— Галлоране, привіт! — крикнув я, стягуючи з себе мокру куртку. — Галлоране!

Я знав, що вони там. Темна пляма Галлоранового піджака блимала по той бік матового скла, поки він із дзенькотом викладав ложки і блюдця на тацю для чаю. З комірчини долинав знайомий брязкіт — хтось одну за одною відкривав бляшанки з-під печива, сподіваючись знайти бодай зачерствілий шматочок.

Я повісив свою мокру куртку на Галлоранів мольберт, але раптом почув зрадницьке крапання біля своїх ніг і кинувся рятувати його малюнки олівцем від маленьких калюжок, які я наробив. На всіх малюнках були зображені руки. Самі лише руки. Руки, стиснуті разом; руки, які на щось вказують; пальці, складені дашком; руки, складені в пригорщу; долоні в благальному жесті; руки, які щось погладжують; руки, що спокійно лежать на колінах.

Мені найбільше сподобалися тонкі пальці, що погладжують тітчин старовинний оксамитовий чохол для чайничка, такий чудовий на вигляд і схожий на кішку, яка згорнулася клубочком. Я поклав цей малюнок зверху і спер увесь стос на мольберт, де був почеплений новий ескіз — руки, складені на колінах, які Галлоран почав малювати в сумних і тьмяних тонах.

Цей малюнок мені аніскілечки не сподобався. Руки лежали на спідниці, мляві та відразливі, немов новонароджені котенята на старій шматі. Легенький блакитнуватий відтінок, наче викривлені пальці змерзли, — чи не єдине, що відрізняло руки від похмурих сірих колін. Галлоран лише марнує час — вирішив я, навіть ще не прочитавши умов конкурсу, які він прикріпив до кутика мольберта, вочевидь, щоб заохотити себе.

Зі слів Ліси я знав, що цей конкурс — особливо важливий. Проте масштаби його важливості я усвідомив тільки тоді, коли провів пальцем по брошурі з грубого сірого пергаментного паперу, роздивився рельєфні вишукані сині підписи титулованих спонсорів і побачив, як леви з яскравого герба на обкладинці рикають один на одного. А коли я розгорнув брошуру, до мене нарешті дійшло, чому Галлоран так розщедрився, що аж пообіцяв Лісі чотири фунти за годину позування, хоча сам він такий бідний, що й за яйця заплатити не може. Якщо Галлоран виграє одну з цих нагород, то зможе платити Лісі вдесятеро більше і все одно ще місяцями житиме як у Бога за пазухою.

Однак він може й не виграти. Справа від початку була ризикованою, адже Джеймісон не збирався спускати з Ліси очей, підраховуючи її години та гроші. Тато завжди казав, що Галлорана ніщо не зупинить, коли йому потрібна натурниця, але, по-моєму, поїздка Ліси в Лінкольн — не така вже й велика для нього втрата. Бо картина на мольберті направду жахлива. Хоча він, схоже, почувався досить самовпевнено. Уже навіть заповнив анкету учасника. «Руки на колінах», — написав він, а нижче: «Дівчина, нічний метелик і свічка».

Я обвів поглядом кімнату: де ж друга картина? Я сподівався, що для свого ж добра він зробив її трохи веселішою, ніж «Руки на колінах». Але її ніде не було. Я взявся розсувати картини, сперті одна на одну, висувати шухляди, обійшов навколо мольберта, та хоч куди глянь — усюди, на мій подив, були малюнки з Касс. Касс, Касс, лише Касс. Тут і там — по всіх усюдах, хоч куди я повертався, Касс дивилася на мене, бачила наскрізь і всміхалася. У Галлорановій оранжереї, як завжди, було повно картин з моєю сестрою, але з них я лише декілька бачив раніше. Я застиг на місці, збитий з пантелику. До мене не відразу дійшло, що всі ці місяці Касс продовжувала йому позувати, ні словом не обмовившись про це батькам, а тим паче мені.

Касс неймовірна. Я все крутився та роззирався. Галлоран теж неймовірний. Ті слова Касс зачепили його за живе і, вочевидь, сильно вибили з колії. І нові зображення Касс аж ніяк не були слізливими. Вони були чудовими!

Ось картина на полиці для вазонів. Він зобразив на ній Касс як дівчину з пекарні, яка простягає торбину з булочками, перехилившись через прилавок так, що той врізається їй у живіт. На її обличчі — вираз усеосяжної нудьги. Мені аж подих перехопило, чесне слово. Отак глянеш — і ніколи не здогадаєшся, що ця дівчина щойно під покровом ночі прокралася з дому, щоб позувати для картини, а якщо тато зловить її на гарячому, то від неї і мокрого місця не залишиться.

