Якби він запитав: «Томе, може, вже досить на сьогодні?» — я не відповів би. Тато це добре знав і тому не займав мене. Просто продовжував копати на кілька кроків позаду, з тією дивною кривою посмішкою на обличчі, навіть коли вода в обох канавах текла вже значно краще, ніж будь-коли раніше. Я не здавався так довго, що краплі поту на татовому лобі перетворилися на липкий сірий блиск по всьому обличчю, але він досі посміхався. Щоправда, посмішка стала вже дещо силуваною.

Самому лиш Богу відомо, що зі мною коїлося під шаром чорного липкого болота. Ще ніколи в житті я не почувався таким виснаженим, але продовжував безугавно копати, доки тато врешті таки не витримав і закричав:

— Тпру, Томе, зупинися нарешті, хлопче! Годі. Я вже з ніг падаю!

Я востаннє з усієї сили замахнувся заступом. Це мене майже вбило. Навіть не знаю, як я зміг підняти руки, але таки зміг, і величезна важка брила мокрої землі злетіла вгору і гепнулася в мене за спиною, мало не вгативши татові в плече. Отоді вже і я посміхнувся — так, ніби це не тато, а Касс, яку я нарешті переміг навіки-віків.

— Усе, усе, хлопче, — сказав він. — Без фанатизму!

Але я відчував, що він задоволений. Я почув це в його голосі. Я побачив це у виразі його обличчя.

Так тривало цілий тиждень. Я не відставав від нього ні на крок, працював і працював, і він усе чудово бачив. І мама теж. Тепер вона ставить на стіл тарілки для мене, тата і Джеймісона одночасно, хоча доти мою завжди ставила пізніше. І порції мені вона дає такі самі, як і їм: яєчня з двох яєць, велика відбивна і чверть пирога. А ще, коли моє «Дякую, мам» звучить не надто приязно, мама вже не питає, чи я, бува, не застудився. А тато запитує в мене: «Ти як думаєш?» — так само, як і в Джеймісона. «Може, варто перекрити дах сараю шифером, поки не почалися дощі? Томе, ти як думаєш?»

Джеймісон сидить, згорбившись над своєю тарілкою, самотній і принижений. Такий пригнічений, що вже й не накидається на хліб. На Касс він тепер навіть дивитися не хоче, а сидіти навпроти неї й поготів, отак сильно він сумує за своєю Лісою.

Коли Джеймісон виходить, мама підозріло принюхується. Вона здогадалася, що він пив, ще за три дні до того, як ми знайшли порожні пляшки під тином. Тому залатати дах тато послав саме мене, а ще я весь тиждень водив трактор. Мені ніколи раніше не доводилося працювати на тракторі, хоча я вже безліч разів приганяв його вночі на ферму. Як для новачка, то я непогано впорався — так тато сказав. Принаймні руки-ноги залишилися на місці, а от Джеймісону в такому стані могло й не пощастити. Тато неабияк на нього розсердився. Я випадково почув, як він казав мамі:

— Джеймісон навіть курей не може як слід нагодувати. Дякувати Богу, тепер у мене є Том. Що я ще можу сказати.

— Докори сумління, — констатувала Касс, коли Джеймісон учора після вечері помітно похитувався, ідучи кухнею. — Це все докори сумління. Тепер він шкодує, що отруїв свою Лісу. І сумує за нею майже так само сильно, як Том.

Хоча татове «Ану перестань!» було адресовано Касс, вони з мамою пильно дивилися не на неї. Я мимоволі почервонів. Мені хотілося прибити Касс. Вона вже тиждень так поводилася: ці підступні дурнуваті натяки про мене і Лісу, хихикання та підколювання — так, ніби вона й не помітила, що я вкрав ключ від її кімнати та зіпсував її плани раз і назавжди.

Мені так і не випала нагода пошпигувати за нею. Я планував стеження щовечора, лягав спати дуже рано, але прокидався лише тоді, коли тато приходив будити мене на світанку, щоб я вирушав на доїння, на яке Джеймісон цього тижня ще жодного разу не з’явився вчасно.

Саме тому сьогодні вранці я збирався піти до Галлорана. Коли тато сказав: «Томе, зроби собі вихідний. Ти його заслужив», — я одразу ж вирішив піти й подивитися, що там і як, ну а решту, як Джеймісон, додумати — і таки вивести на чисту воду свою підступну та хитру сестричку, раз і назавжди.

