Звідки у неї весь цей мотлох? Де вона взяла на все це гроші? Може, вкрала? Чи це подарунки, подарунки від Галлорана? І чому мама з татом нічого не помічають?

Я підійшов до комода і висунув неглибоку шухляду, яка постійно заїдає і яку ми колись перегородили шматком картону, щоб наші колекції крем’яшків не скотилися докупи. Вона викинула картонну перегородку. Тепер там лежить купка гарної яскравої спідньої білизни. Я й не уявляв, що вона таке носить.

Я не хотів доторкатися до білизни, але був певен, що ключ десь там. Розумієте, я знаю Касс як облуплену. Там я його і знайшов, на самісінькому дні шухляди, він був надійно захований у штуковині, в якій ніхто навіть і не додумався б шукати — в одному з тих тонких сріблястих тюбиків, які дівчата, хихочучи, позичають одна одній під час обіду, коли їм здається, що хлопці цього не бачать. Коли я занурив руку, м’яка шовкова тканина зачепила ворсинки на шкірі, а резинка на якусь мить сплутала мені пальці. Вони що, всі носять отаке під простими старими шкільними блузками? Невже мама передає це потім і Лісі?

Я з шумом засунув шухляду назад і вже зібрався йти до дверей, коли помітив своє відображення в дзеркалі. Я мав такий хитрющий вигляд — точно як Джеймісон, коли той прокрадається за огорожею, — що аж зупинився і задумався. На кілька секунд я розтиснув долоню й уп’явся поглядом у ключ, однак назад у шухляду його не поклав, натомість ще міцніше стиснув між пальцями.

Терпіти не можу дивитися в дзеркало. Так уже споконвіку. Коли я був маленьким, інколи мені здавалося, що на мене з дзеркала дивиться Касс із сумним і серйозним обличчям. Я дивувався, чому вона мені не всміхається. Але тепер мені вже такого не ввижається. Ми давно не схожі одне на одного. Тепер навіть і не здогадаєшся, що ми двійнята. Проте дзеркала я досі не люблю. А от Касс — навпаки. Вона перед ними все життя крутиться. Не уявляю, як вона так може. Я стояв і дивився на себе: з дзеркала на мене витріщався незнайомець зі спокійними сірими очима, аж захотілося струснутися. Вираз обличчя в мене був саме такий, на який щоразу скаржився Галлоран, малюючи мене. Він казав, що я надто потайливий. І він таки має рацію. Я настільки потайливий, що мене наче й узагалі тут немає. Не дивно, що він обрав мене для свого «Сумного опудала». Якщо чесно, я й сам не впевнений, чи впізнав би своє обличчя серед юрби.

— Бу, — тихо сказав я відображенню в дзеркалі.

Мій голос знову зазвучав трохи хрипко, як і тоді, коли я кричав на Джеймісона. Сіроокий незнайомець пильно і непорушно дивився на мене; але його рука стиснула ключ так само міцно, як і моя, а суглоби його пальців теж побіліли.

Певно, ключ краще закопати. Останні два недогарки свічок уже догоряють. Решта свічок згасла, і я промерз аж до кісток. Відтепер я щоночі перевірятиму, де Касс, і не раз. Не спатиму і прислухатимусь. І наглядатиму за стежкою з вікна. А якщо побачу, що вона таки вислизнула, то піду слідом за нею.

Врешті-решт, на відміну від неї, я навичок не втратив.

Я не додумався принести сюди сьогодні ще свічок. Тож довелося мені лазити рачки, шукаючи записник у цілковитій темряві, а велетенські краплі все крапали і крапали, відлунюючи так, немов вони чекали свого часу століттями. І лише спершись на вологу цегляну стіну тунелю, в який усе-таки потрапляло зеленкувате й водянисте денне світло, я зміг бодай щось розгледіти і записати ще сім вад у Список — нові плоди гидкого врожаю, які цього разу всі належать мені, всі про мене.

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Ось. Ось перші п’ять. Я записав їх дуже охайно, одразу під припізнілим. Я пам’ятаю кожне слово, хоча після тієї сильної грози вже минуло більше тижня. Тоді я закопав ключ Касс у льодовні, а потім, змоклий до нитки, спробував прокрастися назад у будинок і наткнувся просто на тата — чорного від болота, мокрющого, розлюченого не на жарт.

