До стеження ми ставилися надзвичайно серйозно і були ладні годинами корчитися в засідці від холоду й тісняви, під мокрими деревами й у затоплених канавах, вичікуючи, поки вдоволений Джеймісон врешті пройде повз нас. Тоді ми могли братися до справи. Він використовував найрізноманітніші отрути, аерозолі, гази і капкани, а ще мав зброю, яку його дід приберіг після війни, але на яку в нього не було дозволу; тому ходити за ним слідом завжди було небезпечно. Тато нам заборонив наближатися до Джеймісона, поки той працював. І він не жартував. Ми знали від самісінького початку: якщо нас рано чи пізно спіймають на гарячому, то просто нам це не минеться.

Але Касс казала, що це наш обов’язок. А Ліса, хоч ніколи й не наважувалася нам допомагати, все ж тримала язика за зубами. Тож ми з Касс знешкоджували маленькі підступні капкани, які Джеймісон так дбайливо встановлював, поки ми за ним стежили. Ми шпурляли невеличкі камінчики, від яких спрацьовувала металева пружина. Ми зішкрябували грубі сірі шматки отруйної принади, яку він розкладав по всіх усюдах, і складали їх в одну охайну смертоносну купку, а потім закопували якомога глибше разом з палицями, що ними збирали та рили яму. О так, ми від початку були надзвичайно обачними. Ми вже надивилися на «досягнення» Джеймісона, тож не наважувалися надто ризикувати.

Навесні, коли наставала найгарячіша і найжорстокіша пора діянь Джеймісона, ми цілими днями ходили за ним назирці. Тижнями ми вдавали з себе вигнанців чи підпільників, партизанів чи шпигунів. Пригадую, одного разу я навіть прикидався вовченям. Ото були часи!

Зараз я стежу за ним наодинці. Найгірші справи з кротами. Джеймісон ненавидить кротів так само люто, як Касс ненавидить його. Я ніколи ні до кого й ні до чого не відчував такої ненависті. Часом мені здається, що я маю дірку, крізь яку витікає це почуття. Бувало, я майже починав ненавидіти, але на цьому й спинявся. Так, по-моєму, Джеймісон справді мерзенний. Мені не подобається ні те, що він робить, ні те, що він каже. Мені огидна навіть сама думка, що він працює на цій фермі: настане час, і господарем тут стану я, а на кожному полі й у кожних хащах лишатиметься його дух. Якби він не був Лісиним батьком, то хай би йшов собі на всі чотири вітри. Але все-таки кров у мені через Джеймісона не закипає. Я не хочу щодня встрявати через нього в неприємності, як Касс. Не уявляю, як можна аж так ненавидіти.

Зрештою, Касс завжди була гарячою головою. «Ні керма, ні вітрил», — казав про неї тато і повсякчас виходив з кімнати, щойно вона починала набирати обертів. Зате з мамою вони можуть гарикатися годинами, як-от нині вранці, на подвір’ї: Касс мало не випадає з вікна своєї кімнати, а мама, лютуючи, погрожує їй шваброю.

— Чому це я зобов’язана? З якого дива?

— Бо я так сказала.

— Так нечесно!

— А тепер, панночко, послухай мене…

Але Касс уже перекрикує її:

— Ти не можеш просто так узяти і сказати: «Бо я так сказала». Я вже не дитина!

— Касс, востаннє тебе попереджаю…

Я посунувся по стіні ближче до Джеймісона. Мама з Касс зчинили такий галас, що він мене й далі не помічав. Джеймісон з тих людей, які ніколи не піднімають голови. Я спостерігав, як він копає — спокійно і розмірено, лише він так уміє. Помітивши звивистого дощового черв’яка, викинутого на сонце лезом лопати, або ж зауваживши легенький порух там, де секунду тому він устромив заступ, Джеймісон нахилявся і забирав черв’яка з грудочок вологої землі, до яких той прилипнув, з такою дбайливістю й обережністю, що можна було подумати, нібито чоловік його рятує, а не ось-ось жбурне в пошарпане старе відро, яке стояло біля нього. Я ж бо знаю, нащо йому здалися ці черв’яки. Він використовує їх як принаду для кротів.

Коли Джеймісон вирішив, що черв’яків уже досить, він попростував у сарай, тихенько насвистуючи. Я залишився сам, дивився вниз на відро, і мені так хотілося, щоб Касс сиділа зараз поруч зі мною, а не безглуздо сварилася на подвір’ї з мамою.

