Я перечепився через неї та впав, боляче гримнувшись головою об стіну тунелю і плюхнувшись у болото головою вперед.

Касс витягнула з-під мене ноги настільки рвучко, що пряжка її черевика зачепилася за мою куртку. Я намагався допомогти їй відчіплювати пряжку, але від падіння в мене так усе боліло, що зрештою я просто сидів, спершись на цегляну стіну, радше тому що Касс мене туди відштовхнула, а не з власної волі. Я тер голову і важко дихав, поки вона відчіплялася від мене, відірвавши при цьому один з моїх ґудзиків.

Вона не казала ні слова, а я так і сидів, стримуючи сльози, аж поки біль вгамувався настільки, що я зміг знову розплющити очі.

Касс дивилася на мене з відразою та зневагою.

— Боляче, — сказав я. Це було наше старе добре кодове слово для гідного виправдання своїх сліз.

Але, вимовляючи його, я вже шкодував, бо прозвучало воно так по-дурному, ніби виправдання слабкодухої дитини. Я можу плакати стільки, скільки мені в біса заманеться!

Її презирливий вираз обличчя не змінився. Я відчув, як десь глибоко в мені зароджується хвиля гніву на сестру, на Касс: за те, що вона зараз тут, у тунелі, і за те, що вона завжди під боком, ніколи не оминає увагою ні мої сльози, ні мої щоденні приниження. Чому вона не побігла собі на ферму? Як вона здогадалася, що я поверну біля переліска і побіжу сюди? Ну чому вона стільки про мене знає? Не хочу, щоб хтось аж настільки добре мене знав: і всі мої страхи, і те, куди я від них тікаю. Я хочу мати власні таємниці, як Ліса. Не потрібна мені більше сестра-близнючка, не хочу я бути братом-близнюком.

Злість швидко минула. Я потирав голову та коліно, вичікуючи, і вже зовсім скоро з’явилося добре знайоме відчуття поразки, що взяло гору. Це було старе, як світ, переконання, буцімто Касс може зробити краще за мене будь-що — все, що їй заманеться. Самі подивіться. Я вважався найшвидшим бігуном. Врешті-решт, це єдине, що мені вдається краще. Але варто було мені один-єдиний раз оббігти поле, і нате вам — вона якимось дивом тут опинилась швидше за мене.

І досі важко дихаючи, я ще сильніше притиснувся спиною до цегляної стіни, щоб приховати своє приниження.

— А ти не гаяла часу, — сказав я їй і з насмішкою додав: — Крихіточко.

Вона мала не надто привітний вигляд, як на людину, котра примчала аж сюди, щоб помиритися. І навіть «крихіточка» не змусила її всміхнутися. Вона дивилася на мене так, наче ніколи в житті такого звертання і не чула.

— Брат з тебе нікчемний, Томе, просто нікчемний!

Я подивився на неї, нічого не розуміючи. Її вигук усе крутився, крутився і крутився навколо мене. Нікчемний! Нікчемнийі Нікчемний! Нікчемнийі Відголос цього слова не стихав, а навпаки набирав сили й люті. Її обличчя, викривлене гнівом, було просто жахливим у зеленкуватому напівмороці льодовні. Вона з болем викручувала свої довгі тонкі пальці. Вони звивалися, немов черв’яки у відрі Джеймісона. Ніколи раніше мені не доводилося бачити, щоб пальці аж так викручувалися. Жахливе видовище.

— Касс…

Але вона вже скочила на рівні ноги.

— Мене від тебе вже верне! — крикнула вона просто мені в обличчя. — Аж верне, чуєш? Від твого безкінечного стеження і вичікування. Від цього вічного винюхування. Годі вже! Перестань ходити за мною по п’ятах! Коли ти постійно поруч, я не почуваюся сама собою. А ти всюди. Таке враження, що ти в мене під шкірою! Томе, ти мусиш мене відпустити. Можеш це зрозуміти? Відчепися від мене! Відпусти мене!

Вона вирвала свою руку з-під моєї, коли я спробував її зупинити. Вдарила мене з усієї сили, потім відштовхнула і вибігла з льодовні.

Я безвільно опустив руку. Вітер надворі на мить ущух, і в цій раптовій неочікуваній тиші я почув, як вона продирається через зарості. Я прислухався далі, і з боку річки долинули короткий голосний скрип і тріск, ніби щось зламалося, а потім гучний хлюпіт, немов десь надворі воднораз щось роз’єдналося назавжди, як ми з Касс.

Я встав і обтрусився, як собака. І пошкандибав тунелем углиб, шукаючи в кишенях сірники. Запалив сірник, і лише коли його тьмяне мигтюче світло набрало сили і завмерло, я помітив наш блокнот — увесь у болоті, з порваною палітуркою, він лежав на долівці, куди вона, вочевидь, його швиргонула, почувши мої кроки.