— Де тебе носило весь цей час? Де ти був? — він добряче мене трусонув. — Будь-який інший Том-дурник помітив би, що наближається буря, і здогадався б, що роботи не бракуватиме! Чому ти до цього не додумався? — він швиргонув мені гумаки просто в обличчя і впхав у руку важкий Джеймісонів заступ. Він чи то випхав, чи то виштовхав мене з кухні та повів затопленим подвір’ям аж до пагорба, яким я того ранку збігав, як навіжений.

Тато зупинився на низині, де забилися дві водовідвідні канави, унаслідок чого всю городину по той бік огорожі залило болотом. Це видовище знову вивело його з рівноваги.

— Ти чому не повернувся сьогодні вранці?! — кричав він на мене крізь дощ. — Ти ж знав, що будеш мені потрібен! Навіть камінь почув би, як я тебе кликав з вершини пагорба. А тепер, Томе, копай! Копай! — він почав люто розбивати заступом грудки зібганих жужмом бур’янів і землі, які перешкоджали потоку води, а між ударами я чув його крики: — Томе, ти або глушман, або недотепа, або стобреха. Вибирай сам, що тобі більше до душі!

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Я докопувався до цих слів громіздким заступом Джеймісона. Шепотів їх собі під ніс увесь час, поки працював, ніби це було якесь чарівне закляття, що не давало мені зупинитися. Я навіть придумав для них маленьку таємну мелодію, яку насвистував щоразу, коли батько працював надто близько. Я копав і копав, а звучання цих слів усе відлунювало в голові: Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха — знову і знову.

Дощ усе лив, і лив, і лив. Я ще ніколи в житті так не промокав. Власне, у мене все боліло від холоду, втоми і голоду ще до того, як ми почали працювати, але тепер, трохи покопавши мокру забиту канаву, я відчував, як кожен мій м’яз кричить від болю, а руки палають вогнем.

Та я не здавався. Що сильніше мені боліло, то лютіше я врізався заступом у цупкі сплутані грудки — так, ніби біль мій був не в спині, шиї, плечах чи руках, а в кожній купці чорної землі з бур’янами, яку я піднімав і кидав убік, подалі від очей.

Згодом мені принаймні перестало бути холодно. Я так зіпрів, що злива мене навіть втішала. Поволі моє тіло таки поступилося і призвичаїлося до ритму копання. І хоча кожна клітинка стугоніла від болю, я копав і копав, рухаючись слідом за татом крізь сіре світло під заволоченим хмарами небом. Отак ми разом прочистили і розширили цілий рів через низину, і вся дощова вода, яка стікала крутим пагорбом униз і збиралася тут, змогла нарешті потрапити в основну канаву, закрутитися вихором і вихлюпнутися в річку, яка ставала все повноводішою.

На цьому етапі ми могли б зупинитися. Інша канава була не така важлива. Дощ поступово вщухав — усе ще цяпотів, але тихіше. Однак, поки тато перепочивав, спершись на заступ, я мовчки став перед ним, відкинув з очей мокре волосся, яке мені весь час заважало, і почав копати й другу канаву.

Тато також не озвався. Він лише зітхнув, витягнув заступ із землі та взявся копати позаду мене. На його обличчі промайнула комічна викривлена посмішка, але я її проігнорував. Просуватися першим було значно важче: потрібно розбивати всі грудки землі, а той, хто позаду тебе, лише мусить відкидати їх убік. Раніше я цього не усвідомлював. Тато все чудово розумів, але так і не запропонував помінятися місцями. Час від часу він скоса позирав на мене, але я вдавав, що не помічаю. Я знав, він вичікує, коли вже я сам собі зізнаюся, що програв, і нарешті зупинюся та трохи перепочину, спершись на заступ, точнісінько як він, а потім знову візьмуся копати позаду нього.

Але ні. Я не зупинився. Навіть не сповільнив темп, який батько задав, коли був розлючений. Я вперто копав далі, хоча й знав, що він значно сильніший за мене і може працювати стільки, скільки йому заманеться. М’язи в руках здавалися мені розпеченими сталевими дротами, які от-от порвуться. В очах періодично мигтіло. Кожна викопана купка важила з півтонни, земля була мокрюща, бур’янів безліч. Як ви розумієте, прочищати водовідвідну канаву на нашій фермі — це не зовсім те саме, що саджати клумби.