Я тоді аніскілечки їй не допоміг. Тож якщо тепер усе змінилося, і вона вирішила всі дні, ба навіть ночі, позувати Галлорану, то це вже точно не моя справа, а тим більше не Джеймісонова. Те, як минали мої дні та ночі, теж мусило б анітрохи її не обходити.

Та навіть припустімо, що мої підозри справдилися б. То й що? Яка мені взагалі різниця? Хай там як, я не знав відповіді на свої запитання. Не можу ж я бути одночасно і братом, і тюремником. Я мушу зробити вибір і визнати, що у світі не так багато чоловіків, схожих на Галлорана, які переймаються лише тим, як намалювати обличчя і тіло. Наступного разу може трапитися будь-хто інший, хтось такий самий, як я. Якщо бути вже зовсім відвертим: чоловік, який хотітиме мою сестру так, як я хочу Лісу.

Я довго сидів і думав. Тому навіть не почув, як відчинилися двері з кухні. І коли Галлоран урешті ввійшов і побачив, як я погладжую кінчиками пальців прохолодну кремову шкіру порцелянової русалки, він ні слова не сказав. Отакий він, цей Галлоран. Тому він мені й подобається. Він лише зачинив за собою двері ще трішечки щільніше, підійшов і став поруч зі мною.

Я кивнув у бік дверей, які він так старанно зачинив:

— Вона ж там?

Він не відповів мені одразу. Галлоран простягнув руку до захаращеної полиці, взяв корм і почав годувати своїх останніх рибок.

— Та, яка тобі найбільше подобалася, померла, — мовив він. — Касс тобі казала?

— Касс уже давно мені нічого не розповідає.

— А, ну то вибач.

— Ти, певно, її перегодував, — сказав я.

Галлоран одразу ж закрив картонну коробочку з кормом, і саме коли він клав її назад на полицю, я вперше помітив, як виблискує позолотою малесенький малюнок моєї улюбленої золотої рибки. Він, напевно, не один день її вимальовував, кожну лусочку. Галлоран, мабуть, тримав рибину в морозилці, коли не малював.

— Ох, Галлоране! Як ти міг?

— Вона не заперечувала. Вона й так була мертва.

— Але що ти з нею зробив опісля?

— Викинув у сад, що ж іще.

— Ох, Галлоране!

Я побачив, як яскравим спалахом падає тільце з м’якеньким товстеньким блискучим животиком і лусочками, та навіть почув шелест листя на місці приземлення. Мені на очі навернулися сльози, все навколо розпливлося.

— Ох, заради Бога, — сказав Галлоран. — Ти ж збираєшся бути фермером! Подорослішай нарешті! Навіть Касс уже не переймається через такі дурниці.

Я кинув на нього злющий погляд і хотів знову відвернутися, але він устиг схопити моє підборіддя твердими довгими пальцями. На якусь мить я з жахом подумав, що Галлоран збирається мене поцілувати, але він лише відхилив мою голову назад, поближче до світла.

— Ти змінився, — сказав він. — Вона так і казала.

Я вирвався з його пальців.

— Я хочу з нею поговорити. Тому й прийшов.

— Вона не вийде. Вона не хоче з тобою говорити. Каже, що досі ображається.

— Тоді ти з нею поговори. Скажи, що мені дуже прикро.

— Я вже казав. Саме так і сказав.

— Ну, то піди та скажи ще раз.

— Як хочеш.

Він попрямував назад у кухню.

— Все добре, крихітко? — почув я його приглушений голос з-за матових дверей. — Знайшла смачненьке шоколадне печиво в котрійсь із бляшанок? Знаєш, крихіточко, Том таки хоче з тобою поговорити. Бідолаха, він у такому стані…

Я заткнув вуха. Не хотів цього чути. Я не міг змиритися з тим, що це заради мене — цей ніжний і лагідний голос, який звучав, мов заспокійливе звертання до переляканого жереб’ятка. Бо якби я взяв справу в свої руки, то все пішло б шкереберть, як завжди. Крихітка — так назвав її Галлоран. Крихіточка! Якщо він насмілився назвати мою сестрицю крихіткою і після цього вийшов з кухні живим, то йому до снаги навіть змій приручати. Такий бевзь, як я, міг назвати цим лагідним слівцем хіба що крота — одного з тих, котрі вже віддали Богу душу в жахливому відрі Джеймісона.

Я не міг цього витримати. Бути дурним вайлом і без того несолодко, а ще й ставати винним я не мав ані найменшого бажання. У нападі гніву я зірвався на рівні ноги.