На картині, притуленій до дверей, Касс у банному рушнику тітки Сьюзан, спирається оголеною ступнею на розхитаний плетений кухонний стілець, а обличчя її наполовину сховане під пасмами прямого мокрого волосся. Може, саме ця картина так вразила Джеймісона?

Може, це вона спонукала його додумати все інше та вирішити, що моя сестра — непутяще товариство для його Ліси? Сам я нічого не помічав. Що довше я розглядав картину, то більше вона мені подобалася. Касс на ній була такою рожевою, розпареною, зосередженою на розгляданні своїх пальців на нозі. А крапельки води на її оголених плечах здавалися такими круглими і гладенькими, що несподівано для самого себе я простягнув руку і доторкнувся до однієї з них. Хотів перевірити, чи вона досі волога.

Я знайшов і ту картину — «Дівчина, нічний метелик і свічка» — у кутку, обгорнуту рваними шматками старого простирадла та повернуту лицьовим боком до стіни. Я розвернув її до себе, сів, спершись спиною на акваріум, і почав роздивлятися.

Знову Касс. Цього разу — Касс і свічка, що стоїть на брудному тріснутому блюдці. Вона присіла поруч зі свічкою, немов хотіла зібрати руками її яскраве світло, зловити теплі кола, що від неї поширювалися, — так само, як Джеймісон ловить зябликів. І в Касс тут такий же вираз обличчя, як у нього, коли ослаблі крильця нарешті перестають тріпотіти, або коли його сітка обплітає крихітне тільце, що б’ється в розпачі, а відтак пташка заклякає, і Джеймісон нарешті може підійти ближче та завдати останнього удару. Вираз обличчя, з яким він заганяє здобич у пастку: його не можна назвати жорстоким, це було б несправедливо, радше зосередженим. Власне, Касс дивилася так само.

Вона вичікувала, майже нерухомо, поки підлетить нічний метелик. Пильнувала, щоб почути тріпотіння в темряві та зловити метелика, перш ніж його тендітні крильця обпалить вогонь свічки, перш ніж прозвучить коротке тихе шипіння тієї миті, коли він влетить у полум’я. Я роздивлявся цегляне мурування за спиною і над головою Касс, яке Галлоран зобразив таким звивистим, що аж голова йшла обертом, і мені здавалося, наче я знову поруч із нею, у холодній глибині льодовні.

Яка ж чудова картина. Я занурив пальці в акваріум і дивився, як дві останні золоті рибки неохоче відпливають до стінок.

То ось що вони робили. Малювали. Малювали. Ось що вони робили позаду льодовні того вечора. Галлоран тарабанив туди величезну полотняну торбу, лише щоб попрацювати над картиною з Касс, найкращою його картиною, завдяки якій він сподівався виграти гроші та час, щоб малювати далі. Усі мої підозри виявилися повною нісенітницею. А от Касс мала рацію. Я поводився точнісінько як Джеймісон, як огидна нишпорка, що пхає носа в чужі справи. Я навіть поцупив її ключ.

Я так утомився від самого себе. А як мені соромно! Я занурив руку ще глибше у воду, яка поступово знову стала непорушною і спотворила мої пальці так, що вони тепер здавалися покрученими, як у Ліси. Дощ ритмічно вистукував по скляному даху, а я сидів і все обдумував. Касс не казала татові, що вона досі сюди ходить. Але ж тато заборонив їй лише через свою безглузду суперечку з Галлораном минулої косовиці. А Касс так намагалася його переконати. Я знову почув її слова, нібито все це сталося вчора:

— Якщо мамі можна продавати Галлорану яйця, то чому мені не можна йому позувати? Натурники йому потрібні значно більше, ніж яйця!

Я обвів поглядом усі картини, на яких він зобразив її, і подумав, що Касс таки мала рацію. Безглуздо її звинувачувати. Якби я заступився за неї ще тоді, коли вона намагалася переконати тата, разом нам, можливо, вдалося б змусити його передумати. Усе могло би скластися зовсім по-іншому для нас обох.

Але Касс довелося справлятися самотужки, без мене. Я, вочевидь, був надто заклопотаний переслідуванням Джеймісона або ж сидів на підлозі в льодовні та занотовував замість неї у Список кожну маленьку подробицю її щоденних баталій з батьками. Вперта і язиката — усе писав і писав я, а вона тим часом боролася самотужки, програючи.