Вона дуже не хотіла, щоб я йшов. Почувши, як я кажу мамі, що піду до Галлорана і спробую витягти з нього гроші, які він нам винен за яйця, вона запанікувала.

— Краще я піду. Мені не важко, — Касс витріщилася на мене. — А Том хай залишиться вдома. Він працював увесь тиждень. Йому потрібно добре відпочити. Я сама віднесу рахунок за яйця. Мені не завадить прогулятися.

— Касс, я сам піду, — заперечив я.

Усім здається, що я тепер говорю по-іншому — не певен, як саме, але певен, що так і є. Хоча Касс і скривилася як середа на п’ятницю, мама навіть не стала чекати нашої традиційної запеклої суперечки. Вона одразу простягнула рахунок Галлорана мені.

— Усе навколо міняється, — сказав тато, не звертаючись ні до кого конкретно, коли вони з мамою виходили з кімнати.

Щойно двері зачинилися, Касс накинулася на мене, немов розлючена тигриця, і вирвала рахунок в мене з рук.

— Томе, попереджаю тебе. Якщо ти вирішив прокрастися до Галлорана, щоб шпигувати за мною, то пошкодуєш про це. Не тільки в мене є таємниці, і я відплачу тобі тією ж монетою.

Я й не збирався сперечатися. Коли я вже сказав, що піду, то піду — з рахунком чи без. Тож рушив до дверей.

— Ти стаєш точно таким самим, як він! — в’їдливо сказала вона. — Безперестанку шпигуєш, розставляєш пастки і все псуєш. Ти перетворюєшся на маленьку копію Джеймісона!

Я гримнув дверима якнайсильніше та кинувся геть через подвір’я. Але все одно почув її пронизливий глумливий голос, який долинав з відчиненого навстіж кухонного вікна:

— Знаєш, краще будь обережним. Ти вже майже догрався, противнючий, огидний Том-нишпорка!

Маленька копія Джеймісона. Огидний Том-нишпорка. Я одразу прибіг сюди записати обидві ці фрази, щоб вони врешті перестали крутитися у мене в голові, але тепер рука не підіймається, надто вже вони жахливі. Я не можу їх записати. Не можу, і все. Мені ще ніколи не доводилося записувати слова Касс, а тому здається, що коли я їх таки запишу, вони закричать на мене з тьмяних списаних сторінок блокнота, ніби виведені блискучою фарбою, чи кров’ю, чи ще чимось таким. Я ніколи не зможу викинути їх з голови.

Тому я повинен змусити Касс забрати свої слова назад. Нехай вона визнає, що це неправда. Я піду та знайду її просто зараз, хай навіть доведеться пертися до Галлорана і терпіти її паскудний характер. Я віддам їй ключ, щоб показати, що шкодую про скоєне. Я змушу її визнати, що це неправда — все те, що вона сказала. Вона візьме свої слова назад, я точно знаю. Вона ж моя сестра.

Я пішов до Галлорана довгою дорогою через поля, вирішив не скорочувати шлях через старий міст. Він слизький та прогнилий навіть коли сухо, а ходити ним за поганої погоди я просто терпіти не можу. А ще я намагаюся триматися якнайдалі від будинку Джеймісона. Він відіслав Лісу понад тиждень тому, і хоча під час спільної праці на фермі він про це не згадує, та все ж навряд чи мені пощастить удруге, якщо ми зустрінемося на його території. Щиро кажучи, він мене лякає. Страшно навіть дивитися, як він сумує за своєю Лісою, а відколи ми знайшли його пляшки під тином — і поготів.

Я теж сумую за Лісою, але він цього не знає. Я думаю про Лісу цілими днями, знов і знов шкодуючи, що не прикусив язика того дня біля річки. Якби я тоді змовчав, то не треба було б мені зараз телющитися болотами до Галлорана і вибачатися перед Касс ні за викрадення ключа від її кімнати, ні за все інше. Натомість я міг би мчати стежкою до будинку Джеймісона, щоб побачитися з Лісою у свій перший вихідний день.

Можливо, вона одразу зачинила б двері просто в мене перед носом, а я так і стояв би, як телепень, на порозі. Можливо, вона розсміялася б мені в обличчя. Але й можливо, вона все-таки погодилася б вийти і трішки прогулятись, хоч і знехотя; а потім ми зніяковіло йшли б полями, майже не розмовляючи, і щоразу, коли вона пролазила під загорожею, я крадькома позирав би на неї, лякаючись її настороженого погляду і не наважуючись навіть словом озватися. Отак ми й ходили б — від одного поля до іншого.