— Мені вже остогиділо вічно бути в усьому винним! — закричав я до неї крізь кухонні двері. — Остогиділо, чуєш? І мені байдуже, що ти досі ображаєшся. До твого відома, я теж ображаюся. Але я більше не буду ходити за тобою назирці. Вибач. Вибач! Вибач! Ось! Я вибачився і вибачатися ще раз не збираюся. Тому, якщо більше ніколи не хочеш зі мною розмовляти, то можеш там і сидіти. А якщо хочеш, то виходь якнайшвидше і скажи!

Я не наважився залишитися: а що, як вона таки не вийде? Я нашвидкуруч нап’яв свої брудні черевики і дав драла. А коли вже перелітав через хвіртку, почув голос Галлорана:

— Томе, браво! — гукнув він мені вслід, перекрикуючи дощ.

Як я вже казав, бігати мені завжди вдавалося краще, ніж Касс. Незважаючи на пориви вітру з дощем, які гамселили мені в обличчя, я сповільнився лише раз, коли забіг за ріг і різко пригальмував позаду Джеймісона.

Похитуючись, він шкандибав униз тією самою стежкою. Я здогадався, що він обрав короткий шлях через міст. Але він запізнювався вже на кілька годин, і я точно знав, що коли тато побачить, як він похитується, чи помітить пляшку, що по-зрадницьки виглядала з кишені робочої куртки, то радше звільнить його, аніж допустить до роботи на фермі.

Я звернув зі стежки. Я звик триматися подалі від Джеймісона за будь-яких обставин, але відколи Ліса поїхала і він зовсім розклеївся, я почуваюся винним і відповідальним за це, тож тепер не просто оббіжу його якоюсь вузькою стежиною, а краще обійду всеньке поле десятою дорогою, навіть за такої погоди.

Він мене не помітив, я впевнений. Така злива навіть бика засліпила б і пробрала до кісток. Він не міг почути, як я перелажу через ворота. Я й сам себе ледве чув. Вітер вирував у кронах дерев: опускався, пронизливо завиваючи, а потім зі свистом знову злітав угору — вихор оглушував і мене, і Джеймісона. Я продирався крізь болото та мокру траву, яка била по ногах, і двічі мало не зісковзнув у водовідвідну канаву, яку ми з татом розчистили і по якій тепер мчали до повноводої річки пінисті сірі водоверті.

Посіви прибило до землі. Навіть верхівки міцного тину, вздовж якого я йшов, теж хилилися до землі під поривами вітру. Гілки дерев, повз які я проходив, нависали наді мною, майже торкаючись, і жахливо поскрипували, немов привиди, що виривалися з примарного поїзда.

Такі штормові вітри мене лякають. Я терпіти не можу поривів вітру. Ненавиджу дивитися, як дерева хиляться від вітру все нижче і нижче, аж поки мені не перехоплює подих від жаху, бо ж стовбур не може гнутися вічно, він от-от не витримає і трісне, розколеться, і вся ця важезна мокра хмара листя полетить додолу. Я ненавиджу пориви вітру, ще відколи той мартин приземлився на подвір’ї Джеймісона, бо з того дня в нас усе пішло шкереберть. Хоча мені бувало моторошно від сильних вітрів ще задовго до того. Власне, відколи однієї штормової ночі ми з Касс спостерігали крізь темні залиті дощем вікна, як затишне дерево з багатьма гніздами, що росло під вікном нашої тоді ще спільної кімнати, перетворилося на нечітку жахливу чорну мокру масу, яка з кожним поривом вітру змінювала свої обриси, а в кожному тріску і скрипі мені вчувався справжній людський стогін.

— Воно не зламається, — повторював я знову і знову, нервово вчепившись у власну піжаму. — Не зламається. Не зламається.

Я не дуже сам собі вірив, а мій шепіт виявися недостатньо тихим.

— Зламається, — сказала Касс. І з тріском, схожим на пістолетний постріл, найближча важезна гілка розламалася, немов галузка. Навіть зараз, згадуючи той випадок, я знову ясно бачу перед очима ламку роздерту чорну кору та м’яку, мов борошно, і білу, мов личинки, деревину, що розлітається по всій траві. Тепер я вже знаю, що та гілка була мертва, але ще кілька років після того випадку я думав, що це Касс змусила її зламатися.

Я вже не дитина. Можу працювати і в бурю, якщо буде потрібно. Але я цього не люблю і тому, діставшись до краю переліска, повернув і подався в льодовню, а не пішов стежкою на ферму. Я розсунув колючі зарості ожини, і краплі з гілляччя приснули мені в обличчя. На якусь хвильку вони мене засліпили, тому я не одразу помітив Касс. Вона сиділа, витягнувши вперед довгі ноги, в тунелі, що вів від входу, і чекала на мене.