача знову і знову. — Дуже тобі раджу забиратися додому.

Він говорив зі мною так, нібито я десятирічний хлопчисько! Мене це страшенно бісило. Я підійшов ближче і потягнув його за рукав заяложеної куртки з такою силою, що йому довелося випростатися, щоб втримати рівновагу. Лише тоді він обернувся-таки до мене обличчям. Ми стояли надто близько один до одного, і йому довелося трохи відхилити голову назад, щоб дивитися на мене неприязним поглядом. До тієї миті я й не здогадувався, наскільки вимахав!

Мене вразило, з якою злістю він заговорив.

— Ти образив мою дівчинку, — прошипів він. — Ти образив мою Лісу так, що вона півночі плакала. Я не знаю, юний Томе, що ти їй зробив чи сказав. Ліса не схотіла розповідати. Але Бог тобі в поміч, якщо я колись таки дізнаюся. Бо якщо все бодай наполовину так погано, як я підозрюю, то ти дістанеш від мене такого прочухана, що зроду-віку не забудеш, і мені начхати, чий ти син.