— Томе, попереджаю тебе, — сказала вона мені того ранку. — Не тільки в мене є таємниці, і я відплачу тобі тією ж монетою.

Це не я йшов за нею до Галлорана. Це вона мене переслідувала. Вона прокралася за мною аж сюди, дочекалася, поки я піду, а потім крадькома ввійшла, витягнула цеглини і розмотала фольгу, шукаючи вкрадений ключ від кімнати. Блокнот, мабуть, випав і розгорнувся, тому вона й сіла читати все, що я написав у ньому, кожнісіньке слово, всю історію. А я тим часом, як останній телепень, подався до Галлорана. Дивився на всі ці малюнки Лісиних рук: рук, що вказують і погладжують, рук, що звиваються і складаються дашком. Я ж бачив навіть зображення її худих викривлених пальців, унікальних Лісиних пальців, які так хотів намалювати Галлоран, але я все одно не докумекав, що там, у кухні, з Галлораном була Ліса. Ліса, а не Касс. Я так люто кричав через двері не на свою сестру. А на Лісу. Весь цей час Касс була тут. Вони сиділа тут і читала. Вона прочитала все, що я написав про Лісу, навіть мої найпотаємніші мрії. І все, що я написав про неї саму, про те, як я рився в речах у її кімнаті. І про всі гидотні натяки, які Джеймісон висловлював у її бік.

Джеймісон! Я ж зовсім недавно бачив, як він ішов, похитуючись, коротшою дорогою до старого мосту! Я знову почув ті скрип і тріск, а потім звук, ніби щось шубовснуло у воду, але цього разу все звучало геть по-іншому — так, як воно й мусило бути: п’яний переляканий крик Джеймісона, коли під ним провалилися прогнилі дошки.

Я загасив сірник і вибіг з льодовні. Не встиг навіть добігти до берега, а вже почув, попри пориви вітру, короткі уривчасті крики про допомогу — Джеймісон борсався у повноводій річці.

Сила течії та холодна вода миттю його протверезили, і тепер він бив руками по воді, як ненормальний, залишаючись на плаву завдяки цим відчайдушним зусиллям. Хоча він зовсім не вміє плавати, схоже, йому таки вдалося трохи пропливти. Поки я скидав черевики, Джеймісон зумів справитися з найшвидшою течією та дістатися ближче до берега. Вочевидь, ще не все було втрачено.

Я зняв куртку й обидва светри, але не стрибнув у воду, щоб урятувати його. Так само, як і Касс, що з незворушним виразом обличчя стояла неподалік, я вичікував: може, він і сам упорається? Мені добре відомо, який він сильний. Я бачив, як він піднімав тюки. Та й він зараз так панікував, що мені нізащо не вдалося б його врятувати. Він би вчепився в мене і втопив мене, а опісля і сам пішов би на дно.

Його руки молотили по воді, мов несамовиті водяні колеса. Я дивився, як він бореться, як борсається у бурхливих водах і потрохи підпливає, а потім нарешті з відчайдушним зусиллям простягає руку і хапається за темний слизький очерет біля ніг Касс.

Вона і пальцем не поворухнула, щоб йому допомогти. Вона навіть не простягнула руки. Стояла, немов укопана, а він хапався і хапався за очерет, поки не опинився так близько до берега, що врешті намацав ногами дно і почав вилазити з води.

Джеймісон, тремтячи і похитуючись, випростався перед Касс — немов здоровенна сіра мокра брила, з якої скрапує вода. Він був схожий на величезного зітлілого мерця, що видирається з могили. Джеймісон нахилився вперед і зненацька схопив Касс.

Тоді вона врешті поворухнулася. Але не для того, щоб допомогти йому. Щойно він до неї доторкнувся, її, певно, охопила паніка, бо вона неждано-негадано почала відпихати Джеймісона назад у воду. Вона віддирала його пальці, які нігтями чіплялися за землю, і товкла черевиками його несамовиті руки, але він усе одно видирався на берег, і тоді вона накинулася на нього, намагаючись відіпхнути його перекошену від переляку мокрющу пику подалі від себе, назад у воду.

Він стогнав і горланив, але вона продовжувала відштовхувати, гамселячи по кожній частині його тіла, яка виринала з води. Вона боролася з ним, немов дика кішка, віддираючи його мокрі пальці від свого одягу, відпихаючи його від себе, а зрештою, у відчаї та з переляку, вона вдарила його надто сильно, відштовхнула задалеко, і він, вигнувшись дугою та розкинувши руки, полетів назад. Обличчя його викривилося, кров з носа хляпала на траву, на черевики Касс, на воду. І поки я добіг до неї та відтягнув її на безпечну відстань, вона вже встигла відіпхнути його здоровенне безформне тіло назад у річку. Я не вірив своїм очам. Вона випхала його назад. Касс виштовхала Джеймісона назад у воду!