Касс миттю зістрибнула б зі стіни і, схопивши огидне відро зі слизькими в’юнкими черв’яками, побігла б стежкою туди, де починається висока трава. Там вона перевернула б відро, щоб вони повільно і нечутно розповзлися врізнобіч. Потім вона чкурнула б назад і кинула б відро на бік, точнісінько на тому самому місці, де Джеймісон його залишив.

— Отак! — сказала б вона. — Хай знає. Катюга!

Вона сподівалася б, що Джеймісон у всьому звинуватить собак або ж подумає, що надто затримався в сараї, або вирішить, що черв’яки виявилися бігунами на довгі дистанції, або ще щось на кшталт цього. Касс часто поводиться так, ніби всі, крім неї, недоумкуваті; але я не можу втнути таке з Джеймісоном, тепер уже не можу.

Ще кілька місяців тому такий план, можливо, вдався б. Щойно він повернув би з-за рогу теплиці та побачив своє дорогоцінне перевернуте відро, то миттю здогадався б, що це ми накоїли.

— От негідники! — загарчав би він. — Шибеники!

Він здогадався б, чому ми так зробили. Але тато пояснив би все звичайнісіньким бешкетництвом, чи незграбністю, чи неуважністю, і Джеймісону довелося б із ним погодитися, тому що тоді ми були ще замалі, навіть для Джеймісона, щоб отак прямо оголосити нам війну.

Тепер усе по-іншому. Одного разу по обіді я став свідком, як Касс виходила з будинку, коли входив Джеймісон, і я помітив, що вона його переросла. А я вигнався ще вищим за Касс. Тому я й не можу поводитися, як раніше. Тепер мені це вже так не минеться. І Джеймісон більше не мусить терпіти моїх вибриків, бо я його переріс.

Звісно, останнє слово буде моїм. Ясна річ. Касс безустанно мені товкмачить: «Зможеш забрати мою половину ферми, але тільки за умови, що насамперед ти виженеш цього типа з нашої землі».

Авжеж, я його звільню. Я навіть не дам йому відпрацювати дні, передбачені законом. Просто розрахуюся з ним і відправлю геть. (Не хотів би я опинитися на місці котроїсь з диких тварин по цей бік Фретлі протягом останнього місяця роботи Джеймісона.)

Однак поки що я неначе скутий. І не можу нічого вдіяти. Я продовжую ходити слідом за ним. Не знаю навіщо. Продовжую беззвучно за ним спостерігати з високих стін і крізь щілини у дверях стайні. Виношую безкінечні складні плани саботажу й порятунку, але так і не наважуюся діяти. Усі його жертви приречені. Я спостерігаю за їхніми смертями. І не можу нікого врятувати.

А от Kacc змогла б, вона ж дівчина; але вона тепер тут навіть не з’являється. Він не посмів би й пальцем зачепити Kacc. І нам, і йому добре відомо, що ще до Різдва вона була вищою і сильнішою за мене. А кмітливішою сестра була завжди. Але Джеймісон не повівся б із нею так, як зі мною, а все тому, що вона дівчина. Він знає, що тато дав би йому за це добрячого прочухана. Якщо ж Джеймісон візьметься за мене, тато стоятиме обіч, беззвучно вболіваючи, щоб я начистив йому пику. Все ж таки я — кістка від його кості, кров від крові; але він нізащо не втрутиться. Він нічого не заподіє Джеймісону через мене, не вижене його. Лише скаже:

— Томе, моя тобі порада: якщо переходиш дорогу чоловікові, який просто виконує свою роботу, то сам і викручуйся.

А вбивати шкідників — це і є робота Джеймісона, так само, як ремонтувати зламані паркани, перекривати шифером дах сараю та чистити стічні канави. Але ж кроти — не шкідники. Хіба що у вас ідеально рівнесенький газон, який ви стрижете щодва тижні спозаранку в неділю, і з якого зганяєте сусідських дітей, і навколо якого час від часу прогулюєтесь, дратуючись через поганенькі клаптики під мотузками для білизни та пишаючись місцями, де буяє густа зелена трава. Тож якщо там оселиться родина кротів і по всьому вашому газону понакопує безліч своїх маленьких хаотичних коричневих кучугурок, то ви, безсумнівно, матимете право називати їх шкідниками. Однак тут, на фермі, посеред яблуневих садів чи біля клуні, це лише кроти, не більше й не менше.

Коли ми сидимо за столом, Джеймісон повсякчас вигадує нові виправдання. І цим неабияк дратує бідолашну Касс. Вона дивиться на свою тарілку з такою ненавистю, що здається, ніби весь посуд коло неї от-от розіб’ється вдрузки.